Роман «Три літа» грецької письменниці Маргарити Ліберакі, який вважається класикою європейської літератури завдяки тонкому зображенню жіночого досвіду, родинної пам’яті й невловимої атмосфери літа, що минає, написаний легкою й водночас емоційно насиченою мовою.
Твір поєднує риси роману дорослішання, сімейної саги та глибокої психологічної прози, оповідаючи про життя трьох сестер — Марії, Катерини та Інфанти. Кожна з них переживає власні трансформації протягом трьох окремих літніх сезонів, які назавжди змінюють їхнє сприйняття світу.
Роман вперше побачив світ 1946 року (в оригіналі має назву «Три брилі»), 1950 року — вийшов у Франції у видавництві Gallimard за рекомендацією Альбера Камю. У листі до Маргарити Ліберакі він писав: «Сонце зникло з книжок нашого часу… Саме тому вони заважають нам жити замість того, щоб допомагати. Але у вашій країні ця таємниця досі передається — від посвяченого до посвяченого. Ви — одна з тих, хто її передає. Я відчуваю спорідненість із цією книжкою».
У червні 2026 року роман «Три літа» вийде українською мовою у видавництві Osnovy Publishing. Перекладачка — Мар’яна Мокрівська.
Публікуємо уривок.
Того літа ми купили великі брилі. Марії — з черешнями довкола, Інфанті — з блакитними незабудками, і мені — з маками, червоними, наче вогонь. Тому, коли ми лежали серед колосся, небо, польові квіти й ми ставали одним цілим. «Де ви знову заховалися?» — гукала мама. Ні пари з вуст. Ми шепотілися, ділилися секретами. У минулі роки Марія та Інфанта розповідали їх одна одній потай від мене, бо я була наймолодшою. Однак цього року… Цього року Інфанта лягла трохи далі, мовчазна, тож Марія розповідала секрети мені. Вона говорила й говорила, крутилася серед колосся, щоки її палахкотіли, очі сяяли дивним світлом. А коли я відволікалася, дивлячись на сонце, що хилилося до заходу, або на комашку, яка повзла до своєї нірки спати, Марія сердилася. «Ну добре, тобі це не цікаво? — вигукувала. — Це я винна, що сиджу тут і ухекуюся, аби відкрити тобі очі. Навіть не думай, що дітей приносять лелеки!..»
Я вже збиралася відповісти, сказати їй, що знала, що дітей лелеки не приносять, що, можливо, знала це завжди, але мене зупиняв її сміх, сміх голосний, розкотистий, який змушував тремтіти колосся пшениці, коли котився полем і, торкнувшись протилежної гори, повертався назад луною. У такі миті мене дратував сміх Марії. Я вчувала в ньому якусь безсоромність, що позбавляла речі їхньої таємничості та чарівності. І не знаю чому, коли я його чула, мені спадав на думку торішній ярмарок на свято пророка Іллі, де я бачила мертве немовля у скляній посудині, занурене в спирт, дитину, якою вона була в череві своєї матері до народження.
Опівдні я не лягала відпочивати — звичка, яка залишилася в мене з дитинства, коли я вважала, що не лягати спати в обід є революційним актом, який демонструє волю і незалежний дух. Я видиралася на горіхове дерево й там плела персні з квітів і браслети з кінського волосу. Потім я їх надягала й намагалася побачити своє відображення в купальній водоймі. Але мені ніколи цього не вдавалося, бо в цей час сонце падало просто на неї і змушувало воду блищати, наче шматок розплавленого золота, який сліпив очі.
Такі прикраси я робила і для моїх сестер. Однак мені ставало прикро, коли я їх бачила на дівчатах. Не через заздрощі, а через те, що вони ніби не любили цих прикрас достатньо, ніби ті не були їх варті, ніби вони мали впевненість, що персні зів’януть, і тому вони в’янули передчасно, що браслети були лише кінським волосом, і тому сестри перетворювали їх на кінський волос, та ще й з хвостів коней, які метляються туди-сюди, аби відігнати мух, які намагаються вжалити їхні крупи.
Коли сонячне проміння обтяжувало мої повіки і мої кінцівки ставали млявими, ніби я випила солодкого вина, я йшла до клуні, де знаходила тишу, сповнену тіні й запаху сіна. Мою самотність там заповнювали обличчя та подорожі: кольори стрічок, що майоріли на вітрі, помаранчеві моря, Гуллівер у країні гуїнгмів, Одіссей на острові Каліпсо й Кірки. Кірка була злою жінкою, обертала людей на свиней. Але вона мала силу це робити. Цікаво, чи матиму я згодом якусь силу? Не для того, звичайно, щоб обертати людей на свиней, а так… Моє тіло занурювалося глибше в солому, голова хилилася донизу, й мене охоплював короткий сон, про який я нікому не розповідала. Він був солодкий, а коли я прокидалася, то ніби поверталася з інших світів. Але поле сміялося, стиглий виноград звисав із лози, і моя рука тягнулася зірвати його, мій рот — скуштувати його, я казала собі, що з усіх світів, з усіх зірок, які є світами, земля, мабуть, найпрекрасніша.
Наш будинок був розташований приблизно за пів години ходи від Кіфісії. Він стояв у нижній частині, де розкинулися сади, посеред рівнини, дещо усамітнено, оскільки, аби дістатися до найближчого дому — лікаря Паригоріса, — потрібно було добрих десять хвилин. «Душу можна віддати, заки донесеш покупки», — казала наша стара служниця Родія. Дідусь збудував його саме таким, як хотів: великі, квадратні кімнати, високі стелі, дві тераси, де ми сушили на сонці кукурудзу та все інше, окремо — будинок садівника, а трохи далі — стайня й курники. Особливо він пильнував сад, і не лише тому, що був агрономом, а й тому, що любив дерева. Він садив їх власноруч, ростив, неначе дітей, пам’ятав їхні хвороби, хуртовини, що налітали на них, сильні вітри, що гнули їхні стовбури; і він пам’ятав їхні щеплення і час, коли вони вперше принесли плоди. «Дерева, — казав він, — це тотальне творіння. Те, як вони пускають коріння в землю, показує, що всі створіння пов’язані між собою і з Богом». А навесні він лягав під своєю яблунею — ми, діти, називали її дідусевою яблунькою — і слухав дзижчання бджіл, що занурювалися в її цвіт, аби зібрати золотий пилок.
Мені здається, що для бідолашного дідуся маєток був розрадою. Бо він втратив бабусю, коли мамі й тітці Терезі було п’ять і сім років відповідно. Її не забрала смерть. Її забрав хтось живий — музикант, який був проїздом в Афінах і давав два концерти. На першому вона в нього закохалася — тоді ж вони познайомилися — і після другого вона не витримала та поїхала разом із ним. Чужоземці, бачиш, вони пасували одне одному. Тому що наша бабуся не була тутешньою. Вона була з Польщі й мала зелені очі.
Я дуже здивувалася, коли Родія вперше розповіла мені все це. Пригадую, був зимовий вечір, ми сиділи на кухні й варили солодку картоплю. Те, що бабуся вчинила таке, — мені це не вкладалося в голові. Я сказала це Родії. «Дурненька, — відповіла та мені, — тоді вона не була бабусею, оскільки твоя мама й тітка Тереза були ще маленькими»… І справді, тоді вона не була бабусею… «Ми так ніколи й не дізналися, куди вона поїхала, — згодом сказала Родія. — Хтозна, що з нею сталося, чи вона жива… Дідусь відтоді навіть не хотів чути про неї…»
Справді, ніхто не згадував її імені. Ані мама, ані тітка Тереза. Лише ми іноді про неї думали — знайшли фотографію на старому консольному столику. Боже мій, якою ж красунею вона була… І щоб відрізнити її від іншої, матері батька, яка була дамою із сивим волоссям та гіркою усмішкою, хто знає через які нездійсненні бажання, ми називали їх «бабуся» й «польська бабуся».
— Я, що вам сказати, захоплююся нею, — сказала я їм якось пополудні, коли ми балакали, лежачи в колоссі.
— Невже? — неуважно мовила Інфанта.
— Чому? — зацікавлено спитала Марія.
— Ну, вона була сміливою. Поїхати так далеко від дідуся…
— Сміливий той, хто залишається, — обірвала мене Марія, а Інфанта нічого не відповіла на це.
Мені здається, що Марія тоді мала рацію і що я так говорила, бо була ще малою. Згодом я подумала, що для польської бабусі далеко було тут, а не там.
Усю зиму йшли сильні дощі. У лісі було мокро, й він не встигав просохнути, опале листя гнило, ставало землею, а зверху лягало нове листя. Вечорами віяли сильні вітри. Так, що колихалися штори в їдальні, хоч до них ніхто не торкався.
— Хто там? — питав дідусь.
— Нікого? — відповідали ми.
— Але хтось стукав.
— Ні, — казали ми, — тобі причулося, дідусю, — й зітхали.
З нашого волосся звисали важкі краплі дощу, коли ми поверталися зі школи. У нас були каптури, але дорогою додому ми не надівали їх, відкидали назад і йшли з непокритими головами. Марія була наче п’яна: гойдала тілом то вліво, то вправо, напіврозтуливши вуста. Інфанта крокувала прямо, дуже прямо, і якщо якась крапля затримувалася на віях, вона витирала її, наче сльозу. Хоч усе її обличчя було мокре, я не розумію, чому їй заважала ця одна крапля. Я бігала, розкривала руки між небом і землею і співала. Бо коли я була на вулиці й дощ падав на мене, він приносив мені радість. Однак коли я чула з кімнати, як він тарабанить по даху й тече по вікнах, мене охоплювало інше відчуття. Я зачинялася, падала на ліжко і, знесилена, довго плакала. Проте я не знаю, чи це був сум.
— Катерина трохи нервова, — казала тітка Тереза матері. — Їй потрібна увага.
— Яка увага?
— Ну, щоб вона не стала схожою на…
Вони мали на увазі польську бабусю. Я це розуміла з тону їхнього голосу, з погляду, яким вони обмінялися. Отже, була нервовою? З того дня, коли мене хтось сварив або я шарпалася зі своїми сестрами, я здіймала страшний крик. Того самого дня я взяла її фотографію і приклала до свого обличчя перед дзеркалом. Попри всі мої старання, я знайшла дуже незначну схожість. У неї були зелені очі, у мене — карі, та ще й одне темніше за інше, — дивно, звичайно, але це мене не псувало, а Родія казала, що це знак щасливої людини. Її волосся було чорним, моє ж, знову, каштановим, її шкіра була білою, моя — смаглявою. Єдине, що було в нас однакове, це шия і дещо таке саме підборіддя. Я цим дуже пишалася. Те, як наша шия виходила з плечей і переходила в підборіддя, щоб відкрити обличчя, мало початок краси — лінію чисту і горду. Мене зачаровувала ця лінія шиї, і навіть більше: вона дарувала мені відчуття впевненості в собі. Часто, коли я була сама, я низько спускала сукню на плечах. Те саме я робила з нічною сорочкою перед тим, як лягти спати. Так я розглядала себе в дзеркалі. Я була поглинута власною особою. Ніби у світі не існувало нікого, крім мене та мого відображення, й мені це наче подобалося. Проте однієї ночі, коли зникло світло і я запалила свічку, мене охопив великий страх, бо я побачила свою тінь, що височіла на стіні навпроти, — величезна, надприродна, яка торкається мого ліжка, сягає стелі й заповнює її.
Отже, правду казала тітка Тереза, що цього року матимемо багато маків. Мабуть, дощі збільшили кількість насіння, і квіти заповнили все поле. А також у маєтку на незасіяних клаптиках утворилися червоні квадратні килими. Ніби сповіщали про щось нове й швидке — так каже Родія: коли у сні бачиш червоне, це означає щось швидке. Добре, що я вибрала бриль із червоними маками. Так я в більшій гармонії з усім. І Марія, яка вибрала червоні черешні, мала слушність: їхній плід соковитий і солодкий. Щодо блакитних незабудок Інфанти, вони такі рідкісні…
Пригадую роки, які промайнули, мовбито це був один день, одна мить. На веранді весняними та літніми вечорами ми застеляли невеличкий столик скатертиною кольору черешні. І коли надходив час заходу сонця й ставало прохолодніше, було чутно, як тітка Тереза шуміла нагорі у своїй кімнаті, ніби пересувала якісь меблі, і як вона спускалася донизу своєю нерівною ходою, чуючи яку, думаєш, що в неї паморочиться в голові й вона от-от впаде. Було видно, як мати безшумно виходить із будинку та сідає на своє звичне місце, з якого не було видно ліска, натомість відкривався краєвид на Татої. Дідусь також лишав роботу, мив руки та обличчя й приходив свіжий після денної втоми посидіти. У моїх вухах ще лунає шум води з крана в лазничці, яка текла одночасно з водою в зрошувальній канаві. Вітер був теплий, Маврукос дивися на протічну воду, вважав її за щось живе і гавкав, здалеку долинав голос Капатосової, яка гукала своїх дітей: «Костасе, Куло, е-е-е, Манолісе», і з’являлася Родія, яка несла в руках тацю із чаєм і печивом. Усе було досконалим та меланхолійним.
Під верандою був квітник, мій власний квітник, який мені виділив дідусь, щоб я садила все, що хочу. І я садила найрізноманітніші квіти. Я не дбала про те, у якому порядку вони розташовані й не робила певних узорів, як звикло, у формі трикутників, квадратів чи ліній, але кидала насіння у відповідну пору, часто намагаючись забути, що я посадила, аби мати несподіванку, побачивши, як воно проростає із землі саме собою. Кольори та види перемішувалися, напираючи одне на одне, — жовті, червоні, фіолетові, блакитні, помаранчеві, одні високі, інші низькі, а треті взагалі сховані під листям. Було або щось дуже потворне, або щось дуже гарне, не можу сказати досі. Проте моя мама бурчала, що через щось таке пізнаєш людину й достатньо лише кинути погляд на мій квітник, щоб побачити, яка я неорганізована. Інші мій квітник називали «строкатим квітником», а дідусь, якось глянувши на нього, сказав щось на кшталт: «Ти любиш природу, але не є її рабинею. Я є її рабом, вона дозволяє мені їй служити, але не наближатися до неї».
Далі, біля альтанки, був невеличкий город Марії. Там був малюсінький квадратик для кожного сезонного овочу. І справді, її горошок був найсмачнішим в усьому маєтку. Тільки щороку його було два-три ока, готували ми його на два рази, й Марія наполягала на тому, щоб скуштувати лише дрібку, на кінчику виделки, аби не позбавляти нас цього величезного задоволення.
Інфанта вибрала для себе десять диких мигдалевих дерев. Вони не потребували великого догляду, частого поливання чи обкопування, і їхні плоди не були їстівними. Але було радісно дивитися на них навесні й сумно взимку. Інфанта прикладала руку до їхніх гілок, були вони у цвіту чи голі, й лишала її там надовго. Інфанта на той час була дитиною, але її рука — рукою дорослої жінки.
