«Документальне кіно може стати нашим мечем». Аліса Коваленко та Ірина Довгань про фільм «Сліди», гідність і силу свідчити

текст
19.06.2026
188 переглядів
10 хв на читання
Подкаст На її плечах з Алісою Коваленко та Іриною Довгань про фільм Сліди

У новому сезоні подкасту «На її плечах» говоримо про жіноче лідерство у різних сферах. Перший епізод присвячений документальному фільму «Сліди» — стрічці про пошук справедливості українками, які пережили сексуальне насильство та тортури з боку російських військових під час агресії проти України.

Гості випуску — ветеранка і режисерка Аліса Коваленко та волонтерка і засновниця організації SEMA Ukraine Ірина Довгань, яка також стала однією з героїнь фільму «Сліди», знятого в співавторстві з Марисею Нікітюк. У лютому 2026 року стрічка здобула глядацьку премію секції «Панорама» для документального кіно на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Українська прем’єра відбулася на фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA у Києві та на фестивалі «Миколайчук Оpen» у Чернівцях.

Публікуємо коротку текстову версію епізоду.

Алісо, коли ти зрозуміла, що цей фільм треба зняти?

Аліса Коваленко: Це був дуже довгий шлях. Він почався з мого полону в 2014 році на Донбасі: російський офіцер схопив мене на блокпості, допитав і вчинив сексуальне насильство. Коли він мене відпускав, то сказав, що я маю бути вдячна за те, що мене не розстріляли. Після того я майже два роки мовчала про те, що насправді сталося.

Коли почала говорити публічно і свідчити у Гельсінській спілці з прав людини, то дізналася, що жінки взагалі розповідають про насильство. Я була першою жінкою, яка саме публічно про це почала говорити. Усі знали, що дуже багато жінок і чоловіків пережили сексуальне насильство в полоні на Донбасі від самого початку 2014 року. Але про це мовчали на всіх рівнях, і держава зокрема.

Завдяки моєму свідченню Ірина мене знайшла і запросила на першу зустріч жінок, які постраждали так само, як і я. Це був початок 2019 року, нас зібралося 15. Зустріч відбулася за підтримки організації доктора Деніса Муквеге. Ми намагалися зрозуміти, що можемо робити разом, яку адвокаційну роботу вести. І тоді ми подумали: документальне кіно може стати інструментом адвокації, рупором для замовчаних голосів постраждалих.

Але я дуже боялася починати. Я розуміла, що це буде ретравматизація, що буду занурюватися в усі ці тригери. Не була впевнена, що впораюся.

Потім почалася повномасштабна війна. Ми побачили масштаб насильства і зокрема злочинів сексуального насильства, пов’язаного з війною. Це стало точкою, після якої я зрозуміла: просто маю це зробити. Передусім не як режисерка, а як людина, яка пережила сексуальне насильство і полон. І що я маю стати гучномовцем через форму документального кіно для інших жінок. І що дійсно це документальне кіно може стати нашим мечем, нашим рупором. Що ми можемо продовжити ламати цю стіну, цю стигму і на рівні національному в нашій державі, і на рівні міжнародному також говорити про те, що росія здійснює систематичне злочинне сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом в Україні.

Це було колективне рішення. Нас п’ятеро — п’ять членкинь SEMA Ukraine, п’ять жінок, які пережили сексуальне насильство і тортури. Ми разом вирішили починати. Я мала потужну підтримку від посестер, і це дало мені внутрішню сміливість подолати страх і братися за роботу.

Як розповідати про насильство та полон і водночас не йти в бік експлуатації цього болю?

Ірина Довгань: На цьому шляху вчишся кожен день. Я пройшла вже 12-річний шлях і зробила свої помилки, коли занадто глибоко занурювалась. Були різні моменти — відчаю, неприйняття, панічних атак. Але, мабуть, головне тут те, що ти чітко розумієш, що відчуває людина. Просто через свій досвід. І це допомагає найкраще.

Зупинитися, в певний момент зупинити людину, коли вона щось розповідає. І це дає тобі дуже страшне право — те право, якого не мають інші люди, які не пройшли через це, — сказати людині: я тебе дуже добре розумію. Це таке право і привілей, яке дуже дорого коштувало кожній з нас.

Але, як показує наш неприємний, страшний досвід, це працює. І на цьому базується посестринська підтримка: кожна в цій спільноті розуміє, що їй не треба багато чого говорити, що її і так всі розуміють — кожна розуміє без слів. При тому, що ми всі різні, в нас різні бажання, плани на майбутнє, і кожна проходить свій шлях виходу з цієї травми.

В організації зараз 80 жінок — саме ті, які хочуть залишитися в цій спільноті, що не мовчить, має ідею, цілі, плани і рухається вперед. Це дуже об’єднує і дуже-дуже допомагає.

«Документальне кіно може стати нашим мечем». Аліса Коваленко та Ірина Довгань про фільм «Сліди», гідність і силу свідчити
Ірина Довгань

Алісо, як тобі як режисерці вдавалося тримати цей баланс?

Аліса Коваленко: Завдяки тому, що я не є лише режисеркою, і навіть передусім моя мотивація робити цей фільм не йшла від мого режисерського «я», так би мовити. Коли ми з Іриною приїхали на Херсонщину і почали документувати воєнні злочини для стрічки, відчувала, що я — радше представниця нашої спільноти жінок, які пережили сексуальне насильство. Я розмовляла з жінками саме з позиції вцілілої — survivors. Але все одно це було неймовірно важко. У перший приїзд ми записали дуже багато страшних історій, одного дня їх було п’ять. Ми просто зранку до вечора їздили, зустрічалися зі жінками і слухали. І була історія Олі з Херсону, яка також є у фільмі. Мене глибоко вразив один момент — коли вона розповідає, як її сина катували, щоб вона могла чути його крик. У мене є син, йому дев’ять років. Ти одразу бачиш у своїй уяві цю реальність, що таке може статися з тобою, з твоїм сином. І я не знала, чи змогла б це пережити.

А потім був цілий період, коли ти працюєш із цим болем, із цими травмами. Був місяць, коли я слухала все це по колу — години страшних речей. Мені почали снитися жахи, вони всі переплітались із моїм полоном, якісь тисячі варіацій жахіть, елементи катування інших жінок. Я в якийсь момент думала, що просто не впораюсь. Коли така концентрація болю, ти не можеш його окреслити, відфільтрувати — просто не встигаєш. Він випалює в тобі величезну діру, і залишається порожнеча. І я не знала, що з цим робити.

Стало легше, коли почала бачити вихід — потрошку, зцілення маленькими кроками. Зцілення тих жінок, котрі постраждали на Херсонщині, яким ми почали допомагати як організація SEMA Ukraine. Я почала бачити, як вони усміхаються. Як саджають овочі, квіти на маленьких діляночках. І це тебе починає зцілювати. Всі ті рани, які повідкривалися на початку, стали трошечки загоюватись.

І в певний момент я зрозуміла, що це не фільм жахів, а фільм про торжество людської гідності над злом. Це дало мені світло в роботі. Серце цієї стрічки — про людську гідність, яка відновлюється, яка дає ляпаса цьому злу. І це додало сил працювати далі. Мабуть, це і був мій шлях терапії та усвідомлення того, про що насправді «Сліди».

«Документальне кіно може стати нашим мечем». Аліса Коваленко та Ірина Довгань про фільм «Сліди», гідність і силу свідчити
Аліса Коваленко

Пані Ірино, чим допомагає можливість уголос розповідати свою історію? Адже не всі готові до публічності.

Ірина Довгань: Тут знову приклад тих, хто поруч. Ніхто, майже ніхто з жінок не заговорив одразу. І це дуже важко показати у фільмі, тому що треба висвітлювати важливіші речі. Кожна проходить свій довгий шлях, і хтось взагалі не заговорить.

Спочатку жінка, яка тільки прийшла в організацію, дивиться на якусь іншу, яка хоробро розповідає. Але минає рік, інколи більше — і вона вже також розповідає.

Це такий шлях відновлення для себе — коли ти проходиш трансформацію від мерзотного «мені соромно» до розуміння того, що вчиняєш гідно. І оцей шлях від «соромно» до «гідно» — дуже крутий шлях всієї нашої країни, не тільки цих жінок.

Алісо, як ти шукала візуальну мову фільму?

Аліса Коваленко: Ми приїжджаємо на Херсонщину і бачимо сліди окупації, сліди війни, сліди насильства. Бачимо їх у природі — заміновані поля, які горять, дерева, які палають. Мене вразило дерево, яке горіло ніби з серця. Було враження, що це був образ усіх нас — слід насильства, який досі палає всередині й руйнує. Сліди були скрізь — дірки від куль, прильоти, Високопілля було дуже зруйноване, Херсон. А були ще невидимі сліди, про які люди не говорили. Так і виникла назва — «Сліди».

А потім дивишся, як природа разом із людьми поступово відновлюється. Засіюються поля, повертається життя на згарища і руїни. Це процес, який дає надію на відродження.

Я дуже люблю розповідати про Мефодіївну — найстаршу жінку в нашій організації, їй зараз 78 років. Вона постраждала від сексуального насильства і катувань з боку російського солдата у невеликому селі на Херсонщині, коли їй було 75. Працювала вчителькою української мови і літератури. Коли повернулася додому з родиною, перше, що почала робити, — садити часник. Для мене це був символ повернення життя у цю землю.

Дуже вплинула й історія саду Ірини. Ми сім років знайомі, і я стільки чула про її прекрасний сад у Ясинуватій, про її сни — черешня, листочки. Для мене цей «русский мір», що приходить і руйнує сади, які ми садили, — теж дуже образно. А ми ці сади відновлюємо, знову садимо і не даємо руїні торжествувати над нами.

Усі героїні фільму садять квіти, дерева. У мене стільки матеріалу, що можна окремо змонтувати кіно про садівництво як терапію.

Пані Ірино, а коли ви вперше побачили фільм — що відчули?

Ірина Довгань: Аліса буде ображатися на мене, але я відчула шок. Я сіла дивитися і вважала, що все знаю. Але коли дивишся, як із твоєї історії починається фільм, і ти кажеш відверто про зґвалтування, — переживаєш шок. Треба чітко усвідомити, що ти це зробила на величезний загал. Не просто Алісі розповіла чи журналістам, які приїхали і поїхали. Це побачать і почують багато людей.

Але цей шок проходить, тому що ти розумієш, навіщо ти це зробила. А потім бачиш, як переможним шляхом цей фільм іде по світу, і думаєш: все зробила правильно, так і треба було.

Але будьмо відвертими: поки що повністю «Сліди» не бачив мій чоловік, не бачила донька, не бачили син, онуки, невістка. І я думаю про те, що вони побачать стрічку і переживуть свій момент шоку, і пройдуть свій шлях розуміння, чому їхня мама це зробила.

Те, що світ так сприйняв цей фільм, — для нас лікування, розуміння, навіщо ми це зробили, і мотивація боротися далі. Коли хтось сказав, що стрічка отримала так багато нагород, я подумала: ми взагалі не думали про жодні нагороди. Найкраща нагорода — кількість глядачів, які подивляться. Я впевнена, що це будуть навіть не сотні тисяч, а мільйони людей. Оце є найкраща нагорода і розуміння, навіщо ти дістала найболючіше у своєму житті й кинула на загал.

Розкажіть, як виникла SEMA Ukraine і як працює ця модель взаємодопомоги?

Ірина Довгань: Це все сталося випадково, і, можливо, організації взагалі б не існувало, якби я не поїхала з правозахисною організацією «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» у Гаагу, де давала свідчення прокурорському відділу. Це був 2018 рік. У кімнаті сиділо 11–12 прокурорів, мені сказали виступити коротко, але ніхто мене не зупинив — я понад пів години розповідала про ситуацію на Донбасі та про своє пережите.

Увечері того ж дня була пресконференція, і там була представниця міжнародної організації — Фонду Деніса Муквеге, конголезького лікаря, який присвятив своє життя жінкам, котрих рятував після зґвалтувань у Конго. Ця жінка запропонувала співпрацю. Я подивилася їхній сайт і не зрозуміла, що в нас спільного — там були Конго, Уганда, Руанда, Бангладеш.

Але мене запросили на перший ретрит — і це був шок. Я побачила сміливих жінок, які плачуть, сміються і відкрито розповідають про пережите. Особливо мене вразили жінки з Колумбії — вони знали, куди рухаються, мали цілі. І я подумала: мусимо спробувати в Україні.

Я повернулася і почала шукати через правозахисні організації, Facebook, радіо, через сарафанне радіо, постраждалих жінок, яких я знала. Не всі погоджувалися. Аліса першою наважилась прийти на зустріч. Так і була заснована SEMA Ukraine. Вона складалась із жінок, які пережили це все саме на Донбасі.

Фонд Муквеге пояснив нам дуже важливу річ: у вас у країні вас не існує, не відкриті кримінальні провадження — як ви сподіваєтесь, що Міжнародний кримінальний суд буде розслідувати ваші справи? І ми отримали маленький грант, зібрали жінок, які після полону переселилися з Донбасу по всіх регіонах, на два дні в Києві. Провели перший захід — «Круглий стіл SEMA Ukraine» в Укрінформі.

Я запрошувала силові структури, депутатів, журналістів. Прийшло небагато. СБУ написала мені листа — я дуже шкодую, що втратила його, — що їх ця тема не цікавить. Але з Офісу генпрокурора прийшла співробітниця Вікторія Кравчук, і вона плакала під час круглого столу. Потім пішла до генпрокурорки Ірини Венедіктової та розповіла про цих жінок. Знайшла відгук — була виділена молода маріупольська прокурорка Анна Сосонська, яка зараз очолює в Офісі генпрокурора управління щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.

Тоді 11 жінок погодились і дали свідчення — було відкрито 11 кримінальних проваджень. Саме вони стали доказом того, що росія скоює ці злочини з 2014 року, а не з 2022-го. І завдяки цій сміливості зараз існує підстава розширити реєстр збитків, який Європа чомусь відкрила лише з 2022 року.

Подкаст На її плечах з Алісою Коваленко та Іриною Довгань про фільм Сліди
На її плечах з Алісою Коваленко та Іриною Довгань

Коли ви відчули в собі силу і зрозуміли, що ваші дії та слова можуть щось змінити?

Аліса Коваленко: Злочин сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, націлений зокрема на об’єктивацію людини. І тут дуже важлива боротьба за суб’єктність для постраждалих — зміна наративів з образу «бідосічки-жертви, яка мовчить і краще хай мовчить». Оцей образ ідеальної жертви забетонований. Ми сім років його пробиваємо і досягли успіхів — дуже багато жінок не просто почали говорити і свідчити, а долучилися до адвокаційної роботи, їздять на конференції, виступають. Вони стали лідерками в громадянському суспільстві.

Лідерство для мене — це верхівка посттравматичного зростання. Коли жінка повертає собі суб’єктність і стає активною учасницею суспільних процесів. Ба більше — ініціює ці процеси. І коли я бачу такі приклади в нашій спільноті, вони мене неймовірно мотивують. Бо в нашій екстремальній реальності дуже не вистачає таких прикладів стійкості.

Я сама цього не хотіла і не обирала — ніколи не думала, що стану правозахисною активісткою. Але довелося взяти на себе адвокаційну роботу: конференції, виступи в Сенаті, у Римі, у Франції. П’ять конференцій і виступ у штаб-квартирі ООН на Комісії зі статусу жінок у березні. На моєму виступі вимкнули мікрофон — усі перевищили ліміт, а я була останньою. Починаю говорити — мікрофон вимикають, піднімається екран. І Катерина Левченко вигукує: «Алісо, кричи!» І я починаю кричати — щоб хоч почули в такій великій аудиторії. І мене почули.

Ірина Довгань: Лідерство жінок — це необхідна умова виживання цієї країни. Я могла б сказати, що цього не хотіла і не планувала. Я з бідної родини, але багато чого досягла на Донбасі — мала бізнес, чоловік мав бізнес. Планувала спокійну старість. Мріяла, що матиму час щодня бачити, як розквітає нова квіточка. Досі не маю — пробігаю повз і фіксую, що вже розквітла і вже зав’яла.

Але є таке слово — «мушу». Якщо ти любиш цю країну, якщо страждав за неї, щось втратив — мусиш іти цим шляхом далі. У моєму випадку лідерство — просто побічка. Я мушу бути лідеркою, тому що якщо не я, то хто?

І так має собі говорити кожна жінка. Неважливо, чи вона в громадській діяльності, чи тримає родину, чи допомагає сусідам. Ми живемо у країні, що воює, боремося за її існування — і тому мусимо працювати більше, брати на себе більше відповідальності, ніж країни, які живуть у мирі. Ми мусимо.

Аліса Коваленко: Мені важливо, щоб слухачі й глядачі почули: Україна зараз формує нові світові практики в реагуванні на сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. В усіх попередніх війнах постраждалі свідчили після того, як конфлікт завершувався. Наші постраждалі свідчать тут і зараз, поки війна триває. Вони беруть участь у творенні законів та їх імплементації.

У нас є «закон Бардіної» — про спеціальний статус постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. І постраждалі беруть участь у роботі над тим, щоб він запрацював. Це неймовірний приклад суб’єктності й активної залученості в процеси правосуддя і міжнародної дипломатії.

Нас з Іриною на всіх міжнародних конференціях представляють як successful case of Ukrainian survivors — успішний кейс вцілілих українок. І ми говоримо про наші успіхи, про революцію, яка сталася за ці 12 років. Тут можна трохи попишатися — попри весь жах, через який ми проходимо. Мені дуже подобається фраза нашого історика Сергія Плохія: «Нам треба плекати етос перемог, а не міфологію віктимності». Навіть у таких важких темах є перемоги та світло.

Цей подкаст створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.