У червні видавництво Artbooks випустить підліткове урбаністичне фентезі «Вандалізм» Валерії Савотіної — історію про дівчат, які втомилися чекати дозволу на власну творчість та мають право діяти на свій страх і ризик. Про тих, хто пробує, ризикує, часом помиляється, але продовжує рух уперед. Про дівочу дружбу, що часом буває неідеальною.
Софа — старшокласниця, яка викликає химеру, і та дарує їй магічне приладдя для графіті. Так починається її шлях у світ київських муралів, небезпечних квестів і пошуку свого голосу. Крок за кроком Софа занурюється у потаємний магічний світ, намагається зрозуміти тутешні правила й опиняється у Дикій гонитві — змаганні художників-початківців, яке виявляється набагато небезпечнішим, ніж здається.
«У “Вандалізмі” мені хотілось поговорити про те, що сестринство — це не лише про ідеальну жіночу дружбу, постійну підтримку, спільні піжамні вечірки чи ридання одна в одної на плечі. Це так само про суперечності між вами, про гучні сварки та ще більш гучне мовчання. Це про безмежну любов одна до одної — і емоцію злості під час сварки, бажання словесно ущипнути якомога сильніше — а ти ж знаєш, добре знаєш, як це зробити. І ось це знання, що не тільки ти знаєш, як образити свою подругу найсильніше, — вона так само добре знає всі твої слабкі місця, навіть ті, в яких ти сама боїшся собі зізнатись. Це про суперництво і про приховані думки, це про недомовки та бажання бути почутою, але не завжди — бажання слухати. Це про те, що у платонічних стосунках між жінками теж буває багато сумних, гострих чи складних моментів, які впливають на те, чи продовжиться ця дружба взагалі. Чи взагалі не розпочнеться?» — поділилася Валерія Савотіна роздумами, що передували появі роману.
Публікуємо уривок.
— Ваше завдання дуже просте. Якнайточніше намалюйте все, що тут побачили. Щойно завершите — з’явиться портал у нове завдання. Однак кольори треба дібрати якомога точніше.
— А… кольори фарб ми можемо бачити лише тут?
— Так. Але ж у вас є балончики, тож колір можете обирати силою думки. Що тут складного? Треба лише добре запам’ятати, що саме намалювати, і відтворити це по пам’яті. Щоправда, ви не побачите, що у вас виходить. Якщо все правильно — малюнок засвітиться кольором.
— Але тут… тут усе в чужих малюнках, місця геть немає! — не стрималася Ваолет.
— Не мої проблеми, — і химера Межі розчинився в повітрі.
— Ми ж можемо намалювати малюнок на малюнку? — Софа із сумнівом розглядала помальовані стіни.
— Ага, а потім нас знайдуть і втоплять у цій же річці.
— Що?
— Що? Ну, я трохи перебільшую, але загалом, ну… Ти не можеш малювати по чужих малюнках скільки заманеться, розумієш? Є певна ієрархія, хто й по чому має право творити. Якщо ти новачок, то не можеш малювати по творіннях короля.
— Логічно…
— Ага.
— А ми можемо працювати разом над одним малюнком?
— Гадаю, так. Він же не уточнив, що завдання суто індивідуальне. Ми можемо розкреслити лінії — хтось малюватиме тільки воду, хтось — причал.
— Ти помітила, що там ще небо було яскраве-яскраве, наче розфарбоване всіма кольорами веселки?
— Таке не помітиш. І вода не всюди синя. На неї цю фарбу мов розлили.
— Підозрюю, доведеться не раз туди бігати й перевіряти.
— Слухай, а якщо інакше? Хтось сидить у цій пентаграмі, а хтось малює?
— Однак треба ідеально розуміти, які куди кольори.
— Але ж той, хто сидітиме в пентаграмі, побачить помилку!
— Окей. Наскільки ти впевнена у своїх скілах малювання? — Ваолет уважно подивилася на дівчину. Та потупилася.
— Окей. Тоді робимо так: ти малюєш основу, розкреслюєш малюнок — бо, гадаю, щоби пройти Квест, ти точно маєш докластися до намальованого. А коли дійдемо до деталей і відтінків, то за роботу візьмусь я. Ти ж добиратимеш кольори.
І дівчата взялися до роботи. Підсвічуючи собі ліхтариками на телефонах, вони спробували знайти чисту місцину. Урешті побачили більш-менш чистий прямокутник під ногами. Ваолет дістала з наплічника звичайну будівельну рулетку.
— По ідеї, ми можемо спробувати зробити трохи меншу копію. Просто треба правильно розрахувати пропорції. Звісно, цього можна й не робити, але я не люблю, ну, знаєш… криві полотна.
Дівчина заглибилась у розрахунки: повторно обміряла краї, довжину й ширину малюнка. Софа лише захоплено спостерігала. Вона завжди до математики ставилася доволі прохолодно. Ваолет тим часом розкреслила позначки й відміряла рівний прямокутник, поставивши чотири цятки на запланованому перетині ліній.
— Здається, вийшло рівно. Що скажеш?
— Я… е-е-е… ну, на око ніби рівне. Але я точно набагато гірше за тебе управляюся з рулеткою. Я… не подумала, що в химери зору можна було попросити ще й точний зоромір.
— Мала, ти приколюєшся, чи що? Який сенс у малюванні, якщо за тебе все робитимуть химери?
— Не все. Малюватиму ж я!
— Ага. Дивно, що ти ще не уклала договір із химерою креативу.
— А я можу?
Ваолет закотила очі й повернулася до неї. Підійшла ближче, поблажливо дивлячись просто в очі.
— Лиши щось собі. Хоча б кайф від малювання. Як ти можеш бути художницею, якщо не діставатимеш задоволення від процесу? А як ти діставатимеш задоволення від процесу, якщо не розвиватимешся? Навіть якщо не розвиватимешся, головне рухатися у своєму темпі! Від усього не перестрахуєшся. Нумо берися до роботи, поки інші учасники Квесту не додумалися сюди прийти.
— Може, таких пентаграм розкидано всією набкою?
— Цілком можливо. Бо тут не може утворитися черга.
Софа слухняно взялася за ескіз. Ваолет визначила основні лінії в малюнку, а вона накреслить їх унизу на бетоні. Софа пам’ятала про сили, які попросила, тому її рухи були сміливі й виважені. Рука не здригнулася жодного разу, але в голові все крутилися слова Ваолет: «Від усього не перестрахуєшся». «Може, для цього й призначено Квест? Показати, що ти не можеш усе продумати й постійно бути в передбачуваному світі?» — Софа автоматично прикусила щоку. Перший кольоровий контур малюнка йшов з-під балончика. Для неї він мав багато різних відтінків сірого, але Ваолет бачила добре нанесену базу.
— У тебе гарно виходить! — підбадьорила її Ваолет. — Але чекай. Наступний колір зроби трохи світлішим, щоб мені легше було наносити деталі. А ось там трохи темнішим. І краще не червоний, а жовтуватий, він тут базовий, хоча спершу може здатися не так.
— Як ти можеш бути такою розумною і потребувати Квесту, щоб перемогти в Гонитві?
— Мені просто дуже добре вдається підходити до малюнка сплановано, — усміхнулася співрозмовниця. — Я обожнюю годинами сидіти, зводити лінії докупи. Креслення в школі було улюбленим предметом. Люблю розбирати на різні відтінки кольори й годинами залипати на ютубі з туторіалами. Але мені складно почати малювати своє, розумієш? Можливо, я трохи боюся експериментувати, — Софа зиркнула на її яскраве волосся, але нічого не сказала, — тож я прийшла у Квест не тікати від химер. Мій універ не перевели на очку, а підробіток і так дистанційний. Та й Довгоносі не загрожують у моїй квартирі. Я прийшла у Квест, тому що… Знаєш, от коли в тебе остання ніч перед дедлайном і відкривається друге дихання? Подумала: а може, Дика гонитва для мене такою і стане?
Софа потрусила балончиком і нічого не відповіла. Це був геть інший погляд на Квест і на малювання. Спокійніший. Легший. Упевненіший. Вона позаздрила Ваолет, але без злого наміру до дівчини з фіолетовим волоссям. «А ти ніколи не досягнеш такого стану усвідомленості, — почувся злий голосочок у її голові, — навіть якщо пройдеш Квест, все одно залишишся заляканим ніким».
— Я все, — Софа промовила вголос, проганяючи ці дивні думки, що так яскраво врізалися у свідомість. — Міняємося?
— Угу, давай.
Робота пішла швидше. Кольори під рухами Ваолет змінювали один одного з блискавичною швидкістю. Вона детально пам’ятала малюнок, Софа лише поправляла за потреби. Дівчата вже майже завершили. Ваолет доробляла кілька останніх деталей, коли Софа відчула щось дуже дивне — тіло ніби перестало їй належати.
— О ні… — прошепотіла дівчина. Вона широко розплющеними від жаху очима спостерігала, як її руки виймають із кишені балончик. Проте вона ними не керувала.
— Є, ми закінчили! — вигукнула тим часом Ваолет. — Я вже точно не зможу ще щось додати до цього малюнка. О, дивись, дивись, портал у наступне завдання починає відкриватися! Ми молодці!
— Ваолет, — почувся майже мишачий писк, — допоможи…
— Що? — та рвучко озирнулась і побачила повні переляку й сліз очі Софи.
— Плата… плата химері впевнених рухів. Вона отримала контроль над моїм…
— Виходь з пентаграми! Негайно!
— Не можу, — уже майже плакала дівчина. Її тіло ніби застигло на холодному бетоні. Софа не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Раптом її права рука, яка тримала балончик, почала рухатися. Ба більше — натискати на розбризкувач. На бетоні прокладалися нові лінії, відмінні від тих, що вже були на стелі.
— О ні, о ні, о ні, — Ваолет заскочила в пентаграму й спробувала вибити балончик із Софиної руки, але та навіть не здригнулася.
— Тікай, — ледь чутно прошепотіла Софа, — тікай, тікай, вийди хоча б звідси. Ми не знаємо, що вилізе.
— І залишити тебе саму? Тобі потрібна допомога!
— Це тобі знадобиться допомога, якщо не покинеш мене, — дівчина безсило дивилася на руку, що малювала малюнок, — боги, що це? Що це за дивна несиметрична абстракція?
