Софі Оксанен — одна з найвідоміших сучасних фінських письменниць. Вона активно виступає проти тоталітарних режимів, особливо привертаючи увагу до радянських злочинів в Естонії, а тепер і до російської війни в Україні.
В есеї «В одну річку двічі» авторка досліджує мізогінію як державну політику росії. Це історія про війну і жінок, про те, як росія змушує жінок мовчати, використовуючи зґвалтування як зброю, про байдужість і мовчання, які продовжують традицію безкарності росії, про те, чому важливо говорити про воєнні злочини.
«Це розповідь про те, як пережите одного разу сексуальне насилля пронизує болем не одне покоління, і як десятки років потому воно може відгукнутися здавленим криком вже в тобі», — пише в передмові до українського видання журналістка відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent Олеся Біда.
Книжка «В одну річку двічі. Мізогінія як зброя Росії» виходить у грудні у видавництві «Комора».
Публікуємо уривок.
Озброєння сексуального насильства
Бабусина сестра не була німою від народження. На початку другої окупації Естонії Радянським Союзом її забрали з дому на допити, протримали там усю ніч, і вже після того вона більше не розмовляла. Коли зранку повернулася додому, здавалося, що з нею все гаразд, але вона більше ніколи не промовила нічого, крім «Jah, ära». Що б у неї не запитали, відповідь завжди була одною й тою ж: «Jah, ära». Вона не вийшла заміж, не народила дітей, ні з ким не зустрічалася. До кінця життя прожила вдвох зі своєю старою матір’ю.
Я почула історію бабусиної сестри, коли була дитиною, і хоча дорослі не уточнювали, що відбувалося на допитах, звісно, усі розуміли. Я також розуміла.
Роками пізніше я написала свій роман «Очищення» та однойменну п’єсу до нього, бо стежила за перебігом судових процесів щодо воєнних злочинів на Балканах.
У мене опускалися руки від того, що концентраційні табори для зґвалтувань було зведено посеред сучасної Європи. Імпульс до «Очищення» дала історія бабусиної сестри. Те, що з нею сталося, продовжувало відбуватися. І тепер це відбувається знову, посеред Європи.
Бабусина сестра не дочекалася правосуддя. Ніхто з мого роду не дочекався. Ми втратили дім, багато хто помер, частину вивезли. Лише двом із мого роду вдалося втекти на кораблях, які прямували на Захід. Звісно, ніхто не сподівався правосуддя під час окупації.
Утім, після розпаду Радянського Союзу все змінилося: Балтійські країни знову здобули незалежність і розпочали процес деколонізації, знайомий усім країнам, які були підлеглими старим колоніальним імперіям.
Оскільки історичне дослідження в Радянському Союзі було строго політичною галуззю, що мало на меті повторення радянської пропаганди, після завершення окупації наука, культура й преса звільнилися з-під тоталітарного ярма, й публічне мовлення стало мовою незалежної держави.
Про минуле раптом стало можливо говорити вголос прямими фразами. Його стало дозволено вивчати, про нього стало дозволено розмовляти, на нього пролилося світло так, як це не було можливо раніше. Словам повернули значення, що відповідали людському досвіду: тепер про депортацію можна було говорити як про депортацію, а про окупацію — як про окупацію. Розпочався процес розгляду злочинів проти прав людини, але юридична наступниця Радянського Союзу, Російська Федерація, не допомагала в цьому, ба більше, навіть не попросила вибачення. Варто зазначити, що західні країни не штовхали Росію пройти через процес, який пройшла Німеччина після Другої світової війни.
Ймовірно, для західних країн підстава не була вагомою, адже злочини радянського часу не вважали достатньо важливими — принаймні так само важливими, як рукостискання Путіна й відмивання кривавих грошей, що олігархи награбували в народу. Оскільки старим злочинам дозволили зійти з рук, незаконне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року заскочило Захід зненацька.
З перспективи Естонії війна в Україні відчувається так, ніби ми знову проживаємо події 1940-х років, і хтось увесь час натискає кнопку повтору, поки Росія користується тим самим посібником, що й за своїх попередніх загарбницьких війн. Все це ми бачили й переживали раніше: терор цивільного населення, депортації, катування, русифікацію, пропаганду, інсценізовані судові процеси, фіктивні вибори, обвинувачення жертв, потоки біженців, знищення культури.
Утім, поширене здивування серед західних країн засвідчило те, що російський посібник із імперіалізму вивчено недостатньо добре. Саме цей подив демонструє, чому слід говорити про попередні воєнні злочини, чому їх варто досліджувати й чому вони мають бути частиною нашої постійної культурної пам’яті.
Без усвідомлення минулих воєнних злочинів ми не можемо зчитувати ознаки, що їм передують. Хоча історія інших колишніх колоніальних імперій входить до нашої шкільної програми, ми не розглядали Росію через призму колоніалізму навіть за шкільною партою. Країни колишнього Східного блоку становлять половину Європи й мають досвід двох різних тоталітарних систем. Однак, цей досвід не інтегрувався в західну пам’ять і не став частиною історичної пам’яті всієї Європи.
Це також одна з форм правосуддя.
Коли на Заході після Другої світової війни раз по раз повторювали «Ніколи знову», це звучало фальшиво у вухах усіх тих, в чию історію втрутилася репресивна політика Росії. Злочини проти прав людини й окупаційна політика Радянського Союзу продовжилися після падіння гітлерівської Німеччини. «Ніколи знову» звучало так, ніби наш досвід не мав значення. Він не був нанесений на карту культурної обізнаності Заходу.
