Дарія Мерабет працювала у сфері медіа, була частиною харківського видання «Накипіло». Майже рік тому Дарія долучилася до ЗСУ, зараз вона керує важкими бомберами у 429-му окремому полку безпілотних систем «Ахіллес».
У подкасті «Вона. Війна» Дарія «Воля» Мерабет говорить, що тієї версії себе, яка була до війська, уже не віднайде: «Я не хочу в цивільне життя. Я розумію, що воно комфортне. Бо зараз пожила два тижні як цивільна — настільки, наскільки це можливо. І це справді комфортно, це класно: тобі не треба нікому звітувати, де ти й що ти. Ти можеш просто жити життя. Але я не впевнена, чи я в нього хочу. І чи я в нього зможу».
Повний випуск подкасту слухайте за посиланням. Нижче його скорочена версія.
«Коли я думала про те, щоб долучитися, розглядала різні варіанти. Вони ніби накопичувалися. Мій партнер у Збройних силах. Це змусило мене дуже сильно романтизувати все, що відбувається в армії: структуру та службу. Але було й те, що відштовхувало. Наприклад, те, що моя родина виїхала.
А ще в мене давно загострене відчуття справедливості. Воно з’явилося, напевно, іще тоді, коли я була в умовно радикальних колах. Саме тоді відбувся мій перехід на українську мову, я почала більше досліджувати, звідки взявся стереотип, що Харків — російськомовне місто, і чому люди взагалі так думають. Це хибна думка. Харків — колиска дуже багатьох українських культурних процесів. Було дуже боляче, що про це просто забули.
Це відчуття справедливості зі мною приблизно із 2020 року. Але тоді я була дуже далекою від армії. Я, звісно, розуміла, що відбувається на Сході, але не волонтерила, нічого такого не робила. Треба враховувати, що у 2020-му мені було дев’ятнадцять. Ти не можеш зробити надто багато. Тим паче, що моя родина не була, скажімо так, дуже проукраїнською і не допомагала мені розібратися, де чорне, а де — біле.
Тому моя свідомість, по-перше, досі формується, а по-друге, якщо взяти точку “зараз”, то вона сформувалася у період із 2020 року до сьогодні. Я вдячна харківським активістам, які просували ідею українського Харкова, розповідали про людей, які тут жили, писали, творили. Усе це вплинуло на мене. Й ось ми тут.
За цей час я зняла рожеві окуляри й зрозуміла, що моє уявлення про армію було хибним. До чогось я була готова, до чогось неможливо підготуватися. Наприклад, мені дуже важко з дисципліною і субординацією. Як людині з громадського сектору, де все можна проговорити екологічно, мені складно приймати те, що в армії це працює інакше.
Не те щоб я чекала чогось іншого, але в мене є свої уявлення про людську комунікацію: коли ти спілкуєшся з повагою і тебе чують. Тут так буває не завжди. Я розумію, що на це є низка факторів.
Це не добре і не погано — це просто риса армії. Якщо ти обираєш цей шлях і служиш своїй країні, із цим доводиться змиритись. Я поступово мирюся із цим. Розумію, що мій юнацький максималізм нікуди не зник, як і бажання зробити світ кращим. Але не завжди для цього є інструменти й умови. Тому нині я просто виконую свою роботу. Мені здається, що виконую її добре. І не заважаю іншим виконувати їхню.
Одна річ, коли війна для тебе абстрактна: ти знаєш, що десь є ворог і є люди, які воюють із ним. І зовсім інша, коли ти вже тут, пройшла навчання, прийшла на бойову роботу, і тобі передають: “Ворог іде, треба злітати”. Це вже прикладна історія. Ти безпосередньо береш у ній участь і розумієш: саме цієї миті ти наближаєш перемогу.
Ти розумієш, заради кого робиш це. Бо є побратими, які, на жаль, загинули. І з кожною такою утратою загострюється відчуття, що ти маєш робити більше та краще. Продовжувати боротьбу в пам’ять про них. Бо хто, як не ми? Я не чекаю, що хтось прийде й замінить мене. Я розумію, що сама стала тією людиною, яка прийшла й завдяки якій хтось колись, можливо, зможе відпочити».
