Нещодавно в компанії друзів ми грали у розмовну гру, й на завдання «Доберіть три слова-асоціації про ваше дитинство» я досить швидко знайшла влучні варіанти. Сонце, тепло і мама. Я була в доброму гуморі та, ймовірно, у ту мить дещо ідеалізувала те, що відбувалося зі мною малою. Якби тоді я була у похмурому настрої, то замість сонця й тепла були б самотність і розгубленість. А якби була у стані вразливості, то це були б безсилля, вітчим-кривдник і мама. Словом, я-маленька зазнавала емоційного й зрідка фізичного насильства від вітчима. Звісно ж, іще більше діставалося мамі.
Кілька місяців тому моя тітка поділилася одкровенням про маму. Вона описала кілька жаских епізодів, які пережила її старша сестра в юності. Виявилося, що перший мамин чоловік, жорстокий і агресивний тип, хапав її за розкішне довге волосся й занурював головою у відро, примовляючи огидні речі й проклинаючи її. Коли я дивилася на мамині фото з юності, завжди дивувалася, яке гарне, густе й чорне волосся в неї було. А я знала її короткостриженою пергідрольною білявкою. Тітка казала, що юнкою маму звали «чорною вороною». Може, через насильство і булінг вона ніколи більше не носила своє справжнє пишне волосся — в натуральному кольорі й із довгими пасмами? Шкода, що я не можу поговорити з мамою й запитати в неї. Шкода, що ми вже ніколи не поговоримо про той біль, який вона пережила від своїх чоловіків-кривдників. Так хотілося б сказати їй, що вона не мусила це терпіти, справа була не в ній, довжині чи кольорі її волосся. І що вона заслуговувала на любов і повагу від усіх своїх партнерів.
Жінки у моїй родині натерпілися багато насильства і кривди від своїх чоловіків. Моя тітка втекла від чоловіка, забравши доньку й лишивши йому сина. Не від солодкого життя — той бив її та дітей, безбожно пиячив і завдавав невимовного фізичного й емоційного болю. Іншу тітку, мамину старшу сестру Валю, котра, як мені розповідали, страшенно любила мене малесеньку, побив до смерті її чоловік. Буквально.
Скільки натерпілися мої рідні жінки. Мені страшно через те, що так багато болю й горя було в їхньому житті. Мені прикро, що нічим не могла зарадити. Ні мамі, ні тітці. Зрештою, я була дитиною.
Дорослішаючи, я шукала стосунків і повсякчас чекала від хлопців якогось підступу. У мене були проблеми з довірою і прив’язаністю. А оскільки жодного прикладу нормальної функціональної сім’ї я не мала, то й не вірила, що між чоловіком і дружиною може бути щось здорове, конструктивне і гнучке. Але я старалася. Вже у 18 років прагнула наполегливо працювати над стосунками, а головне — мати поруч надійну людину, яка ніколи мене не скривдить. Неймовірно, але навіть від мого теперішнього партнера, уже нареченого, чуйного й терплячого, з яким ми у стосунках уже 11 років, я повсякчас очікувала неадекватної поведінки, вибухів гніву та агресії. Бо так поводився мій вітчим зі мною та мамою. Бо так обходилися чоловіки з жінками у моїй родині. Іншої опції не існувало.
Днями прочитала у книжці «Цінність смутку» Сьюзен Кейн, що вже є наукові дослідження, які довели: травматичні досвіди закарбовуються через епігенетичні зміни у людській ДНК. Тобто ми успадковуємо біль від травм, які переживали наші матері, бабусі, прапра- і далі. Тут же згадаємо міжпоколіннєві травми, які болять усьому суспільству. Але надія є: кажуть, що цей біль можна зцілити. Цікаво, а я зможу? А ми?
