Наставництво — це регулярна підтримка дитини, підлітка чи молодої людини, яка зростає без батьківського піклування.
Наставник або наставниця не замінює батьків і не виконує роль психолога чи соціального працівника. Це про підтримку й спілкування та про те, що в житті дитини з’явиться доросла людина, яка може стати надійною опорою.
Ці стосунки будуються не на формальних зобов’язаннях, а на довірі, спільному досвіді та регулярному спілкуванні. Разом можна вчитися готувати вечерю, планувати маршрут містом, говорити про майбутню професію, дивитися фільми чи просто гуляти та розмовляти. Саме з таких, на перший погляд, звичайних моментів часто народжується впевненість у собі та відчуття, що поруч є людина, якій не байдуже.
І хоча наставництво створене насамперед для підтримки дітей та молоді, самі наставники та наставниці часто говорять, що ці стосунки змінюють і їх. У цьому матеріалі ми зібрали історії жінок, які стали наставницями, — про їхні сумніви, відкриття, помилки, радощі та про те, чому кілька годин на тиждень іноді можуть означати значно більше, ніж здається.
«Я стала набагато пластичнішою, але не зрадила своїм цінностям»
Вперше наставницею Юлія стала шість років тому для хлопця на ім’я Тарас. Про цей досвід ми вже розповідали раніше. Їхня взаємодія завершилася після початку повномасштабного вторгнення, коли заклад, де жив хлопець, евакуювали за кордон.
«24 лютого вранці я зателефонувала соціальному працівнику в інтернат, де перебував Тарас, і сказала, що можу забрати його, якщо маю на це повноваження. Мені відповіли, що дітей уже збирають і всіх вивезуть за кордон. Ми ще якийсь час спілкувалися через Instagram. У січні цього року Тарасу виповнилося 18, і він писав мені, що, можливо, повернеться в Україну, але “тут, крім тебе, Юлю, в мене нікого немає”. Зрештою ми дійшли висновку, що йому краще залишатися там, де він є, і продовжити навчання», — розповідає Юлія.
Восени 2025 року вона вирішила повернутися до наставництва.
«Моєму меншому сину виповнилося півтора року, і я відчула, що можу знову стати наставницею. Тео вже можна було залишати з моєю мамою або чоловіком, коли він не на службі. Коли я вдруге йшла в програму наставництва, почувалася впевнено. Я знала, яких помилок припустилася з Тарасом, а моєму старшому сину на той момент було 13 років — тобто я вже пройшла етап “пекельних підлітків”. Я багато читаю про психологію і про підлітків зокрема, тому мені не було страшно. Я була натхненна й повна сил», — згадує вона.
Після дзвінка із соціальної служби Юлія дізналася, що її новою менті стане 13-річна Поліна. А вже за тиждень на неї чекав ще один сюрприз — вона дізналася, що вагітна третьою дитиною.
«Я вирішила продовжувати цей шлях, оновила всі потрібні документи, на щастя, це було дуже легко завдяки “Дії”, і почала чекати на зустріч із Полею. Я ніколи не мала досвіду виховання дівчинки, тому це було трохи тривожно, але водночас цікаво. Я була впевнена, що цього разу мені буде набагато легше, але — спойлер — ні. Можливо, навіть навпаки», — ділиться Юлія.
Другий наставницький досвід приніс Юлії не менше викликів, ніж перший. Поліна виявилася зовсім іншою людиною, а отже, і стосунки потрібно було будувати по-новому.
Саме завдяки наставництву Юлія говорить про зміни, які відбулися в ній самій. Вона каже, що стала значно пластичнішою у спілкуванні з людьми. Її погляди та цінності залишилися незмінними, але змінився спосіб, у який вона доносить їх до інших.
«Я просто ставлю питання і хочу, щоб мої менті доходили висновків ніби самі. Не переконую, не б’ю себе в груди — з ними це не працює. Що більше тиснеш, то більший спротив. А систематичні однакові питання і передбачувана поведінка працюють», — пояснює наставниця.
Ще одна важлива зміна стосується емоційної витривалості. Підлітки, які зростали без батьківської підтримки, часто мають за плечима складний і травматичний досвід. Наставнику недостатньо просто вислухати, потрібно знайти правильні слова, підтримати, але не перетворити підтримку на жалість.
«Звісно, я стала міцнішою, бо все те, що чую, а це часто вкрай травматичний досвід, треба контейнерувати, перетравити й знайти правильні слова: підтримати, а не жаліти. Цим дітям не потрібна наша жалість. Їм не треба, щоб до них ставилися як до “бідних сиріток”. Вони заслуговують почуватися рівними з усіма нами — без “знижок” на їхній попередній травматичний досвід. Їм потрібне гідне ставлення», — додає Юлія.
Наставництво також навчило її вибудовувати здорові кордони та не відчувати провини через відмову. Під час першого досвіду вона гостро реагувала на прохання чи претензії щодо грошей, які, на думку менті, мала б на нього витрачати.
Юлія пояснює, що діти в інституційних закладах часто звикають до того, що на свята до них приїжджають волонтери з подарунками. Згодом це може формувати очікування, що хтось постійно має щось давати.
«Зараз я абсолютно спокійно кажу: “Ці твої побажання не вписуються в бюджет, який я можу виділити на наставництво” або “Окей, ти хочеш нарощені нігті. Я це не підтримую, але це твоє право — спробувати такий досвід. Ти можеш назбирати необхідну суму, а я додам 20% від неї”. Це вчить менті фінансової грамотності, планування і розуміння, що гроші не падають із неба», — зауважує Юлія.
Попри те, що наставництво займає важливе місце в її житті, жінка не приховує: поєднувати його з усіма іншими ролями буває непросто.
«Логістика між дітьми, вагітністю, двома псами, роботами і чоловіком-військовим — це найважче в моєму наставництві. Але всі мої рідні знають і спокійно сприймають, що один із вихідних — це мій час із Поліною. Вона знає всю мою сім’ю, неодноразово була в нас удома. Коли ми їдемо в одноденну мініподорож, беремо Полю із собою. Якщо мені треба поїхати з міста або я маю знімання у вихідні, завчасно попереджаю її про це. Не проблема бачитися раз на два тижні. Багато наставників роблять це ще рідше. Головне — бути передбачуваним і надійним дорослим для цієї дитини, щоб вона не чекала на вас, а ви просто не приїхали, не попередивши», — говорить вона.
Для Юлії наставництво давно стало частиною особистої філософії. В умовах війни вона особливо гостро відчуває відповідальність дорослих за дітей та молодь, які формуватимуть майбутнє країни.
«Насправді це важко пояснити словами, бо це питання із серії: “Чому у вас є діти?” або “У чому сенс життя?”. У моєму баченні світу — сучасному, українському, воєнному — єдине, що має сенс, це зберегти й продовжити життя. Зробити все, щоб уберегти цей крихкий світ. Наприклад, мій чоловік — військовий лікар, він рятує життя військових. Я не можу служити в армії, бо від мене залежать мої власні діти, і я бережу їх. Так само в моїй парадигмі світу чужих дітей не існує. Діти виростають у дорослих і будують наше майбутнє. І те, яким воно буде, залежить від усіх нас. Якщо мені вдасться показати хоча б одній дитині з інтернатного закладу альтернативний погляд на життя — цього вже буде достатньо. Якщо більше дорослих ставатимуть наставниками, це суттєво змінить якість життя і окремих дітей, і нашої країни загалом. Це не вимагає надзусиль, але може дати надзвичайний результат. Я в це щиро вірю. Так само, як у любов і нашу перемогу», — розмірковує Юлія.
«Інколи мені здається, що вона мені дає більше, ніж я їй»
Темою усиновлення та іншими формами підтримки дітей без батьківського піклування Ліля цікавилася давно. Вона багато читала, вивчала досвід інших людей і шукала спосіб бути корисною. Про наставництво знала ще до того, як сама долучилася до програми, але остаточно наважитися їй допомогла історія іншої наставниці.
«Остаточно наважитися мені допоміг блог Софії Юдіної та її історії про менті. Завдяки цьому я зрозуміла, що наставництво — це не так страшно, як може здаватися, і що мені це під силу. Тож я заповнила заявку в “ДІйМО” і почала збирати документи та оформлювати медичну довідку», — говорить Ліля.
Тоді вона ще не знала, що цей шлях зробить її першою наставницею в Житомирській області.
«На кожному етапі я стикалася зі здивуванням і нерозумінням. Наприклад, лікарі по кілька разів перепитували, що це за форма і який саме висновок потрібно писати. Потім лікарська комісія не знала, як правильно оформити довідку. На щастя, у мене був номер працівниці обласної соціальної служби Житомира, яка дуже добре розбиралася в цій темі й активно її підтримувала. Вона буквально телефоном пояснювала, як правильно сформулювати висновок. У ЦНАПі мені радісно сказали: “Ви в нас перша!” — і дуже допомагали на всіх етапах шляху до знайомства з менті», — розповідає жінка.
Саме тому історія її наставництва від самого початку стала публічною. Як перша наставниця в області, Ліля постійно перебувала в центрі уваги медіа, соціальних служб і громади. Разом із нею увагу отримала й її майбутня менті Ангеліна, яка була присутня на офіційних заходах, фотографувалася під час знайомства та підписання документів.
Зараз наставниця переконана, що для дівчини цей досвід виявився не лише безпечним, а й корисним.
«На щастя, хоча для неї це було бентежно, я розуміла, що за характером вона досить добре сприймає увагу. Ця публічність не була для неї травматичною чи надто дискомфортною. Думаю, це навіть стало певним досвідом для неї, адже вона могла побачити, скільки дорослих людей намагаються про неї подбати та підтримати її розвиток і безпеку», — додає Ліля.
За задумом наставниця мала спочатку поспілкуватися з працівниками закладу, дізнатися більше про дитину, її характер, інтереси та потреби, а вже потім знайомитися з менті. Але коли вона зайшла до кабінету керівниці соціальної служби, виявилося, що Ангеліна вже там.
«Перша зустріч була дуже сумбурною, бо все сталося не зовсім за планом. Попри шок і хвилювання, нам вдалося трохи поспілкуватися. Я розповіла про себе, про свою сім’ю, про собак-шпіців — і цей факт її дуже потішив. Також трохи розпитала про неї саму», — згадує Ліля.
Після зустрічі емоції були суперечливими.
«Я водночас відчувала страх і радість. Думала: “А раптом я їй не сподобалася?” Але уже тоді відчула дуже теплі почуття до цієї дитини. Мабуть, можна сказати, що я одразу її полюбила», — зізнається жінка.
Сьогодні Ліля говорить не стільки про те, як змінилося життя Ангеліни, скільки про те, як змінилася вона сама. Наставництво стало для неї підтвердженням того, що вона перебуває саме там, де має бути.
«Я вже достатньо доросла і зріла, аби стати для когось безпечним другом і надійною людиною. Ангеліна постійно відкриває в мені щось нове — те, про що раніше я навіть не здогадувалася. Після кожної нашої зустрічі я почуваюся дуже натхненною і щасливою, бо це надзвичайно світла дитина. Іноді мені навіть здається, що вона дає мені більше, ніж я їй. Хоча насправді розумію: ми просто даємо одна одній саме те, що кожній із нас потрібно», — усміхається Ліля.
«Наставництво почалося з однієї дівчинки, а стало моєю професією»
Для Софії наставництво почалося як особистий досвід, але з часом стало частиною її професійного життя. Коли вона тільки готувалася стати наставницею, то працювала маркетологинею в українських брендах і не була пов’язана із соціальною сферою. Сьогодні Софія — менеджерка з розвитку наставництва в Офісі дітей та молоді «ДІйМО», тренерка з наставництва та людина, яка щодня допомагає іншим пройти цей шлях: консультує кандидатів у наставники, навчає соціальних фахівців, співпрацює з керівниками закладів, створює освітні матеріали та працює над тим, щоб наставники не залишалися без підтримки.
Наставницькі стосунки Софії з менті тривали два роки. Коли вони познайомилися, Аліні було 12 років, а зараз їй уже 14. Софія згадує, що підлітковий вік — це час стрімких змін, і вона спостерігала, як дівчинка дорослішає, відкривається до нового досвіду та стає впевненішою в собі.
Перші пів року Аліна поводилася доволі сором’язливо, іноді навіть апатично. Але через спільні заняття, розмови та можливість проявляти себе поступово ставала відкритішою. На щотижневих зустрічах вони разом готували їжу, ходили в магазин, складали список закупівель, вчилися користуватися Google Maps та комп’ютерними програмами або просто проводили час разом.
Саме в цих звичайних побутових ситуаціях менті здобувала навички, які багато дітей засвоюють у родині майже непомітно: попросити про допомогу, звернутися до продавця, спланувати маршрут чи самостійно впоратися з повсякденними справами.
«Для мене було особливо цінно бачити, що поруч зі мною вона може розслабитися і просто побути дитиною: побігати, зробити снігового янгола, заспівати улюблену пісню. Мені хотілося бути людиною, яка це приймає, підтримує і помічає її сильні сторони», — говорить жінка.
Наставництво змінювало і саму Софію. Заклад, де живе дівчинка, розташований далеко за містом, у лісистій місцевості, де небагато можливостей для дозвілля.
«Тому я неабияк прокачала винахідливість і креативність. Хотілося, щоб наші зустрічі були різноманітними, цікавими та змістовними, тому доводилося постійно вигадувати нові формати, маршрути та активності. Також я навчилася легше приймати речі, які не можу змінити, і водночас брати відповідальність за те, на що справді маю вплив. Наставництво — це процес, у якому бере участь багато людей: сама дитина, вихователі, вчителі, родичі, якщо вони є. Наставник не може замінити всіх і не має ставати рятівником. Але він може дати стабільну присутність, підтримку і новий досвід стосунків. Саме на цьому я й намагалася зосереджуватися», — пояснює вона.
Окремим і дуже важливим етапом стало завершення наставницьких стосунків. Після першого року Софія вже знала, що в майбутньому переїжджатиме з Києва. Її менті була знайома з чоловіком Софії та знала, що він долучився до війська, тому зміни в житті наставниці не були для неї несподіванкою. Але попри це Софія дуже переживала, адже не хотіла, щоб завершення регулярних зустрічей стало для підлітки ще одним болючим досвідом прощання.
У цей момент Софія звернулася по супервізію до психологині. Саме тоді вона вперше подивилася на ситуацію не лише як на втрату, а як на можливість дати Аліні досвід безпечного й екологічного завершення важливих стосунків.
«На одній із зустрічей я розповіла про свої плани на переїзд, поділилася власними почуттями — що мені і сумно, і радісно водночас. Сказала, наскільки цінними для мене були наші стосунки й час, проведений разом. Ми говорили про те, що вона думає з цього приводу, що хотіла б ще встигнути зробити до мого від’їзду, чи хотіла б мати іншу наставницю в майбутньому. Останні тижні ми поступово готувалися до завершення. Я розповідала їй про етапи переїзду, показувала їй квартири, які розглядала для оренди в новому місті, розповідала про свої плани. На одну з останніх зустрічей подарувала роздруковані спільні фотографії, її улюблені стікери та лист. У ньому написала, наскільки цінним був для мене цей час, які сильні риси я в ній бачу і як щиро вболіваю за неї. Ми дуже тепло попрощалися. А згодом перейшли в інший формат спілкування. Коли я приїжджаю до міста, можу її навідати, а зараз ми підтримуємо зв’язок онлайн. Найчастіше вона сама пише, щоб поділитися новинами або щось запитати», — розповідає Софія.
Сьогодні, навчаючи майбутніх наставників, Софія часто наголошує: люди не залишаються самі на цьому шляху. Кандидати проходять безплатне навчання, працюють із тренерами та психологами, розбирають складні ситуації, вчаться бачити за поведінкою дитини її потребу в увазі, прийнятті, безпеці чи стабільності. А вже під час наставництва можуть отримувати супервізію та підтримку, щоб не вигоряти й залишатися для менті надійним дорослим.
«Ми багато говоримо про те, що за будь-якою поведінкою стоїть певна потреба. Завдання наставника — не карати за прояви цієї поведінки, а зрозуміти, якої підтримки бракує дитині», — розповідає Софія.
Крім теорії, є багато практики: рольові вправи, моделювання складних ситуацій, групова робота. Це дає можливість безпечно спробувати себе в ролі наставника, краще зрозуміти досвід підлітка і чесно відповісти собі на питання, чи готовий ти до такого формату взаємодії.
«Навчання є безоплатним і ні до чого не зобов’язує. Якщо людина розуміє, що поки не готова, це абсолютно нормально. Але якщо вирішує рухатися далі, то вже має базові знання про те, як будувати здорові стосунки з менті та як діяти в непростих ситуаціях. А далі наставник не залишається наодинці. Є супервізії, консультації психологів і підтримка координаторів програми. Адже наставництво — це не разове рішення, а тривалий процес, у якому теж важливо мати підтримку», — каже вона.
Для Софії наставництво стало досвідом, який дав їй нову професію, нове коло відповідальності й нове відчуття сенсу. Вона говорить про нього і раціонально, і дуже особисто — як про інвестицію в молодих людей, які вже живуть поруч із нами, але часто не мають достатньо дорослої підтримки.
«Є багато досліджень про те, що наш добробут напряму пов’язаний з якістю соціальних зв’язків. І наставництво якраз про це. Воно збагачує не лише дитину чи молоду людину, яка отримує наставника, а й самого наставника. Як суспільство ми отримуємо молодих людей, які знають, що вони не самі, мають підтримку і більше шансів реалізувати себе. Для мене наставництво — це дуже проста формула впливу. Якщо дві-три години мого часу на тиждень можуть допомогти молодій людині стати впевненішою, щасливішою і краще підготуватися до дорослого життя, то це зовсім невелика ціна. Коли я спілкуюся із соціальними фахівцями, то завжди нагадую: ці діти вже поруч із нами. Ми не говоримо про абстрактне майбутнє. Майже в кожній громаді є діти та молодь, які потребують підтримки надійного дорослого. І якщо вони потребують її вже сьогодні, то ми маємо зробити все можливе, щоб вони її отримали», — наголошує жінка.
Вона часто ділиться власною історією, бо знає: багатьом людям потрібна не статистика і не заклики, а приклад живої людини, яка колись так само вагалася. Саме тому Софія продовжує говорити про наставництво — як про досвід, що змінює не лише дитину, а й самого наставника.
Усі три історії дуже різні. Хтось прийшов у наставництво через цікавість до теми усиновлення, хтось — через бажання бути корисною, а для когось воно з часом стало справою життя. Але в кожній із них є спільна думка: наставництво починається з кількох годин на тиждень, а перетворюється на стосунки, які залишають слід в обох.
Щоб стати наставником чи наставницею, не потрібно мати педагогічну освіту або особливий досвід роботи з дітьми. Набагато важливішими є готовність бути поруч, регулярність і бажання ділитися тим життєвим досвідом, який уже має кожен дорослий.
Якщо після цих історій вам захотілося дізнатися більше про наставництво або розглянути для себе цей шлях, можна звернутися до Офісу дітей та молоді «ДІйМО» та отримати консультацію щодо участі в програмі.
