Проєкт «Поза мовчання» поєднує драму, документалістику та реалітішоу. Вистава виросла з п’єси «Зла бола» драматургині й співзасновниці Театру Драматургів Юлії Гончар. У ній авторка осмислює власний досвід сексуального насильства.
Як кураторка проєкту, Юлія Гончар каже, що мета театру зараз — це ставити сучасні п’єси, які метафорично осмислюють нашу реальність. Режисерка вистави, а також хореографиня і перформерка Кристина Шишкарьова впевнена, що на сцені насильство не треба показувати буквально — варто шукати метафоричні рішення.
До роботи у проєкті долучили психодраматистку Надію Михайлюк (психодрама — метод групової терапії, в якому люди відтворюють в драматичній дії значущі події й особистісні проблеми свого життя, — прим. DIVOCHE.MEDIA), яка модерує взаємодію в межах команди під час роботи над виставою, а на прем’єрних показах за потреби допоможе глядачам.
Як це — писати п’єсу й робити виставу на основі документального досвіду? Чи допомагає театр відрефлексувати власний травматичний досвід? Як говорити про сексуальне насильство мовою мистецтва, щоб тема не травмувала глядача? Перед прем’єрою вистави, що відбудеться 27 і 28 листопада у київському Театрі Драматургів, DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося із драматургинею і кураторкою проєкту Юлією Гончар, яка поділилася особистим досвідом. А режисерка Кристина Шишкарьова прокоментувала творчі пошуки команди та режисерські рішення у виставі.
«Було відчуття, ніби ділишся з людьми брудною білизною»: історія п’єси «Зла бола»
Ще до повномасштабного вторгнення я була на резиденції для митців у селі Олександрівка Миколаївської області, яке потім окупували росіяни й вчиняли там страшні злочини, зокрема зґвалтування. Там ми багато купались й відпочивали, а я до останнього не знала, яку тему для п’єси обрати. Мені муляла пережита історія про чоловіка з тіндера, яку я часто розказувала друзям і колегам. Розуміла, що треба поділитися нею вже більш творчо та з ширшим колом людей.
У першу ніч на резиденції я травмувалась і опинилась у лікарні — так з’явився час подумати на самоті, про що написати. Говорити про свій досвід було страшно і соромно — було відчуття, ніби ділишся з людьми брудною білизною, а я так не хотіла.
Тоді ж я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, він — режисер, який підтримав ідею п’єси й взагалі радив зняти кіно. Мене підтримав також куратор Максим Курочкін, ще один співзасновник Театру Драматургів. Коли п’єса була готова, ми зробили декілька читань у Херсоні, отримали гарні відгуки. Але багато людей казали, що їм страшно, що вони недочитали, бо не хочуть занурюватися у травму. Та я вірю, що зробила правильно, коли написала п’єсу.
«Я зрозуміла, що на майданчику обов’язково має бути психотерапевт»
Навряд чи моя п’єса відповідає вимогам державного театру. Я могла б реалізувати її, скажімо, у Німеччині, де мене знають і люблять, але вирішила зробити це саме в Україні. Пробували поставити п’єсу з іншою командою, тоді ми зробили кінематографічну версію. Вийшла більш канонічна постановка, ніж теперішня вистава «Поза мовчання». Та до вистави ми не дійшли: актори саботували роботу, можливо, через внутрішні процеси. Тоді я зрозуміла, що на майданчику обов’язково має бути психотерапевт. Оскільки ми травмовані війною, то важливо, щоб була людина, яка спостерігатиме ззовні, модеруватиме взаємодію у команді під час роботи над темою насильства. Тому в нас є психодраматистка Надія. На перших двох показах вистави вона теж буде присутня, щоб надати екстрену психологічну допомогу глядачам.
Як «Зла бола» перетворилася на «Позу мовчання»
Коли я лежала в лікарні, читала книжку «Знаки карпатської магії» Громовиці Бердник. Мені сподобався ритуал, в якому за допомогою примівки (замовляння — прим. DIVOCHE.MEDIA) він виганяє біль — злу болу́. Я надихнулася цим, взяла на себе роль мольфарки, адже драматурги теж намагаються вигнати біль словами. За допомогою такого терапевтичного процесу читачі й глядачі зможуть щось усвідомити, і їм може полегшати.
Без вагань запросила режисерку Кристину, бо вона бачить мої тексти у русі, вдало втілює мої задуми. Назва виникла логічно. Тут поза — певний жест чи хореографічна одиниця, а мовчання — бо п’єса про те, про що ми часто не хочемо говорити. Є ще гра слів: поза мовчанням — out of — те, що виходить за межі мовчання, тобто те, що станеться, якщо ми все-таки заговоримо.
Осмислення досвіду сексуального насильства
Моя п’єса глибоко документальна. Є частина мене, яку я виразила за допомогою персонажки Яни. Вона спостерігає за тим, що відбувається зі мною як певною роллю чи персонажкою життя. Така дереалізація часом нагрібає, але дуже добре служить певним мистецьким цілям: із неї я дістаю натхнення творити.
Не можна сказати, що я була цілісна в тому досвіді, було роздвоєння, яке переросло у двох персонажок. Аня — наївна і довірлива дівчина в мені, а Яна — спостережлива жінка, яка вже ніби пройшла цей досвід, намагається вберегти свою внутрішню дитину, помічає «червоні прапорці» й знає, які будуть наслідки.
Насправді у п’єсі Яна не постійно перебуває з Анею, а у виставі вони постійно поруч, тобто цікаво, як іще з цим можна погратися.
«Не можу сказати, що повністю звільнилася від цього досвіду»
Після зустрічі з чоловіком із тіндера якийсь час я не могла зрозуміти, що взагалі відбулося. Я сама до нього поїхала, почувалася закохано і тепло. Тоді як після зустрічі думала, що треба здати аналізи, бо він відмовився від презерватива. Він навалився на мене силою, а я завмерла, була наче загіпнозована, у стані зміненої свідомості, не могла опиратися, не відповідала на дзвінки друзів, коли була в нього.
Батьки розповідали мені в дитинстві, що до мого народження втратили сина, тобто у мене був брат, який помер, — а якби він жив, то не було б мене. Через це в мене було відчуття, ніби я зайва, і, можливо, деструктивне бажання, щоб мене відшмагали, покарали, тому й пішла на таку авантюру.
Коли я ділилася цією історією, хтось казав: «Ти ж сама хотіла, це ж БДСМ». Подружки підтримували, казали написати у службу підтримку тіндера, щоб його заблокували, закликали оприлюднити його ім’я і піти в поліцію. Я не хотіла цих оглядів і допитів. Хтось захищав того чоловіка, а хтось засуджував. Я боялася діяти й опинилася в ізоляції. Звернулася по допомогу. З методом психодрами поверталася до сцени першої зустрічі з ним на Поштовій площі, коли він схопив мене й дуже сильно обійняв. Я перегравала цю зустріч і намагалася відстояти свої кордони, говорила: «Мені потрібен простір, будь ласка, не роби так» тощо.
Не можу сказати, що повністю звільнилася від цього досвіду, але мені допомогло те, що я виписала його у п’єсі. Мені було страшно ділитися цим соромом з усіма. Нема такого, що я подолала цей досвід і тепер розкажу всім, як це зробити. Чесно? Не впевнена, що зможу себе захистити, досі боюся їхати ввечері з таксистом-чоловіком.
Ще є над чим працювати, ми можемо робити світ безпечним у різні способи — виставою про насильство чи додатком, який подбає про безпеку.
Досі боюся викрити ім’я того чоловіка. Коли його пропонує фейсбук як друга, я здригаюся і думаю: «А раптом від нього досі страждають інші?» Але викрити ім’я не можу, зараз ще й у чутливому періоді життя — вагітна. Ніколи не засуджуватиму людей, які не готові викрити свого кривдника, бо для цього треба величезний ресурс.
Страшно, що навіть в українському театрі є багато харасменту: деякі режисери чи актори можуть ляснути по сідницях або торкатися грудей, а коли хтось про це каже, то той режисер вже озброєний ватагою юристів-захисників.
Думаю, що я більш-менш одужала: у мене є надійний чоловік, а наші стосунки — довірливі й нормальні, хоча колись нормою здавалися емоційні гойдалки й аб’юз. Травма, яка зачепила кілька поколінь у моїй родині, не продовжиться далі, бо я казатиму дітям, що вони потрібні та їх люблять.
Співпраця «драматургиня-режисерка»
Довіритись режисеру — завжди дуже інтимний процес, часто ризикований і непередбачуваний. Кристина запропонувала читати текст у зворотному порядку, я зустріла ідею вороже, мені було фізично боляче, бо нащо змінювати текст, якщо кожне слово на своєму місці й уважно підібране. Однак мені сподобалася ідея структури, як у фільмі «Незворотність» Гаспара Ное. Не знаю, чи вдасться нам цей експеримент і чи буду я повністю задоволена. Найважливіше — щоб збереглися сенси. На ризик іду свідомо, бо довіряю Кристині. А може, це стане поштовхом для глядачів прочитати п’єсу. Та й актори кажуть, що зворотний перебіг подій буде для них менш травматичним.
Драма, документалістика та реалітішоу
Ідея живих відео з репетицій була в тому, щоб люди не тільки подивилися, як робиться вистава, а й побачили театр зсередини. Коли мені було 16, я була зачарована магією театру, але не знала, чим можу займатися в ньому. У нас є юні учасниці проєкту Маша й Діана: одна відповідає за відеознімання, інша — за соцмережі. Завдяки відео на сторінці Театру Драматургів можна побачити, хто що робить у проєкті.
Переглянути цей допис в Instagram
Часто на репетиціях трапляється цікаве рішення, яке не увійде у фінальну виставу, але його хочеться показати глядачеві. Це можна зробити саме завдяки формату реаліті.
Як і навіщо говорити про насильство мовою мистецтва
Можливо, наша вистава вбереже людей від певних досвідів. Може, мене свого часу щось подібне могло б протверезити. Коли мої друзі читали п’єсу, починали ділитися своїми історіями, витісненими образами з підсвідомості, пов’язаними з сексуальним чи іншим насильством.
На кастингу була акторка, яка казала, що не має досвіду сексуального насильства, а потім виявилося, що таки має: режисер іноді ляскав її по сідницях. Буває, що аб’юз входить у побут — і то так, що ми його не ідентифікуємо. У моїх перших стосунках хлопець маніпулював мною і газлайтив, а я цього не розпізнавала. У свої 18 я була готова відкладати гроші на операцію зі збільшення грудей чи мезотерапію, щоб виглядати так, як він хоче. На перегляді вистави глядачі зможуть побачити «червоні прапорці» у стосунках, яких не бачили раніше.
Кому дивитися «Позу мовчання»
Серед наших глядачів можу уявити усіх: і чоловіків, і жінок, і небінарних осіб. Бо цей досвід стосується кожного. Цікаво, як проєкт вплине на глядачів: як вони почуватимуться, чи будуть засуджувати, чи відчуватимуть внутрішній конфлікт, чи захочуть втрутитися й отримати імерсивний досвід; будуть на боці Ані чи Яни, а може, Алекса? Спостерігач завжди дає свої оптику й атмосферу.
Якщо людина пережила складний досвід, то тригером може стати будь-що: запах, колір, звук. Ми таких речей будемо уникати.
Попри те, що тема складна й болюча, хочемо дати певний досвід піклування і любові, подарувати світло. У тексті є мольфарський ритуал на очищення, прийняття й усвідомлення, а у виставі — персонажки обіймаються і… словом, ви самі побачите!
Режисерські рішення й контексти: коментує режисерка Кристина Шишкарьова
Під час кастингу ми з’ясували, що лише одна учасниця з 50 не мала досвіду насильства. Грубо кажучи, половина людства стикається з цією проблемою. У мене зростають три доньки, і я хочу привертати увагу молоді й дорослих до теми безпеки для всіх нас.
Мені сподобалося те, що п’єса Юлі має документальну основу. Було цікаво зрозуміти, як можна художньо осмислити тему насильства й попрацювати з інструментами сучасного театру, щоб показати жорстокі сцени без насильства над виконавцями й глядачем. У мене високий рівень резильєнтності, тому на майданчику я дослухаюся до інших учасників, щоб побачити, що буде занадто для більш чутливих спостерігачів.
Ми беремо загальноприйняті візуальні й пластичні форми, які дають чітку асоціацію з насильством. Як режисерка я конструюю всі аспекти всередині п’єси: поєдную пластику, текст, сюжет, гру акторів, візуальні й аудіальні образи так, щоб не пересолити вже солене, збалансувати всі елементи.
Плануємо адаптувати виставу для іноземного глядача, щоб представляти Україну світові не тільки як жертву російсько-української війни, а також як суспільство, яке працює над глибинними темами. Адже війна не скасовує інших проблем: сексуального насильства, корупції чи зневажливого ставлення до жінок.
Жодна людина не має чинити насильства над іншою людиною. Водночас головного персонажа п’єси хочу показати не абсолютним негідником, від якого сепарується більшість глядачів-чоловіків, а таким, щоб глядачі могли впізнати себе в ньому й задуматися, чи чинили насильство щодо когось несвідомо: чи порушували чужі особисті кордони, не отримували активної згоди, примушували до сексу в певних позах тощо.
Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
