Епістолярний роман «Кореспондентка», що отримав престижну Жіночу премію з художньої літератури 2026 року (Women’s Prize for Fiction), — дебютна книжка американської письменниці Вірджинії Еванс.
Це щира, іронічна й водночас глибоко зворушлива історія про самотність та силу слова, в якій життя головної героїні Сибіл ван Антверп — 70-річної розлученої жінки, яка в минулому мала успішну юридичну кар’єру, — розкривається через її листи. Вона невтомно пише братові, подрузі, знайомому, сусіду, представнику служби підтримки клієнтів та авторам прочитаних книжок. Відповіді приходять різні — від приязних до не дуже. Проте один особливий лист, який Сибіл отримує згодом, змінює звичний хід речей.
Роман позбавлений штучної драми, натомість він пропонує спокійне та вдумливе читання про глибину людських взаємин, потребу бути почутим, а також про переосмислення прожитих років, втрати й несподівані відкриття.
Прототипом головної героїні частково стала свекруха авторки. Також, за словами Вірджинії Еванс, на роман вплинула втрата дитини її близькими друзями — шестирічний хлопчик тяжко захворів і за кілька місяців помер.
Окрім Women’s Prize, книжка стала бестселером за версією The New York Times, увійшла до списків найкращих видань року за версією NPR та The Washington Post, а також отримала номінації на премію Goodreads Choice та медаль Ендрю Карнегі.
Роман «Кореспондентка» вийшов українською у видавництві КСД.
Публікуємо уривок.
Фелікс Стоун
Рю де ла Папійон, 7
84220 Ґордес
Франція
2 червня 2012 р.
Феліксе, мій любий брате!
Дякую тобі за листівку з днем народження, чорнильну ручку та книжку, яку я почала читати одразу ж у четвер, як отримала, і сьогодні вже закінчила. Вона була саме така, як ти й казав: нетипова, еклектична, — усе як мені подобається. За відчуттями сімдесят три — це те саме, що сімдесят два: артрит, закрепи, проблеми зі сном. До того ж я вирішила більше не фарбувати волосся. Ти ж знаєш, що мені байдуже до свого дня народження, але завжди приємно, що ти пам’ятаєш. Труді й Міллі заходили в гості, як зазвичай, — ми трохи перекусили та зіграли в карти. Обоє дітей дали про себе знати. Брюс організував доставлення полуничного пирога з місцевої пекарні мені додому (хоча він усе одно приїде наступних вихідних допомогти почистити стічні канави). Пиріг був жахливий, і я його викинула. Йому це, мабуть, дорого коштувало. Фіона дзвонила з Лондона. Казала, що не повернеться додому аж до Різдва. Нова робота сильно її виснажує, і їй треба розробляти якийсь дизайн у Сіднеї, тож вона проведе місяць в Австралії. Волт не проти, запевнила вона мене, що її так часто нема вдома, але між нами — я не знаю, як їхній шлюб витримає це. Схоже, що дітей у них не буде. (Вони навіть не пробують. Принаймні вона мені про це не казала. Коли я порушую цю тему — вона свариться.) Теодор Любек, мій сусід, приніс мені букет троянд зі свого куща — він робить так щороку. Дуже мило з його боку, навіть притому, що він бунтар з краю беззаконня Американського Заходу.
Як Франція? Як Стюарт? Що ти нині пишеш? Дякую за запрошення в гості — дуже зворушливо, що ти постійно про це нагадуєш. Так, мені сподобався «Шато», але це всього лиш роман. І хоч мені справді кортить побачити твій новий будинок — ні, я не приїду. Літній пообідній день чудесно виглядає з кондиціонованої кімнати, але варто вийти надвір — він перетворюється на спекотний, задушливий і абсолютно нестерпний. Листівка з Франції з соняхами та лавандою (я собі так думаю) набагато чарівніша, ніж саме місце. Така тяганина із цими перельотами: усі ці правила безпеки, обмеження на розмір багажу, переливання кремів та розчину для лінз у пляшечки. Чесно — чесно — мені це взагалі не імпонує. Тим більше що я ж чітко сказала, коли ти переїхав на інший континент: відвідувати тебе не буду.
Перебирала коробки й знайшла ось це фото (додаю) з того дня, коли тебе принесли додому з лікарні «Сестри». Ці маленькі штанці та зовсім лиса голова — ти знову такий самий. Мама на фото дуже красива, і немає більше її фото в тому зеленому костюмі зі спідницею, але я його добре пам’ятаю. Я так добре пам’ятаю той день, наче це було вчора. Пам’ятаю, що була сильна буря, без дощу, але з дивним вітром, спекою, у дворі впало дерево, купа гілок навколо, а ще пам’ятаю, як місіс Каррі, наша сусідка, приготувала вечерю — печеню та шоколадний пиріг, а я весь день чекала, доки приїде машина і привезуть тебе. Мітсі не змогла прийти вранці, щоб переробити всю хатню роботу, оскільки буря пошкодила лінії електропередач на Кантонському мосту, — тому я сама витерла пил, застелила ліжка й порозсувала штори. Як думаєш — хто зробив це фото? Там зі мною була Елоїза, мамина сестра, але я чомусь сумніваюся, що це вона сфотографувала. Це ж наш перший сімейний портрет. Віддаю його тобі, маю своє фото з того дня, коли мене принесли з пологового.
Передавай вітання Стюарту, звісно.
З любов’ю твоя сестра Сибіл
P. S. Феліксе, я вчора потрапила в невеличку аварію. Нічого серйозного, все гаразд, але мій «кадилак» — у ремонті. Трохи незручно, але нічого страшного, чесно.
