«Чому хороші батьки думають, що вони погані» — перший український нонфікшн про виховання дітей у сучасних реаліях. Фахівчиня із соціально-психологічної реабілітації, сімейна консультантка й мама двох доньок і сина Таня Солодка вже понад 10 років досліджує батьківство та виховання дітей. У книжці вона звертається не лише до мам, а й до тат.
Авторка враховує умови, в яких живе зараз українська сім’я: відстані, тривожні стани, розлука з домом, напруга й страхи, а також торкається тем розлучення, втрати одного з батьків тощо. Таня Солодка допомагає будувати стосунки батькам між собою та з дітьми, охоплюючи різні вікові діапазони.
Книжка «Чому хороші батьки думають, що вони погані» вийшла друком у видавництві «Хто це?».
Публікуємо уривок.
Підсвідомість у батьківстві
Моя професійна цікавість — спостерігати за людьми. Саме тому я займаюся психологією: вона допомагає мені бачити події та вчинки людей інакше, досліджувати глибше, мислити масштабніше. А відколи я стала мамою, просто спостерігати вже не можу: я проживаю ситуації, аналізую їх і не мовчу. Там, де раніше я б побачила жорстокість, тепер я зупиняюся й запитую себе: що я можу зробити?
У роботі з клієнтами саме завдяки цьому контакту я можу аналізувати сотні ситуацій і не меншу кількість реакцій: на дітей, дорослих, різні життєві події. Щоразу, коли батьки звертаються до мене по допомогу й довіряють свої життєві історії, я пропоную їм відповісти на низку запитань для того, щоб вони проаналізували свою поведінку, а також те, як інші люди на неї реагують.
Наприклад:
— Я зараз виховую дитину чи намагаюся виправити власне дитинство?
— Я говорю з дитиною чи зі своїм страхом?
— Це моя межа, чи моя втома видає себе за межу?
— Я хочу, щоб дитина змінилася, чи мені потрібно змінити щось у собі, щоб витримати її емоції?
— Те, що дратує мене в моїй дитині, це її риса чи моя рана?
— Як би виглядала моя реакція, якби я не боявся/-лася осуду інших дорослих?
— Якби ніхто не бачив, що я роблю зараз, чи вчинив/-ла б так само?
— Чи не намагаюся я виростити дитину «зручною» для світу замість того, щоб допомогти їй стати собою?
— Чи не беру я на себе непотрібну мені роль рятівника/-ці, судді, контролера/-ки, героя/-їні? Якщо так, навіщо?
— Я справді хочу навчити дитину чогось чи хочу, щоб вона перестала віддзеркалювати мою незгоду із самим/-ою собою?
— Мої слова зараз лякають дитину чи навчають?
— Це моя реакція на дитину чи на моє уявлення про те, якою вона має бути?
— Якби моя дитина могла описати мене однією фразою після цього епізоду, якою б вона була?
— Я зараз ставлю межу чи намагаюся повернути собі контроль там, де я його втрачаю?
— Що я хочу, щоб моя дитина запам’ятала про мене в цьому моменті?
Це непрості запитання. Часто вони спонукають замислитися, провокують дискомфорт, сльози та навіть злість. Але саме вони допомагають клієнтам подивитися на різні ситуації інакше та спробувати визначити: я реагую так із позиції любові чи через власний біль? З поваги чи з контролю? Це моє здорове, об’єктивне розуміння ситуації чи мій незцілений досвід? І щойно батьки чують свої справжні мотиви, вони бачать своїх дітей і починають діяти по-іншому.
Те саме стосується й виховання дітей. Часто я запитую себе: звідки походить моя реакція? Чому я підвищила голос, коли дитина знову відмовилася вдягатися? Чому мені було так важливо, щоб вона саме зараз сказала «Дякую»? Чому мені соромно за те, як вона вдягнена — це про неї чи про мене? І найголовніше запитання: я зараз дійсно навчаю чи просто контролюю?
Якось до мене звернулася клієнтка:
— Чому я кричу на дітей? Чи можна це якось припинити?
Вона почувалася винною перед своїми дітьми, пригніченою, постійно звинувачувала себе. Перед тим як звернутися до мене, уже випробувала різні методи та способи самодопомоги. Та в моменті вони не допомагали, крик повертався, ставав гучнішим, довшим, неконтрольованим, і жінка вже не могла зупинитися.
Я запитала її:
— Коли ви кричите, кого нагадуєте самі собі? Можливо, це хтось із вашого близького оточення?
Жінка замислилася та, здається, повернулася в минуле.
— Так… — зробивши глибокий вдих, відповіла вона.
— Мама?
— Ні… — невпевнено захитала головою.
— Тато?
Коротка пауза. Ще один важкий ковток повітря.
— Так.
— Чому він кричав? — запитала я (хоча причина не така важлива; відчуття, яке жінка носить із собою відтоді, значить набагато більше).
— Бо я принесла погану оцінку, бо неправильно прибрала, бо мала допомогти з братом і не догледіла, він упав і розбив коліно… бо не слухалася… бо… — її голос зірвався, а потім вона заплакала й одразу перепросила крізь сльози, — я не хотіла… Я зараз заспокоюся.
Почуття провини та сором, які завжди ходять разом. Жодна інша жива істота, окрім людини, не відчуває цих емоцій. І саме вони маніпулюють нами, особливо коли ми вразливі.
Ця жінка виросла та стала незалежною від своїх батьків, однак досі відчувала сором за свої сльози, досі боялася дозволити собі емоції, які вони колись не приймали.
— Усе гаразд. Вам не потрібно перепрошувати. Ви маєте право на ці сльози, маєте право відчувати, — сказала я.
Вона витерла обличчя долонями:
— Я розумію, але це стається само собою. Я не хочу бути схожою на тата, але, коли кричу на своїх дітей, стаю такою ж, як він. Я ж обіцяла собі, що не буду такою. Чому я це роблю?
— Це робота підсвідомості, — відповіла я.
Підсвідомість — ґрунт, на якому стоїть усе інше. Глибокий, темний, родючий і водночас кам’янистий. У ньому проростає «насіння» всіх майбутніх реакцій, усіх «Я не буду, як мої батьки» і «Чому я знову роблю так само?». Цвітуть і буяють переконання: «Крик — це дисципліна», «Сльози — це слабкість», «Слухняність — це любов». Щоб змінити їх, потрібен простір, який дасть умови для усвідомлення. Коли ми вдихаємо повітря — буквально й метафорично, — даємо собі паузу, шанс побачити нову опцію, нову модель поведінки. Можливість для вибору.
Подобається нам це чи ні, наша підсвідомість зберігає готові рішення, спогади, досвід, переконання, емоції та поведінкові моделі й «витягає» їх у потрібний момент. Вона грає з нами в ігри, щоб створити ілюзію контролю. Керує нашими реакціями, звичками, страхами, здатністю адаптуватися до нових обставин. Працює безперервно, навіть коли ми цього не усвідомлюємо. Саме вона збирає інформацію за допомогою наших органів чуття, обробляє та використовує для швидких, автоматичних рішень (як-от коли ми прибираємо руку від гарячого).
Психологи кажуть, що базова структура підсвідомості закладається до шести-семи років. У цей період мозок особливо сприйнятливий і допомагає дитині легко засвоювати інформацію. Особливо запам’ятовується емоційний досвід. Пізніше, в дорослому віці, ми несвідомо відтворюємо ці патерни поведінки.
— І що ж із цим робити? Як це зупинити? — запитала в мене клієнтка.
— Досвід буває корисним, а буває травматичним. Корисний допомагає, наповнює, дає сили. А травматичний ходить за нами, як примара, і нагадує про себе тоді, коли ми цього найменше очікуємо. Та ми все одно можемо його позбутися. Якщо щось неможливо змінити, завжди можна створити новий патерн поведінки, новий рефлекс. Це — перший крок.
Жінка знову закивала: здається, в її очах, окрім сліз, з’явилася надія.
