«Ми знайдемо свого Марселя. Шлях до кар’єри, материнства та усиновлення» — це автобіографічна книжка адвокатки, активної громадської діячки та мами чотирьох дітей Інни Мірошниченко, яка вважає своєю життєвою місією розповідати суспільству, як живуть діти-сироти й чому в Україні не має бути дитячих будинків.
Авторка пише про побудову кар’єри та стосунків із чоловіком, батьками й самою собою, власний досвід материнства та усиновлення — зокрема, дає конкретний перелік документів і практичні поради. А також розповідає непрості, але врешті щасливі історії Марселя та Ангеліни, яких вони з чоловіком Тімуром прийняли у свою сім’ю.
Книжка «Ми знайдемо свого Марселя. Шлях до кар’єри, материнства та усиновлення» вийде друком у видавництві Stretovych орієнтовно на початку квітня.
Публікуємо уривок.
Своїх полюбиш
Рішення про перше усиновлення було виваженим, а ось озвучення цього бажання моєму чоловікові може видатися спонтанним. В якийсь момент я вирішила, що готова розглянути таку можливість — і треба поговорити про це з Тімуром. Звісно, я сильно переживала: чи готовий він? Адже він мав право сказати: «Ні, я хочу мати тільки біологічних дітей».
Втім, він відреагував дуже легко. Складалося враження, ніби Тім теж про це довго думав, дозрів і просто чекав миті, коли я це озвучу. Коли ми даємо парні інтерв’ю, він приблизно так і розповідає: «Був до цього готовий і чимало про це думав».
Взагалі, коли нас двох питають, хто першим озвучив бажання всиновити дитину, ми в один голос кажемо «Я!». І кожен з нас впевнений, що саме він був тією рушійною силою, яка запустила цей процес. Але в одному ми сходилися точно: ми не знали, чому так сталося. Просто в якийсь момент виникло таке бажання. «Ну, так не буває! Має бути якась передісторія!» — кажуть нам у відповідь. І десь після десятого інтерв’ю ми підняли з глибин пам’яті події, які могли стати фундаментом нашого рішення. А шлях до цього рішення й історія у кожного з нас своя.
У Тімура це студентський досвід волонтерських поїздок до дитячих будинків. Тім грав у КВК, і коли вони вигравали якісь цінні призи (як-то техніка), то всією командою відвозили їх у дитбудинок чи інтернат. Тім тоді не думав про сім’ю чи дітей, але відчував бажання допомогти хоча б одній дитині. Не телевізором чи мандаринами, а теплом і безпекою. Моя ж історія пов’язана з дуже непрофесійними й неетичними лікарями.
Перша така лікарка трапилася зі мною на гінекологічному огляді. Я на гінекологічному кріслі, вона просто підіймає на мене очі зі словами: «Так у вас же рак». Мені 21–22, я не розумію, як діагностується рак, не знаю, що для цього треба робити онкопроби. Після цієї фрази у мене все життя проноситься перед очима.
Я маю страх раку з дитинства. Мама мого тата, бабуся Ніна, померла від онкології, коли йому було 20 років. Так, рак — не поодинокий випадок, але додавало страху ще й те, що, коли я народилася, тато дуже хотів мене назвати на честь своєї мами. Мама ж моєї мами тоді сказала, що не можна називати дитину на честь людини, яка померла не своєю смертю, — тому що успадкує її долю. Тоді тато сказав, що поміксує літери й з Ніни зробить Інну. Бабуся все одно мені все життя цю історію переповідала, мовляв, тебе назвали на честь людини, якої немає. Звісно, це все забобони, але в той момент я з розпачем думала, що мікс літер не допоміг.
Поки після огляду лікарка робила свої записи, я вже думала, як повідомити цю новину батькам. Та все ж на онкопроби мене направили, у державну лікарню — користуватися послугами приватних тоді я змоги не мала. Наступні декілька тижнів, доки чекала результатів, я жила з думкою, що моє життя вже добігає свого такого нелогічного завершення. А виявилося, що це було запалення передонкологічної стадії і що його достатньо легко було вилікувати.
На цьому пригоди «Інна і некомпетентні лікарі» не завершилися. На УЗД постійно виникали нові й нові хвороби, на кшталт полікістозу яєчників. Знаходилися ті, хто казав, що годинничок тікає: якщо зараз не завагітнію, то вже ніколи й не зможу. До них доєднувалася бабуся: «Що ти собі думаєш, треба виходити заміж і народжувати дітей! Університет ти ж уже закінчила». Вдячна батькам, що вони мені такого не казали.
Я усвідомлювала, що не можу думати про вагітність — я дитина. У мене немає сім’ї, немає кандидата, від якого я хотіла б народити цю дитину. Власне, я і не збиралася його шукати, бо була не готова. Тому на черговій фразі «зараз або ніколи» я вирішила — значить, ніколи.
На довгий час я відпустила думку про те, що зі мною щось не так. Вважала себе здоровою людиною — просто, ймовірно, не матиму дітей. У той період також виникла думка, що я ж можу усиновити дитину, якщо колись захочу стати мамою. Зрозуміло, я не знала нічого про дитячі будинки, у мене не виникало сентиментів і жалощів до дітей. Навіть коли чула, що людина з дитбудинку, це сприймалося просто як констатація факту. Приміром, коли я працювала на телебаченні, на ефір приходив співак Сергій Асафатов. Він розповідав, що випускник інтернату. Тоді для мене це було щось на кшталт:
— Я з Донецька.
— А я з Києва.
— А я виріс в інтернаті.
А, ну добре. У кожного ж своя історія. Лише зараз я розумію, що за цим «я з інтернату» криється.
Відпустивши ситуацію, я далі жила собі з думкою, що ніколи не зможу завагітніти. Але сталося так, що завагітніла я ще до того, як вийшла заміж. З першої спроби. Тоді мені теж трапився неетичний лікар, який сказав, що це диво-дивне, такий випадок один на мільйон, мені дуже пощастило й це просто Богом дана мені дитина. «Вдруге такого не трапиться».
Вдруге це трапилося так само, з першої спроби. І тоді я зрозуміла, що лікарі чогось не розуміють. Напевно, все добре у мене зі здоров’ям і репродуктивна система працює нормально.
У мого статусу child-free було стійке підґрунтя довгий час. Логіка була така: у мене є мама, у мами теж є мама, у всіх жінок з часом народжуються діти, але мені кажуть, що я народити не можу. Я розуміла, що у жіночій природі закладена здатність давати нащадків, але у свої 20 років я не замислювалася, чи маю я цим користуватися. Десь у 25 мій внутрішній діалог змінився. У цьому віці моя мама вже народила мене, а я ще не хочу народжувати. «У мене є інші місії по життю, я ж можу бути щасливою без дітей, тим паче, я не сильно їх люблю». Коли озвучувала ці думки своїй мамі, вона відповідала просто:
— Інно, це нормально. Своїх полюбиш.
— Точно?
Час показав — люблю.
Або зараз, або ніколи
Коли почалося повномасштабне вторгнення, повідомлення на кшталт «приїхало 100 дітей у Ворохту, треба розібрати» зароджували певні думки. Як юристка-практик, навіть не досліджуючи тему всиновлення й забезпечення дітей, я розуміла, що це не так відбувається — дітей не роздають, як пиріжки на вулиці. Звісно, якщо це зона бойових дій, летять ракети й усі евакуюються, то плюс-мінус зрозуміло: дитина або помре в пологовому, або її забере якась сім’я і втече. Та ці історії поодинокі. Якщо ж евакуювали дитячий будинок, то все не так просто.
Коли ми сиділи в підвалі з дітьми в перші два дні війни, ми разом з іншими батьками намагалися створити для дітей ілюзію, що нічого не відбувається. Ми не знали, як сказати, що це війна, тому просто пробували розважати. Коли вони чули вибухи, ми казали, що це гупнули двері в під’їзді чи сусід спускається. Коли виїхали з міста, просто заспокоювали: «Мама і тато поруч, все добре».
Я все більше замислювалася над тим, що є діти, яких вивозять із зони бойових дій і яким зовсім нічого не пояснюють. Бо, скоріше за все, більшість працівників думають про себе і свої сім’ї. У них теж є діти, у них теж є чоловіки і дружини, і вони в першу чергу рятують себе. А на сотню дітей залишається умовно два-три відчайдухи-дорослих, які готові кинути все й займатися ними. Але їх фізично не вистачить, щоб дати кожній дитині безумовний спокій і турботу, коли постає питання життя і смерті.
Це все підштовхнуло до роздумів: усю цю сотню дітей ми не розберемо, але хоча б когось можемо взяти у свою сім’ю. Якщо ми прагнемо мати велику родину. Але коли ці думки виникали до війни, завжди здавалося, що зараз не час. Треба ще більше заробити, купити більшу житлову площу, встигнути більше відпочити, діти мають підрости.
Та війна вже сталася. Ти розумієш, що сидиш-спиш-живеш якщо не в підвалі, то в якомусь будинку, де 20 людей на 30 квадратних метрах. Ніколи не буде слушного моменту, ніколи не буде гарантії, що завтра все залишиться так само. Ти або зараз рятуєш цю дитину, або ніколи. І коли ми вже були в евакуації в Німеччині, в березні 2022 року, я вирішила, що маю це озвучити чоловікові.
