9 березня стартує онлайн-курс «Жіноча черга» — освітній проєкт, що пропонує переосмислити історію української літератури крізь тексти письменниць. Його запускають видавництво Vivat разом зі школою творчого та професійного письма Litosvita, об’єднуючи видавничу експертизу та академічну оптику.
Курс виріс із серії «Vivat класика», зокрема з її «жіночої черги», що об’єднала як добре знані імена, пропонуючи змінити кут зору на їхні тексти, так і постаті, котрі десятиліттями залишалися поза читацьким фокусом.
Кураторка серії «Vivat класика», літературознавиця та кандидатка філологічних наук Ярина Цимбал пригадує, як під час однієї з презентацій попросила аудиторію назвати письменниць, яких пам’ятають зі шкільної програми.
«Відповідь я знала заздалегідь, адже їх троє: Марко Вовчок, Леся Українка й Ольга Кобилянська, — говорить літературознавиця. — У серії “Vivat класика” ми від початку усвідомлювали виклики й завдання, які перед нами постають. Видавництво взяло на себе просвітницьку й культуртрегерську місію, і сподіваюся, гідно з нею справляється. Повернути жіночі голоси неможливо без відкриттів, без уважної роботи, без копання в надрах бібліотек і архівів. Інакше люди й далі думатимуть, що письменниць в українській класичній літературі було лише оті три зі шкільної програми».
Шкільний канон формує обмежене й часто однобоке уявлення про класику. Якщо авторки чи тексти не потрапили до програми, це не означає, що їх не існувало. Проте ми й досі говоримо про літературну традицію так, наче поза шкільним списком нічого немає. Неперевидані, неперепрочитані, забуті — ці означники, насамперед, стосуються жіночих імен.
Книжки у серії Vivat виходять «чергами», по шість назв у кожній. Від початку команда домовилася, що в кожній добірці буде щонайменше одна авторка. Першою стала Ольга Кобилянська з повістю «За ситуаціями». Водночас серія орієнтується на так звану альтернативну класику: тексти, які не вивчають у школі. Та попри це видавців регулярно запитують про «Місто», «Тигроловів» чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Читацька увага все одно тяжіє до звичних імен і творів.
«Коли я формую нову чергу, обираю три відомі імені й три маловідомі або зовсім невідомі, — пояснює Цимбал. — І жінки-авторки за замовчуванням опиняються саме в другій трійці. Не тому, що вони менш значущі, а тому, що їх просто не включили до канону».
Ідея окремої «жіночої черги» виникла з поєднання системної потреби й випадкового імпульсу. «Причина була проста — бажання повернути жіночі голоси в українську класику. А привід з’явився несподівано, — розповідає кураторка серії. — Коли я згадала, що у двох сформованих чергах маємо п’ять авторів і одну жінку, співрозмовник жартома запитав: “А чому не навпаки?” Він одразу перепросив, але фраза вже прозвучала. І я зрозуміла, що треба спробувати».
За словами Цимбал, «жіноча черга» народилася за один вечір, але найбільшим відкриттям стала не сама ідея, а кількість імен: «Мені довелося вибирати! Жіночих імен було так багато, що доводилося викреслювати, міняти, відкладати. Щоб їх видати, потрібно йти в бібліотеки й архіви. Але ця робота варта зусиль».
Онлайн-курс «Жіноча черга» продовжує цю логіку — не просто повертати тексти в обіг, а змінювати спосіб читання української літератури, розширюючи її межі та вписуючи в неї ті голоси, які надто довго залишалися на периферії. Курс «Жіноча черга» досліджує важливі й нетривіальні питання щодо цієї частини української літератури та чому традиція жіночого письма часто опиняється поза каноном.
Ярина Цимбал говорить, що десятиліттями, фактично ціле століття, канон української класики формувався передусім за ідейним наповненням художніх текстів: «Цей підхід добре описує анекдотична фраза, яку ми всі чули в школі “Що хотів сказати автор?” Автор неодмінно мав до чогось закликати, когось чи щось висміювати, таврувати, тобто бути повчальним, дидактичним. Література в школі виконувала й досі великою мірою виконує виховну функцію. Із неї діти часто виносять думку, що література існує не для розваги».
Програма з радянських часів не раз змінювалася, але дидактичний підхід до текстів у ній усе ще домінує.
«Водночас вона досі не вчить розбиратися з почуттями й емоціями, недостатньо вчить емпатії. Звісно, я узагальнюю, скрізь є щасливі винятки, гарні вчительки й учителі, — продовжує літературознавиця. — Нам бракувало літератури, яка вміє говорити про почуття, аналізувати їх і апелювати до них. І все це є в українській класиці, до того ж у жіночому письмі більшою мірою, ніж у чоловічому. Емоційна література в українському каноні завжди існувала на маргінесі, але вона була і творили її переважно жінки. Для прикладу: Сергій Єфремов назвав Любов Яновську авторкою, яка пише про щастя. А що ми сьогодні читали з Яновської? Ми підходимо до класики з новою оптикою, шукаючи в ній відгуків і резонансів із нашим сьогоденням. І вони там є. Класика універсальна і в цьому сенсі, пафосно кажучи, вічна, особливо коли йдеться про людські почуття, не зумовлені політичними, соціальними чи економічними обставинами».
Кураторка серії «Vivat класика» наголошує, що жіночий голос у класиці надзвичайно важливий. Це можливість упізнати себе в попередницях і скористатися їхнім досвідом.
Отож, хто вони — авторки, включені у курс?
Українські письменниці у серії «Vivat класика»
Наразі серія «Vivat класика» налічує десять книжок із творами українських класикинь. Вони вийшли як у межах суто «жіночої черги», так і в попередніх чергах серії. На полицях уже з’явилося п’ять тайтлів із цієї десятки. Це збірка малої прози «Маскарад» Олени Пчілки, роман з елементами автобіографії «Шовкова пані» Наталени Королевої, повість «За ситуаціями» Ольги Кобилянської, психологічний роман «Доктор Качіоні» Галини Журби та урбаністичний соціально-побутовий роман «Степові обрії» Людмили Коваленко. Також найближчим часом вийдуть: автобіографічний роман «Хризантеми» Уляни Кравченко, добірка різножанрових текстів «Сапфо» Лесі Українки, збірка повістей і оповідань «Перша зустріч» Надії К. Кибальчич та «Омен» Наталії Кобринської — цикл воєнних новел, написаний на основі досвіду Першої світової війни, перший за 120 років передрук її збірки «Казки».
Окрема риса серії — ґрунтовні передмови від укладачок і укладачів: літературознавців, критиків, докторів філологічних наук. Кожне видання доповнене словником рідковживаних слів, а тексти подані у нецензурованих версіях, звірених із прижиттєвими публікаціями авторок.
«Звичайно шукаю людей, які предметно вивчають або вивчали творчість певної авторки чи автора, — пояснює Цимбал. — Свого часу я очолювала щорічну конференцію молодих учених в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відтоді маю широкі знайомства в літературознавчих колах. Якщо сама не знаю потрібну людину, мені її завжди підкажуть».
Водночас із «жіночою чергою», за словами кураторки, усе виявилося складніше: «У багатьох письменниць просто немає “своїх” дослідників і дослідниць. Творчістю Лесі Українки чи Олени Пчілки займається окремий центр у Луцьку, а твори Галини Журби чи Надії Кибальчич століття або пів століття не привертали нічиєї уваги. У такому разі я шукаю людей, яким може бути близька їхня творчість, яким буде цікаво працювати над книжкою і які матимуть із цього певний профіт, наприклад, паралельно з передмовою напишуть наукову статтю чи скопусівську публікацію».
Передмова в цій серії — інструмент читання. «Чи справді передмова формує нову рамку — про це краще спитати читачок і читачів, — каже Цимбал. — Мені самій цікаво, чого вони очікують: читають передмову до текстів чи після них».
Кураторка зауважує, що пропонує авторам передмов два підходи: «Якщо йдеться про відому постать, важливо не переказувати шкільну біографію чи інформацію з Вікіпедії. Краще більше розповісти про конкретний твір, обставини його появи, пов’язані з ним події. Якщо ж ми представляємо маловідому або невідому постать, тоді потрібно подати в міру біографії, наголосити на важливому, окреслити загальну характеристику творчості і, звісно, написати про тексти в книжці без спойлерів. Це буває непросто, сама знаю як передмовниця».
Інколи передмова стає самостійним концептуальним жестом. Так, у збірці «Сапфо» Лесі Українки упорядник Сергій Романов вибудував добірку текстів навколо теми її стосунків із чоловіками.
«Його передмова — це увертюра до цієї складної та прекрасної опери», — вважає Ярина Цимбал.
Добір авторок для серії не будувався на пошуку спільного знаменника. Навпаки, кураторка керувалася структурними принципами.
«Наприклад, у кожній черзі має бути три імені з ХІХ століття і три — з ХХ-го, три відомі й три маловідомі. Потім я подумала, що добре в кожній черзі давати книжки з діаспорної літератури, яку ми теж погано знаємо», — говорить Цимбал.
Саме тому в серії з’являлися дуже різні постаті: від Ольги Кобилянської до Наталени Королевої, від Любові Яновської до Галини Журби. Формула поєднувала хронологію, рівень упізнаваності й географію українського письма. Втім, у «жіночій черзі» цей принцип було свідомо переглянуто.
«Тут я всі ці чинники “вимкнула” і просто зібрала авторок, яких хотілося видати і для яких у мене були упорядниці й один упорядник», — пояснює Цимбал.
Якщо подивитися на добірку збоку, стає очевидно, що відсутність концептуальної «єдності» лише підкреслює різноманіття.
«Усі ці авторки різні, оригінальні й цікаві. Їх об’єднує те, що вони українські письменниці та що вони жінки. Вони неминуче писали про жінок, незалежно від того, чи були вони емансипантками, феміністками, брали участь у жіночому русі, чи просто жили своє життя і творили».
Проте часом читачам та читачкам вдається знайти, не без допомоги передмов, наскрізні мотиви в біографіях письменниць. Часто це свідомий вибір української ідентичності та становлення «нової жінки» в епоху модернізму.
Вибір на користь українськості разюче зачіпає у життєвому шляху Наталени Королевої. А її (авто)біографія настільки нагадує фентезійну історію принцеси, що літературознавці досі сумніваються у реальному існуванні письменниці. Дослідники зауважують: все, що ми про неї знаємо, може бути містифікацією, адже автобіографічні дані Королевої не мають жодного документального підтвердження. За версією самої авторки, її повне ім’я — Кармен Альфонса Фернанда Естрелья Наталена зі старовинного роду Лачерда. Народжена в Іспанії донька грандеси й польського шляхтича, Наталена з подачі своєї мачухи приїжджає до Києва у 1904 році — навчатись у Київському інституті шляхетних дівчат. Тут для дівчини змішуються два виміри ідентичності: культура київської інтелігенції «прекрасної епохи» та іспанської аристократії, православ’я та католицизму. У романі «Шовкова пані» вона спостережливо й дотепно змальовує досвід навчання в Інституті — з протиборством культур і казусами, що з нього випливають. Відзначають також українську Королевої — еклектичну й багату на різні нашарування, що спантеличувало тогочасних літературних критиків. Але мова письменниці, як і її життєвий шлях, показують: українськість — не моноліт. Вона може бути інклюзивною, варіативною, справжньою й живою.
Ще одна носійка іншої культурної традиції, німецької, увійшла в цю серію як та, що сім років чекала на свій україномовний дебют у львівському журналі «Зоря» у 1894-му. І як та, що славнозвісно не потрапила до альманаху «Перший вінок» через редакційну політику Івана Франка, який не побачив потенціалу в її оповіданні. Це Ольга Кобилянська — одне з найгучніших імен українського феміністичного модернізму. Кобилянська вирізняється не лише як мисткиня, а і як мислителька, захоплена ніцшеанськими ідеями про людину з сильним особистісним ядром. «Жінка як укінчений тип», а не декоративний об’єкт на кухні чи у спальні, — наскрізна тема її творчості. Кобилянська змальовує цей «тип» і в повісті «За ситуаціями». В її фокусі — пошук героїнею Аглаєю-Феліцітас («Щасливої» з латини) свого щастя — щирого, по серцю. Але наближається Перша світова війна як фатальна тінь здалеку, що передано у забарвленні тексту. Також у повісті багато уваги приділяється ще одній темі, любленій Кобилянською, — інтелектуальній площині романтичних стосунків між статями, а також свідомому вибору української ідентичності на противагу російській.
Схожим чином переплітаються німецька й українська тожсамість у постаті Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер) та в її автобіографічному романі «Хризантеми». У ньому авторка ніби розщеплюється надвоє і фантазує про те, як би альтернативно склався її життєвий шлях. Уляна Кравченко — освітянка, що народилася у місті Миколаїв Львівської області у родині «колоністів з-за Дунаю» — німецьких переселенців. Навчалася у Львівській учительській семінарії та прожила 27 років свого життя у Перемишлі. На відміну від Кобилянської, Кравченко стала «першою галицькою поеткою» і доклалася до створення альманаху «Перший вінок». У «Хризантемах» авторка досліджує дифузію культури німецьких переселенців на українському ґрунті. Зокрема порушує мовне питання, адже тогочасна інтелігенція її середовища говорила польською та німецькою. У цьому контексті є цінними її мовно-стилістичні рішення: наприклад, включення бойківського діалекту. Альтер-его Уляни, Марта, — «нова жінка», що «творить себе саму». Вона відкидає патріархальні приписи й потужно займається самоосвітою. Її ерудиція та особистісна глибина вражають: в дусі fin de siècle дівчина цікавиться окультизмом та herstory — історичними та міфологічними сюжетами з яскравими жіночими постатями.
Розмаїта українськість у серії «Vivat класика» — не лише з Заходу України. На Сході, у Приазов’ї, маємо Людмилу Коваленко — ще одну носійку змішаної, українсько-грецької, ідентичності. Гідний захоплення не лише її творчий доробок, але й життя, прожите у безперервному активізмі. Авторка була членкинею літературно-мистецького об’єднання «Музагет» у 1919 році, Червоного хреста та МУРу — у 1940-х роках, і при цьому пережила поневіряння через переслідування свого чоловіка, письменника Михайла Івченка, за справою СВУ. А вже у 1950-х, після еміграції до США, вона стала учасницею головної літературної організації українських діаспорян — Об’єднання українських письменників «Слово». Її роман «Степові обрії» — книга з трилогії, що розповідає про три покоління жінок із грецьких та українсько-грецьких родин. Він присвячений мультикультурному Маріуполю кінця ХІХ століття: тут зустрічаємо й українських селян, і грецьких купців, і єврейських підприємців, і «вєлікоруських» мужиків. Сонце, море, кавуни, халва, галас ринку — усе це майстерно поєднано в мемуарному тексті, де травма межує з іронією. Ярина Цимбал наголошує на важливості історичної пам’яті про те, яким був Маріуполь задовго до окупації та фактичного знищення російськими військами у 2022 році. «Степові обрії» цю пам’ять зберегли — завдяки роману читачі мають змогу засвідчити місто, в якому, можливо, ніколи й не бували.
Не лише текст, а й контекст: курс «Жіноча черга» від Litosvita
Як розповідає Ярина Цимбал, ідея курсу народилася рівно через рік після того, як так само імпульсивно виникла ідея «жіночої черги». Відтоді жіночих імен у видавничих планах ставало дедалі більше. «“Жіноча черга” стала дуже людною», — усміхається вона.
Попри це, кураторка переконана: системної розмови про українських письменниць досі бракує. Хоча поодинокі видання з’являються в різних видавництвах, цього, на думку Цимбал, недостатньо для панорамної картини й глибшого розуміння жіночого письма в українській традиції. Також вона відзначає роль допитливої й активної аудиторії у соцмережах Vivat, з великим запитом на розширення «жіночої черги». Приміром, в інстаграмі видавництва на запитання «Про кого з письменниць ви хочете дізнатися більше?» звучали конкретні відповіді й «нішові» імена на кшталт: «Сидонія Гнідий. Оповідання в “Любовній класиці” дуже сподобалося, хочу більше познайомитися з роботами авторки».
Ярина Цимбал зауважує: для того, щоб об’ємно прочитати текст, варто поцікавитись і контекстом його написання.
«Контекст завжди потрібен. Ми без нашого контексту теж зовсім скоро будемо незрозумілі: наші прагнення, поривання, наша боротьба. Ми сьогодні сприймаємо гендерну рівність як належне, а сто років тому жінки виборювали собі ці права. Нині багато дівчат страждають від натяків про годинничок, який цокає. Тепер уявіть жінку в патріархальному суспільстві: трохи за двадцять і вже той годинник бамкає, а не цокає. А це “до побачення” всім твоїм талантам і творчим планам. Через пару десятиліть люди читатимуть про це як про печерну дикість», — переконана літературознавиця.
Вона визнає і важливість біографічного виміру текстів, хоча з певним нюансом. Надія К. Кибальчич, імовірно перша українська авторка подорожніх репортажів, потрапила на Адріатику та в Італію, коли привезла туди хворого чоловіка на лікування. Любов Яновська рано вийшла заміж і кілька десятиліть прожила на полтавських хуторах. У її творах не раз повторюється сюжет про талановиту мисткиню, яка змушена обирати між родиною і творчою кар’єрою, — і цей вибір щоразу має різні наслідки.
«І хоча в “жіночій черзі” є два автобіографічні романи — “Степові обрії” Людмили Коваленко і “Хризантеми” Уляни Кравченко, — біографічний аспект у цих книжках не головний. Ми читаємо передусім твори і говоримо передусім про твори», — зауважує Цимбал.
Окрім зовнішніх контекстів, важать ще й внутрішні, а саме — стосунки окремих читачів із текстом.
«На наше прочитання класичних текстів завжди впливає наша реальність. Це ми, читачки й читачі, робимо щось актуальним і затребуваним. Адже є теми, які не зникають із літератури ніколи: кохання, щастя, життя і смерть, страждання, самотність, справедливість і несправедливість. Вони частина і наших особистих, і загально-суспільних досвідів, що залишаються релевантними крізь віки. Є наша спільна реальність — війна. Є наші особисті реальності, і їх безліч: у когось — шлюб, у когось — розлучення. Усе обертається між цими полюсами», — пояснює Цимбал, додаючи, що саме ця оптика — досвід війни, втрат, розривів, трансформацій — неминуче змінює фокус читання, і те, що колись могло здаватися “приватною історією”, сьогодні читається як текст про гідність, вибір, свободу чи внутрішню силу.
Платформа для розмови про жінок
Інтерес до жіночої літературної спадщини є, але бракує системної рамки. Курс «Жіноча черга» стає спробою саме такої системної розмови.
«На презентаціях антологій — “Різдвяна класика”, “Великодня класика”, “Любовна класика” — мене щоразу питають про кількість жіночих імен у книжці і чому їх так мало», — згадує Цимбал. — А потім улітку наша упорядниця побачила фото, яке вона отримала від родичів письменниці, чию книжку готувала до друку, і яке ми задіяли в анонсі “жіночої черги”. Воно фігурувало в чужій краєзнавчій лекції про цю письменницю. Це вкотре підкреслило, що люди хочуть знати більше, їм замало того знання, яке існує в мережі. А ще я зрозуміла, що нашим упорядницям теж потрібна платформа для того, щоб розповідати про свої розшуки, студії, про своїх героїнь».
Програма курсу охоплює творчість Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Любові Яновської, Надії К. Кибальчич, Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер), Галини Журби, Наталени Королевої та Людмили Коваленко, чиї книжки вийшли або готуються до друку у серії класики видавництва Vivat.
Лекції курсу проведуть Ярина Цимбал, літературознавиця, кандидатка філологічних наук і кураторка серії «Vivat класика», Алла Швець, дослідниця літератури та упорядниця збірки Наталії Кобринської, Сергій Романов, літературознавець і упорядник видання «Сапфо» Лесі Українки, Світлана Кирилюк, літературознавиця й упорядниця «За ситуаціями» Ольги Кобилянської, Сніжана Чернюк, літературознавиця, кандидатка філологічних наук та журналістка, упорядниця «Степових обріїв» Людмили Коваленко, Роксолана Жаркова, упорядниця «Хризантем» Уляни Кравченко, Сніжана Жигун, критикиня й дослідниця, Софія Філоненко, літературна критикиня та дослідниця, а також Мар’яна Комариця, дослідниця української літератури й упорядниця «Шовкової пані» Наталени Королеви. У межах курсу вони говоритимуть про тексти, історичні й біографічні контексти та нові оптики читання української жіночої класики.
Курс «Жіноча черга», створений спільно з Litosvita, стане нагодою розповісти не лише про те, що вже вийшло або готується до друку в серії, а й про інші тексти цих письменниць, які залишилися поза виданнями, а також про твори й авторок, що з’являться у «Vivat класиці» далі. Такі своєрідні анонси прозвучать в окремих лекціях, а фінальна лекція-бонус буде присвячена наступній авторці серії та її роману.
Навчання відбуватиметься онлайн: живі зустрічі проводитимуть у Zoom, а записи та додаткові матеріали будуть доступні на платформі Litosvita. Курс триватиме з 9 березня до 20 квітня 2026 року, заняття — двічі на тиждень.
