Її голос зачаровував мільйони, талант здавався безмежним, а життя — занадто коротким. У 27 років історія Емі Вайнгауз трагічно обірвалась, і залишилися лиш музика й безліч запитань.
«Любити Емі», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», — це глибоко особиста й пронизлива книжка матері співачки Дженіз Вайнгауз, котра розповідає історію доньки, яку світ знав як ікону, а вона — як маленьку Емі. Дженіз відкриває її справжню — емоційну, бунтівну, тендітну, з величезним серцем і незбагненним болем. Це дуже інтимний погляд на залаштунки життя, смерті й пам’яті Емі Вайнгауз, виплеканий материнською любов’ю і спогадами, що допомагає зрозуміти її шлях і спадок, який вона лишила після себе.
Публікуємо уривок.
Якою б нещасливою Емі не почувалася у школі, вона це пережила і завершила перший 1994/95 рік у середній школі «Ешмол-академі» з на диво хорошими оцінками: їй поставили «відмінно» з англійської, релігієзнавства й акторської майстерності, «добре» з математики й природничих наук. Але мені досі на неї скаржилися, а коли я намагалася поговорити з нею про поведінку, вона часто відказувала: «Мам, я просто хочу співати».
Вона продовжувала щосуботи ходити до Сюзі Ерншоу й отримала роль у виставі The Brutality of Fact, яку цілий сезон давали в театрі «Нью-Енд» у Гемпстеді. Як неповнолітня вона не могла брати участь у всьому виступі, тож їй дали крихітну роль Марлін, доньки набожного свідка Єгови. Дія вистави відбувалася в Бостоні, і для ролі Емі мала говорити з американським акцентом, що їй далося без великих зусиль, так само, як для її шкільної постановки «Бріоліну».
Також Емі виступала в Лондонському колізеї, у постановці Дона Кіхота Англійської національної опери восени і взимку 1994 pоку. На жаль, я мусила працювати в день прослуховування Емі, тож я попросила Річарда відвести її і забрати додому. Побачивши виступ Емі, режисер сер Джонатан Міллер миттю дав їй роль, а за цілковитим збігом обставин ще й сину Річарда, хоча той прийшов просто подивитися. Враховуючи іспанську тематику вистави, Міллер потребував дітей середземноморської зовнішності, а Емі й Майкл чудово підходили через їхнє темне волосся і карі очі. Вони мали бігати сценою в коротеньких жовтих тогах, волати й кричати, протягом однієї пісні сумирно постояти на драбині, а тоді побігти геть. Хоча їхнє перебування на сцені займало менш як п’ятнадцять хвилин, знадобилися тижні репетицій у театрі на Сент-Мартін-лейн, тож Майкл і Емі отримали звільнення від навчання на більшу частину семестру. Ми з Річардом і Стефані по черзі відводили їх щоранку на станцію підземки Арнос-ґроув, де їх зустрічала викладачка і відвозила до центру Лондона.
Звісно, для Емі це було суцільне свято. «Ешмол-академі» потрібен був дозвіл міської ради, щоб звільнити її від уроків, і через це вона почувалася особливою. Вперше їй здавалося, що її здібності належно визнали вчителі. Вона більше не проблема класу, тепер їй раптом платять 174 фунти за роботу в театрі — її перший у житті чек.
За прем’єрою я спостерігала з верхнього балкона, і моє серце розімліло, коли я побачила, як двоє одинадцятирічок бігають сценою перед понад двома тисячами глядачів. Звісно, Емі не сиділося. Вона не заспокоїлась би, поки не стояла б у центрі сцени, виконуючи головну роль, яким би неймовірним це тоді не здавалося. Але грала вона чудово, і я повільно почала усвідомлювати, що саме на сцені вона почувається як удома.
Таке ж враження в мене склалося наступного року, коли на випускному концерті в «Ешмол-академі» вона співала пісню Ironic Аланіс Моріссетт. Мітчел подарував їй на Різдво альбом Jagged Little Pill, і вона, певно, вивчила його напам’ять, бо на концерті всім глядачам в актовій залі відібрало мову. «Вау! Оце було класно!» — подумала я. Її сильний гортанний голос, здавалося, виходив нізвідки. Я знала, що вона вміє співати, але навіть мені було неясно, де чи як утворювався такий звук. Емі звично для себе заледве відреагувала, коли її друзі й родина, зокрема Синтія, котра сиділа біля нас, привітали її з неймовірним виконанням пісні. «Та, непогано», — байдуже знизала плечима Емі.
Зараз я смакую ті моменти. Такі собі часточки щастя, за які я тримаюся, бо, хоча з Емі було тяжко і в найкращі часи, я ніколи не втрачала віри в неї і понад усе хотіла, щоб вона знайшла своє місце у світі й почувалася задоволеною.
Усім було рано вставати й виходити, і зібрати Емі до школи в будній день досі більше скидалося на смугу перешкод. Я стояла в холі внизу й кричала: «Емі! Емі! Уставай-но, Емі!» Коли це не спрацьовувало, я підіймалася сходами й відчиняла двері до її кімнати, де вона лежала в ліжку по шию під ковдрою з міцно заплющеними очима. «Давай, леді, час до школи», — повторювала я. Іноді мені доводилося стягувати з неї ковдру й витягати з ліжка, і після тривалого голосіння про те, як же вона втомилася й не хоче нікуди йти, вона вставала й неохоче накидала білу сорочку і светр темно-синього кольору. Я б дуже здивувалася, якби Емі колись прийшла до школи вчасно. Вона була ладна спати скільки завгодно. Знаю, це не дивно для підлітків, але я гадаю, що Емі мала депресивні епізоди на початку підліткового періоду. На жаль, вона докладала багато зусиль, щоб приховати свій пригнічений стан від найближчих, зокрема від мене.
Прославившись, Емі відверто говорила про свою депресію і звичне самопошкодження, що мене особливо тривожило. Тоді її вже регулярно фотографували з мереживом шрамів на руках — виставленою напоказ особистою слабкістю. У кількох інтерв’ю вона заявляла, що вперше порізала себе в дев’ять років, більше щоб подивитися, що станеться, ніж з будь-яких інших причин.
Я все чіткіше розуміла, що Емі не піде слідом за братом до університету. Власне, школа її геть не цікавила — такими темпами їй дуже пощастить, якщо складе GCSE. Протягом кількох місяців я намагалася намацати рішення, аж тоді колега в одній з аптек, де я працювала, розповів про оголошення в журналі The Stage про можливість подати заявку на стипендію театральної школи Сильвії Янґ у Мерілбоуні. Тож я принесла примірник додому.
Я допомогла їй заповнити основну заявку, але також вона мала відправити письмове завдання, написане власноруч, над яким працювала у себе в кімнаті. Без сумніву, Емі була сама щирість:
Я сказала б, що моє шкільне життя й табелі сповнені зауважень «можна й краще» та «не розкриває весь свій потенціал». Це через те, що моя нинішня школа надто жахлива, щоб ходити туди щодня. Гадаю, як і всі школи. Я хочу ходити туди, де мене доведуть до межі й виведуть за неї. Хочу співати на уроках і щоб мені не казали заткнутися (якщо це і є уроки співу). Але мрію я стати дуже відомою і працювати на сцені. Це мета мого життя. Я хочу, щоб люди чули мій голос і забували про свої турботи хоча б на п’ять хвилин. Я хочу, щоб мене запам’ятали як акторку, співачку, яка зібрала повний Вест-Енд і Бродвей. За те… яка я.
Я перечитувала це тисячу разів; від цих слів мені досі радісно й сумно водночас. Спогади про цю сповнену мрій і надій дитину надто гіркі, щоб я могла надовго залишатися в них.
Я привела Емі на прослуховування, де вона співала On The Sunny Side Of The Street. Їй не потрібні були ні слова, ні музика. Вона співала з пам’яті, та ще й так гарно ставало від пісні. Пізніше Сильвія Янґ публічно заявляла, що, щойно побачила Емі й почула її голос, уявила собі наступну Джуді Ґарланд.
Вона покинула «Ешмол» влітку 1996 pоку й у вересні розпочала семестр у Сильвії Янґ. Нарешті ми з нею мали мету. Те, що я відвозила її і забирала з репетицій, раптово набуло сенсу. Емі більше не тинялася в системі, де їй не було місця, і, з Божою поміччю, я не поверну її туди, не намагатимусь марно знайти, що б її захопило. Вона робила те, що хотіла. Незабаром після початку навчання на творчих уроках у Сильвії її перевели до класу на рік старше, бо, хоча вчителі й бачили, як легко вона відволікається, також їм було ясно, яка вона здібна й талановита.
Емі завжди згадувала навчання у школі Сильвії Янґ як найщасливіший період життя. Вона знайшла там друзів, а саме Тайлера Джеймса, який ще тоді був милою і вразливою дитиною і про якого вона без угаву торочила, повернувшись додому. Здавалося, вони розуміють одне одного з півслова, і хоча Тайлер ніколи не був хлопцем Емі, гадаю, вони були спорідненими душами. Вона любила творчі предмети, тобто балет і чечітку, акторську майстерність і вокал. Щойно Емі вступила, нею зайнялася Young ‘Uns Agency (зараз «Агенція Сильвії Янґ»), і невдовзі вона отримала роль у масовці серіалу The Fast Show каналу BBC2 — фея у скетчі «Змагальний тато». То була її перша поява на ТБ, і ми були в захваті.
На жаль, академічний бік навчання й досі знуджував її до сліз, і незабаром вона почала випускати мету з поля зору. Розумніші вчителі розгадали, що для неї важливо, й намагалися працювати з її особливостями й потребою самовираження, але часто вона приходила до школи перекособоченою. Жувала жуйку під час уроку. Носила до школи срібні сережки-кільця, що суворо забороняли; вона знімала їх, якщо її сварили, але надягала назад за десять хвилин. На уроках писала записки, пліткувала про хлопців або шкрябала слова пісень. Навіть проколола собі губу, сидячи на гальорці.
До мого розчарування, табель уже за весняний семестр 1998 pоку нагадував щось знайоме: «Емі чекає успішна кар’єра виконавиці, але очевидна нездатність до концентрації на практичних заняттях означає, що вона не отримає користі від навчання». Іронічно, що того самого року вона отримала відзнаку за письмову творчість.
Витівки Емі у Сильвії Янґ от-от мали дійти критичної точки. Наша кішка Кеті вже була доволі стара й хвора, у неї почали відмовляти органи. Якось я пішла з роботи, щоб віднести Кеті до ветеринара, і постала перед болісним рішенням: чи хочу я її приспати. Я якраз виходила з лікарні (мене трусило через цю дилему), коли подзвонив учитель Емі й спитав, чи не могла б я прийти до школи після обіду поговорити про Емі.
Я перепланувала роботу й приїхала. Це була дуже коротка зустріч, учитель виклав усе доволі прямо. Емі не виконує завдань, сказав він. Якщо так триватиме й далі, вона провалить іспити GCSE, тож мені краще відправити її деінде. Хоча я мала здогадатися, що до цього все йде, я вийшла з кабінету, сильно панікуючи, стрибнула до машини й помчала просто до ветеринара. «Кого ж мені приректи: кішку чи Емі?» — розмірковувала я. Я видушила з неї все, що могла. Сильвія Янґ була для неї золотою можливістю, а вона її змарнувала. Власне, вчителем я теж була незадоволена. В мене склалося чітке враження, що він опікувався лише власною репутацією і хотів переведення Емі через те, що її прогнозовані оцінки погано позначаться на ньому.
У травні й червні я шукала іншу школу, і врешті зупинилася на школі «Маунт», незалежній школі для дівчат у Мілл-гілл. Мені здалося, що колектив із самих дівчат мав принести Емі користь під час критично важливого етапу її освіти, а Мітчел погодився оплатити її навчання там. Але щойно я забронювала для неї місце, мені зателефонувала Сильвія Янґ.
— Дженіз, чому ви забираєте Емі зі школи? — спитала вона. — Ви не зобов’язані її забирати. — Потім вона сказала, що дуже не хотіла б, щоб Емі йшла.
Як я зрозуміла, той учитель покинув школу незабаром після нашої розмови. Але в моїй свідомості шкоду вже було заподіяно. Я не бачила для Емі шляху назад і тривожилася все більше, що Емі викине освіту на смітник. Однак Сильвія лишалася на зв’язку й досі дуже ласкаво відгукується про Емі. Вона неодноразово описувала, який потенціал у ній бачила. Одного року, вже після смерті Емі, школа об’єднала зусилля з Фондом Емі Вайнгауз і пропонувала річні стипендії таким дітям, як вона.
