«Моторошний», «незрозумілий», «темний». Так часто описують творчість іспанського художника і гравера Франсіско Гої. Від картини «Сатурн, що пожирає свого сина» до серії гравюр «Лихоліття війни» він залишився в популярній уяві художником жаху. І чогось, що живе за порогом темряви.
Навесні у Музеї Ханенків відкрилась виставка «Диспаратес», названа за однойменною графічною серією Гої. Серію з двох альбомів, кожен з яких містить 18 гравюр, було знайдено у бібліотечних фондах музею у 2024 році. Два роки потому музей презентував ці роботи митця разом з їхніми сучасними інтерпретаціями. Це — 23-метровий розпис від харківської дитячої артстудії Aza Nizi Maza. А також художні тексти-рефлексії семи авторок, що відгукнулись на опенкол Музею Ханенків. Виставка «Диспаратес» триватиме до 26 липня 2026 року.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з кураторками виставки Анфісою Дорошенко та Ольгою Гончаренко про постать Франсіско Гої та літературний опенкол музею. Також публікуємо фрагменти з текстів авторок, що взяли участь у виставці.
Свідчити про темряву: Гоя, війна, постпросвітництво
Українських глядачів та Гою поєднує тема війни. Франсіско Гоя став свідком Піренейської війни (1808–1814), під час якої наполеонівські війська вторглися в Іспанію. Іспанія перемогла і відстояла свою незалежність від Франції. Але це вже була не та країна, в якій Гоя постав як майстер портретного живопису при дворі іспанських монархів. У серії гравюр «Лихоліття війни» (1810–1820) Гоя засвідчив гіркий тріумф насильства — масові страти, злидні, голод простого люду та повсюдний занепад. Митець зафіксував реалії війни без героїзму та уславлення військової аристократії — революційна оптика на той час.
Та не лише загарбницька війна вплинула на творчу уяву Гої. Після перемоги над Францією і повернення на трон у 1813 році король Фердинанд VII скасував конституційну монархію і повернув абсолютну. На країну чекали посилення цензури, політичні репресії і повернення інституту інквізиції. Ідеали Просвітництва XVIII століття — мудре державництво та світло людського розуму — залишились у минулому. Гоя доживає віку в майже повній ізоляції на віллі під Мадридом, яку охрестили «Будинком глухого» на честь її попереднього власника. І в цьому — іронія долі, адже з 1792 року Гоя й сам поступово втрачає слух. Свої останні роки художник проводить поза Іспанією, у французькому Бордо.
У «Будинку глухого» протягом 1815–1823 років Гоя створює свою передостанню серію гравюр «Диспаратес» (Los Disparates). Її назва іспанською, як і англійський переклад Follies, — багатозначна. Дурниці, вигадки, чудасії — такий її семантичний ряд українською. Отож, серія «Диспаратес», як і сама постать Гої, — плідний ґрунт для множинних інтерпретацій.
«Творчість Гої відкриває простір для дискусій. Хто він? Проявник патологічного насильства, що панує в світі, критик суспільства, який використовує наслідки катаклізмів як матеріал для творчості? Друг примар і чудовиськ, приборкувач мороку або той, хто прагнув об’єднати людей усіх часів в одному безперервному карнавалі? Немає однієї безпомильної відповіді», — зазначають кураторки виставки Ольга Гончаренко та Анфіса Дорошенко.
Гравюри серії «Диспаратес» — простір, у якому реальність перетікає у химерні площини. Дельтапланеристи на кажанячих крилах, гротескні тіла у танку, чудернацькі тварини. І… жінки. Що, попри канони красного мистецтва минулих століть, виходять на передній план.
Гоя — про жінок: disparate femenino
У збірці мистецтвознавчих статей «Goya: Images of Women» за редакцією Дженіс Томлінсон критики пояснюють, чому творчість Гої рясніє яскравими жіночими образами. Епоха Просвітництва XVIII століття поволі відкривала дорогу жінкам у публічний простір. Тогочасні інтелектуали багато дискутували про природу жінки, рівність статей, жіночу освіту та права. Попри просвітницькі дискурси, правовий статус жінок в Іспанії на початку XIX століття був одним з найобмеженіших у Європі. Релігійна католицька мораль з важким спадком іспанської інквізиції обмежувала жіночу емансипацію. Навіть прогресивна Кадіська конституція, ухвалена у 1812 році, не надавала жінкам політичних прав.
Попри це, у своїх творах Гоя руйнує припис «жіночої скромності в тіні» і виводить жінок на перший план. Це і статечні аристократичні сеньйори, портрети яких він малював як придворний художник до початку Піренейської війни. І ошатно вдягнені містянки («махи»). Одна з таких «мах» Гої — на одній, парній, картині одягнена, а на іншій — оголена.
Та був ще один тип жінки на полотнах і гравюрах Гої, що, певно, не давав спати інквізиторам. На малюнках 1797–1798 років митець змальовує вже не вишуканих дам та спокусниць. Його героїні — відьми, далекі від канонів краси та пристойності. Вони носять ковпаки єретиків, вишкіряються беззубими ротами, варять зілля, що перетворює чоловіків на псів, і уважно слухають самого рогатого Диявола на чорних месах. У серії гравюр «Капричос» (1797–1798) ми бачимо старечі тіла відьом, що ширяють на мітлах. То чому Гоя був так зачарований відьмами? Мистецтвознавиця Дженіс Томлінсон не вважає це проявом мізогінії. Аналізуючи серію «Капричос», вона доходить до висновку, що відьомська тематика в цих гравюрах — сатира на забобони та мракобісся у дусі Просвітництва. Ба більше, Томлінсон наголошує, що Гоя насправді кидає виклик тогочасним естетичним канонам живопису, змальовуючи старечі та гротескні жіночі тіла.
Серія гравюр «Диспаратес» унаслідувала від «Капричос» химерний сюрреалізм. Однак контекст її створення — більш ніж політична та релігійна сатира.
«Який ключ ми, нинішні, можемо дібрати до серії “Диспаратес”? Передусім досвіди переживання війни та вибір висловлюватися про них прямо, як є, з допомогою чорного та білого. Потяг до експериментаторства, впізнавана манера, повна відвертість, утвердження автономності художника — все це веде нас до розуміння, що химерні витвори Гої є, по суті, результатами дослідження суперечливої людської природи та її дивовижної здатності зробити мистецтво навіть із практик виживання», — коментує кураторка Ольга Гончаренко роль війни в образності «Диспаратес».
Ще одна споріднена з «Диспаратес» графічна серія — «Лихоліття війни» — змальовує недолю жінок, пов’язану з військовим конфліктом. Окрім асертивної жінки біля мушкету на гравюрі «Que Valor!» («Яка мужність!»), переважна більшість героїнь «Лихоліть» — жертви насильства та розрухи. Ольга Гончаренко зауважує, що військовий контекст, утім, збільшує видимість жінок у публічному просторі. Адже, за відсутності чоловіків, вони вимушено переймають «чоловічі» функції. Отож, Гоя на власні очі побачив і зафіксував цю зміну гендерного балансу.
Жінки «Диспаратес» з’являються, коли жахи війни стихають. Який світ вони приносять із собою? Світ вигадки, нісенітниці, фантазії…
Жінки — про Гою: тексти авторок опенколу
Як розповідає кураторка Анфіса Дорошенко, літературний опенкол був експериментом Музею Ханенків, на який засновників надихнув досвід європейських музеїв. На її думку, такі практики скорочують дистанцію між митцями минулого й теперішнього, а мистецька рефлексія над матеріалом розкриває його неочікувані аспекти.
«Працюючи над проєктом, ми думали про те, що, хоча готового “правильного” тлумачення “Диспаратес” не існує, кожна людина, яка працює зі словом, може проінтерпретувати гравюри Гої по-своєму, створити власну поетичну, есеїстичну чи іншу рефлексію», — пояснює кураторка.
Під час опенколу були відібрані сім авторок. Упродовж трьох місяців, починаючи з грудня 2025 року, вони збирались на сесії креативного письма, лекції, майстер-класи та обговорення творчості Франсіско Гої. Їхні поетичні та прозові тексти рефлексують над образами та темами графічної серії «Диспаратес». У залі Музею Ханенків вони розміщені поруч із гравюрами Гої. Твори доступні для відвідувачів як у текстовому, так і в аудіоформаті — для Музею Ханенків їх озвучила акторка театру Лесі Українки Анастасія Павленко.
«Тексти дуже різні, але мені здається, вони всі про нашу сучасність, про світ, у якому дивитися обов’язково, але пояснювати побачене подекуди неможливо, навіть нестерпно», — розповідає Анфіса Дорошенко.
Публікуємо фрагменти текстів авторок опенколу для виставки «Диспаратес».
Тетяна Богуславська, «Чи всі питання»
У потойбіччі — це по чий бік?..
І який із них твій?
Так віддалено від дому і наближено до людського..
Очі совиних метеликів дивляться ніч
Та чи захищають від хижаків твої крила?
Малюючи темрявою
заправляєш голку
ниткою долі що плете Клото..
чи камуфляжну сітку?
Поки інша сестра гострить ножиці..
Ольга Заєць, «Замішкані»
— Knock-knock, — він вигукує.
— Тук-тук, — озивається ламана постать.
— Who is there? — питається чоловік.
— Хто там? — ламаний ламається дужче.
— A duck, — озивається.
— Качечка, — ламаний зігнувся в три погибелі.
— A duck who? — випитує чоловік, — качечка хто?
— Кривенька качечка, — кряче ламаний у відповідь.
Ми — качечки. Кривенькі качечки.
Богдана Корогод, «Режим напівжестів»
бачу її крик
беззвучний
від нього закладає вуха
і судомить
моє нерухоме тіло
у цих судомах
шукаю власного крику
коли не кричить голос
кричатиме тіло
було б кому чути
якщо не вухами
то очима
якщо не очима
то тим, що судомить
між ребрами
тиша
Марія Прокопенко, «Disparate femenino. Розповідь дами на межі»
Я постійно дивлюся на вихід. Хочу бути серед людей. Хочу разом із ними витріщатися на те, що хвилює. Хочу вільно змінювати простори, настрої і заняття. Дивлюся на глядачів і вагаюся. А що, як за моїми рамками теж є рамки, але більші? А що, як там теж є біль, який я не бачу за усмішками тих, хто прийшов до мене? А що, як разом із моїм уходом тут, у моєму чорно-білому і трохи пожовклому світі, болю стане більше? З іншого боку, коли мій силует вицвітає, я теж стаю частиною світла й світу навколо. Тому я все-таки тримаюся цих нестерпних, але і найближчих людей поруч. Моя усмішка щира.
Ната Скубіна, «Вигадки»
Раніше здавалося — можна її втихомирити. І карнавал моря людського відступиться, і затихне хоч раз стародавня пісня. Але вони хочуть жити, а я прокидаюсь і мені несила збагнути, чи прокинувся точно, бо куди тільки не глянь, куди не поїдь — усі люди та їхні діяння лиш дурні в старечих руках матрони, всі як один заражені її вигадками.
Та горе навіть не в тім, що мені не дадуть відпочити, хоч мої пальці і так вже стерті від праці та поплямовані фарбою. Вона мовила дещо і я нарешті побачив — я теж вже давно частина її карнавального танцю.
Тамара Трунова, «Те, що лише здається танцем»
Коло — не форма радості, а спосіб вижити.
Коло — це первісна архітектура солідарності, коли центр більше не гарантує безпеки.
Сукні ще пам’ятають попередній залежний рух, але тіла маніфестують інше:
як стояти впевнено, коли підлога зсихається.
як бачити горизонт, коли історія дивиться тобі в потилицю.
як не впасти у відчай, коли Центр порожній.
Коли порожнеча в центрі виявляється не втратою, а розкриттям механізму.
В тому центрі чоловік, король, бог.
Фігура, що претендує на універсальність.
Тріщина.
Провалля, яке століттями називали «природним порядком».
Те, що здавалося вертикаллю, виявляється риторикою страху.
Вони кружляють навколо неї, мов відьми, для яких не стало вогню.
Бо дерево відсиріло від сліз жертв та від вологи влади.
Кожна тримає іншу, підтримує тимчасове затишшя,
бо знає: якщо хоч одна відпустить — історія знову перепише їх кров’ю.
Перепише Нас червоним наново.
Валіза Ховрах, «Фанданго “Дурничка”»
¡Olé, olé! Dios lo quiere!
Клац кастаньєтою, клац!
Хить! Аж хіть стиснула панталони!
А тобі, маестро, — самотній матрац
І нечуле вухо – за лоно.
¡Olé, olé! Аутодафе́!
Тріснуло світу трико.
Лише чорний колір — не лживий.
Поживи ще трохи, старий дурко,
І зійди вогню на поживу.
¡Olé, olé! Повірив? Га-га!
Що внутрі — наяву.
Нам ще декілька па — й ми вільні.
Упирається в темної висі плеву
Наше тіло —
Роздуте і спільне.
