«‎Я просто допомагала людям. Уже потім мені сказали, що це ‎громадська діяльність»

Юристки, лікарки, комунальні працівниці, підприємиці, волонтерки й активістки. Жінки різного віку і походження. Різної долі, з різними мріями. Що в них спільного? Краматорськ — місто, де вони виросли й стали такими, якими їх знають сьогодні. Героїні усноісторичного проєкту про досвіди жінок на Донеччині «‎Хранительки пам’яті» розповідають про життя в Краматорську та як змінювалося місто в їхній пам’яті: після розпаду радянського союзу, з приходом революцій, війни.

Як ці події вплинули на їхні родини й на них самих. Хто підтримує цих жінок у момент кризи й кого підтримують вони. Разом із героїнями проєкту ми рухаємося віссю історії країни, адже доля однієї особистості може бути відображенням цілого покоління, на яке вплинули ті чи інші події. Та переконуємося, що жінки — завжди були активною та подекуди рушійною силою для власної сім’ї, міста, регіону та країни.

Ольга Чернікова, літо 2024 року. Фото: Настя Телікова

Найяскравіший спогад — це подорожі. Наша родина ніколи не сиділа на місці. Часто подорожували машинами, поїздами. Ходили до лісу, на річку, їздили на море, як тоді модно було. Дід Микола, мамин тато, був рибалкою. Ми ставали з наметами на Осколі, де зараз ведуться бойові дії, і так класно там було. Дід ловив рибу. Пам’ятаю, ми її солили у бочках і роздавали людям. Є навіть фотокартки, на яких дід на Донці спіймав сома — 65 кілограмів!

Дуже подобалося їздити в Горлівку до діда. У зв’язку з тим, що він був заступником директора шахти, йому дали невеликий фінський будиночок. Біля дому росли здоровенні тополі. Згодом дідусь поруч посадив ялинку.

Гарні часи були. Рідні завжди приділяли мені час. Змалечку я так полюбляла співати, що бабця якось сказала татові: «‎Вези її в музичну школу, нехай вона займається». З п’яти років тато почав возити мене в Миколаївку (місто Слов’янського району Донецької області — прим. DIVOCHE.MEDIA), бо у Слов’янську музична школа була на ремонті.

У 17 років я вирішила їхати навчатися до Донецька на юрфак, але не склалося. В мене атестат з п’ятірками, а там потрібні були гроші. Врешті пішла на економічний факультет Слов’янського державного педагогічного інституту.

У 2000 році я закінчила університет, вийшла заміж і заснувала юридичну фірму. Сфера послуг стосувалася металургійної промисловості та будівельних матеріалів. Через тиждень після відкриття бізнесу, 11 листопада, народила сина Іллю. З чоловіком ми розійшлися, коли малому було два місяці. Він сам зі Слов’янська, одружився знову і давно мешкає в москві. Ми не спілкувалися, допоки не почалась війна.

Одного разу колишній чоловік прочитав про свого дорослого сина в The New York Times. Ілля — студент медичного університету, другий рік працює в лікарні у Слов’янську. Волонтерить від початку повномасштабної війни з «‎Лікарями без кордонів» (Незалежна міжнародна медична гуманітарна організація Médecins sans frontières — прим. DIVOCHE.MEDIA). Допомагає цивільним у прифронтових містах: їздив у Сіверськ, Авдіївку, багато де побував, чимало бачив. Про його діяльність написали американські журналісти, і так батько дізнався, чим займається хлопець. Він писав нам, запитував, що ми, як, казав: «‎Можу повернутися до вас, але в іншій формі», та ми не маємо бажання з ним спілкуватися.

Поєднувати материнство і роботу було складно. Мені допомагала мама. Вона сама запропонувала, бо бачила, що я не можу сидіти на одному місці. Мені потрібно було знайти себе, стати на ноги. Так я почала займатися бізнесом, їздила по Донецькій області. Працювала і директоркою, і головною бухгалтеркою на Донецькому металургійному заводі.

Моє життя до 2008 року — це суцільна кар’єра. Час був такий — треба було заробляти. Я була така собі бізнесвумен. Ніколи не хотіла фінансово залежати від батьків. Вони взяли на себе обов’язок ростити мого сина, а я постійно була в роз’їздах — то два тижні на Заході, то на Сході. Не знаю, добре це чи ні, що так склалося, але після розлучення мені хотілося заробляти власні гроші. Я віддавала батькам все, що мала. Робила ремонт, повертала їм всі гроші, які вкладали в сина.

У той період у мене з’явилося багато друзів на Заході — Львів, Чернівці, Хмельниччина. Обожнюю ці краї. Коли малий підріс, у нас з’явилась традиція на канікули: взимку — гори, а влітку — Львів. Знайомі казали, що, коли я спілкувалась українською, в мене чувся «‎львівський» акцент — настільки зблизилася з цим місцем.

У роботі з тамтешніми ніколи не мала проблем: люди дуже добрі, гостинні. Коли вперше їхала у Львів, мама казала: «Не показуй паспорта, не кажи, що ти з Донеччини». Та годі, жодного разу не було такого, щоб мене погано прийняли, не нагодували, не зустріли. Я вважаю так: немає поганих людей, є твоє особисте ставлення до них. Коли довіряєш людям, то вони це відчувають і так само будуть ставитися до тебе.

Врешті від постійних роз’їздів погіршилося здоров’я. Якийсь час я ще їздила у відрядження, та, коли почалися проблеми з доларом у 2008 році, довелося закрити юридичну фірму і думати, що робити далі. Тоді ж сильно сумувала за сином. Мені хотілося до дитини, компенсувати той час, поки мене не було поруч. Тому вирішила так: заробила грошей — повертаюся додому. Відремонтувала квартиру, забрала малого від бабусі й дідуся, і стали ми жити разом.

Почалися роздуми — чим же займатися, що приноситиме хоч якийсь дохід? Я подумала: невже дарма закінчила музичну школу за класом фортепіано з червоним дипломом? Бабусині пісні я змалку пам’ятала, як і те, що вона виховувала в мені любов до української пісні, взагалі до всього нашого. До п’яти років бабця читала мені українські книжки: Лесю Українку, Івана Франко, Тараса Шевченка.

Час від часу поверталася до цих спогадів. А потім побачила, що по сусідству зі школою танців, куди ходив син, відкрили приватну музичну студію. Пішла познайомитися з керівницею, запропонувала свою кандидатуру і так почала працювати звукорежисеркою в команді аніматорів — організовувала дитячі святкування.

Зазвичай я люблю робити добрі справи, але не дуже люблю, щоб про це хтось знав. Одного разу в дитячу лікарню, де лежав мій син із бронхіальною астмою, повезла іграшки, памперси, кілька упаковок соків. Тоді мене вперше назвали громадською діячкою. Я думала, що просто допомагаю людям. Уже потім мені сказали, що це громадська діяльність.

Коли почався Євромайдан, всі були біля телевізорів, стежили, що буде далі. Добре пам’ятаю події в Слов’янську, пов’язані з «ДНР». У суботу, перед Вербною неділею, йшла вранці у церкву, а коли поверталася, містом уже їздили машини, заповнені шинами, якісь великі дерева возили, почали з’являлися багаття. Бачила, як люди ставили блокпости. Наступного дня нас вже показували по телевізору на весь світ.

У ті дні ми з мамою готували борщ, возили нашим хлопцям на блокпости, а були сусіди, які робили окрошку і відвозили «‎ДНРівцям». Суспільство швидко поділилося. Були ті, хто мали власний бізнес і на цьому заробляли, підвищували ціни на продукти. Інші відчували, що буде щось лихе, і виїжджали геть із міста. Уже тоді я почала викреслювати деяких людей зі свого життя. Просто тому, що ми не мали спільної думки щодо того, що відбувалося.

Попри те, що коїлося в місті, я продовжувала займатися з дітьми в музичній студії. Одного дня мені зателефонував начальник відділу молоді та спорту Слов’янського виконкому: «‎Збирай дітей і вивозь. Треба, щоб хтось відповідальний допоміг нашим жінкам. Потрібно їх евакуювати». Це були не тільки мами школярів, збиралися їхати й з немовлятами. Я собі міркувала, що моя мати візьме онука і поїде з ними. Але, по-перше, малий був настільки знервований на фоні тих подій, що я відчувала — без мене вона його не вивезе. По-друге, планувалися два автобуси, і мамі було б важко контролювати стільки людей, тож поїхала я.

Ми мали їхати в Дебальцеве, але вже почалися бої, і нас повезли через Бахмут. Там заночували й наступного дня вирушили на Чонгар. Кінцевий пункт — Євпаторія. Там хотіли згуртуватися з нашими колежанками зі Слов’янська, з Краматорська, з іншими жінками з Донецької області. Домовлялися, щоб нас там прийняли, звісно, все власним коштом. Щоб автобуси заправити, люди знімали з себе золоті ланцюжки, прикраси, віддавали під заставу, а потім їх повертали.

Доїхали до Чонгару. На КПП мене як старшу групи повели до фсб. Вони допитувалися, чи не везла я «‎ДНРівців». Я сказала, що везу жінок і дітей. Час ішов, ми стояли. Раптом побачила, що кудись зник наш водій. Нас залишили на Чонгарі просто напризволяще. Люди перелякалися, не знали, що робити. Одні розгубилися і не тямили, як бути, інші почали телефонувати хто куди, просити про допомогу. Я ж пам’ятала: моє завдання — провести автобуси з дітьми та матусями до Євпаторії, і мені потрібно це виконати. Зателефонувала сестрі у Феодосію, але від неї допомоги годі було й чекати. Вона сказала, що дуже рада, що я в Криму… Але не приїхала до мене. Відтоді ми не спілкуємося.

Кожна людина має свою свідомість, і ти не можеш наділити її тим, що в тебе всередині. Моя двоюрідна сестра народилась в Україні, але зараз вона повністю займає позицію росіянки, яка мешкає на території Криму. Після того дзвінка мені немає про що з нею говорити.

Дві доби ми простояли на Чонгарі. Врешті на місці знайшли іншого водія, попросили довезти до Бахчисарая. Попередньо домовилися, що там нас зустрінуть, а далі — буде видно. Скинулися грошима з дівчатами й орендували автобус, та поїхали не всі. Дехто злякався і залишився.

У Бахчисарайському районі зупинилися в будівлі тубдиспансеру. Поселили нас на першому поверсі, дівчата дітей помили, памперси їм дали, хтось почав гроші тикати, рублі. Я сказала: «‎Нічого не беріть, будь ласка». Озирнулась — атмосфера навколо так собі. Це ж тубдиспансер, там лікують людей із туберкульозом, усюди пліснява. Запитала дівчат: «‎Ви лишаєтесь? Бо я — ні. Якщо ми звідси не поїдемо, завтра про нас вже забудуть. То що робимо?»

Так ми розділилися: хтось лишався, одна група їхала з дітьми в «‎Артек», друга — мала їхати зі мною у Феодосію. Але мені довелося затриматись. Виявилося, що далі без дозволу колишнього чоловіка я сина вивезти не можу. А я вже й номер його забула, нічого в нього не просила, як ми розлучились. Знадобився час, щоб знайти номер його матері й зателефонувати в москву, попросити дозвіл. Він ще й знущався, говорив: «‎Я ж казав, ти до мене звернешся».

Не з першого разу, поїздами, через донецьких знайомих за кілька днів нарешті отримала документ і вирушила з сином до Євпаторії.

Фото: Настя Телікова

Ми не знали, яке було життя в анексованому Криму, ми були на території лише цього санаторію.

Проживання було безплатним, проте всі мали працювати. Мені сказали так: «Хочеш тут залишитися з сином — бери собі якусь роботу». І я почала проводити для дітей заходи, займалася з ними музикою, бо в мене із собою був ноутбук з піснями. Також опікувалась мамами: роздавала памперси, дитяче харчування, вела облік усього.

Було очевидно, що зараз я можу розраховувати лише на себе. Але в Слов’янську залишалася матуся.

Пам’ятаю, якось набрала її та почула чоловічий голос, і в мене одразу думка: «Мами немає». Насправді ж вона пішла зарядити телефон до сусіда, і, поки заряджала, почався обстріл. Сусід просто поруч із телефоном стояв і відповів. Але в ті дві секунди, поки я слухала його голос, все життя перед очима пронеслося. Дівчата були поруч і підхопили, щоб я не впала.

Коли ж почула мамин голос, вона сказала, що все добре, але вони не можуть виходити з приміщень, тому що фосфор у повітрі, нічим дихати.

Гуманітарної допомоги не було зовсім — сусідки об’єдналися та ділилися тим, що знаходили в себе вдома чи на городі. Хліба не було, лише борошно, тож щось випікали. Я зрозуміла: треба рятувати маму. Домовилася зі знайомими, щоб її вивезли в напрямку Харківщини, в Ізюм, і попросила, щоб там зустріли. Але на шляху через Першотравенськ вона потрапила до російського табору, а потім — у ростов. Я говорила телефоном з їхніми еменесниками, просила, щоб посадили маму на паром до Сімферополя. Довелося їм за це заплатити. На щастя, мама доїхала до Сімферополя, а звідти — в Євпаторію, де ми й зустрілися.

Мама привезла дві сумки з документами та фотографіями, більше нічого не взяла. В санаторії я її долучила до роботи — доглядати за дітьми. Нас уже тоді звідти виселяли, так прямо і казали: через такий-то час маєте залишити кімнати. Ми не знали, куди їхати. Сестра в Криму відмовила, більше нікого немає. Я вирішила, що спершу заїду додому, а мама з онуком побудуть у санаторії, потім їх заберу.

У Слов’янську я була в той день, коли звільнили місто. Бачила, як димилась Слов’янська ТЕС поблизу Миколаївки. Стрєлкова вже не було в місті (Стрєлков, він же Ігор Гіркін — ексспівробітник фсб, колишній міністр оборони самопроголошеної «‎ДНР», який наприкінці лютого 2014-го прибув до Криму з групою озброєних бойовиків для проведення псевдореферендуму, — прим. DIVOCHE.MEDIA).

Люди ховалися за будинками, дехто стояв у черзі по хліб. Мій сонячний Слов’янськ — місто підприємців, керамістів, місто санаторіїв та відпочинку враз стало прифронтовим.

Побачила наш будинок — стоїть, все нормально. Немає води, але все ціле. Взяла необхідні речі, небагато, і вирушила назад до рідних у санаторій.

На виїзді з міста треба було почекати, поки проїде колона техніки, і потім дозволили їхати цивільним. Це було надвечір, їдемо і бачу — на полі, де росте пшениця, розвертається наш танк. І тільки одна думка в голові: «Я обов’язково повернусь сюди з родиною. Тільки в Україну». Мені хотілося, щоб та пшениця росла на наших полях.

Дісталась Євпаторії. Мама запитала: «‎Ну, що ти привезла?», а я сказала: «‎Я за вами повернулася, поїхали». У мене вже було відчуття, що ми тут нікому не потрібні. Тільки дітей було шкода. Ті, які там жили без батьків, залишалися без їжі, бо санаторій відмовився їх годувати. Люди самі скидалися грошима і купували малечі поїсти. Пізніше дізналась від дівчат, з якими там жила, що комусь запропонували переїхати у росію, і вони погодились.

Більшість залишилися в Україні та повернулися в Донецьку область. Ми теж поїхали додому. У перші тижні після звільнення Слов’янська в місті було мало людей. Хтось ще в Києві залишався, хто мав змогу, виїздив за кордон. Більше людей підтягнулося у жовтні.

Повернувшись додому, я вже знала, що хочу професійно фотографувати. Часом, коли до куми приїздила, брала її фотоапарат і трохи знімала. Відчула, що так відпочиваю, мені легше стає. Минав жовтень, листопад. У грудні, під Новий рік, почалися корпоративи. Мене стали запрошувати як фотографиню. Паралельно навчалася, опановувала ретуш. Почала давати рекламу, пішли замовлення. Що більше фотографувала, то більше мені подобалося. Це така продухлина була для мене.

Спочатку я не брала грошей за знімання, поки не відчувала себе профі. Просто так віддавала фотографії. Людям приємно, а я далі розвивала свій хист. Мене все частіше запрошували на події, в соціальні проєкти, персональні фотосесії замовляли. Якось хтось зі знайомих сказав: «‎Слухай, ти ж класно фотографуєш. Чому за це гроші не береш?» І я почала брати. Заробила на власний професійний фотоапарат, а той, на який знімала, повернула кумі.

Пізніше захотілося ролики монтувати. Я придбала системний блок, поставила необхідне програмне забезпечення, щоб обробляти фото і монтувати відео. Так налаштувала собі роботу і потроху працювала.

Наприкінці 2014-го в мене сталося, мабуть, доленосне знайомство. Як фотографиня я потрапила на подію в центр реабілітації для людей з інвалідністю, познайомилася з їхньою директоркою і там же — з дівчатами, які згодом привели мене в Асоціацію жінок «‎ПАНІ». З ними я згодом і продовжила працювати. Ось так завдяки роботі фотографинею я знайшла свою спільноту однодумиць. Знімала, знайомилася з місцевими фотографами.

Одного разу фотокореспондент, який знімав для ОБСЄ, захворів і запропонував мені поїхати з групою на «‎нуль». «Чому б ні? — подумала я. — Нехай буде за досвід».

Військових фотографувати заборонено. Можна все інше, що бачиш навкруги, але на блокпостах можуть видалити всі кадри.

За період війни психологічно я сильно змінилася. І так само по-іншому почала бачити людей через об’єктив фотокамери, бачити їхній внутрішній стан.

Коли я фотографувала, то дивилася на все під іншим кутом. Я бачила мінні поля, знищений Ясинуватський блокпост, проїжджала Горлівку, бачила все, що відбувалося на Майорську, як до людей ставляться, які черги на блокпостах… Психологічно ці поїздки давалися важко. Було й таке, що ми з групою потрапили під обстріл. Міст, яким ми їхали до Слов’янська, обстріляли. Після того я пообіцяла мамі: більше так не буду їздити. Я потрібна родині. Тому залишилася в Слов’янську і продовжила фотографувати місцевих.

Ми прокинулися о п’ятій ранку. Чули літаки й обстріли, зрозуміли, що це біля Краматорського аеродрому. По телебаченню вже казали, що почалася повномасштабна війна. Ми одяглися з сином, пішли до магазину. Побачили черги біля банкоматів, на касах. Зняли гроші, купили, що було на полицях. Я хворію на бронхіальну астму, тому ще докупила препарати. Це був четвер. У суботу після служби в церкві їхала додому, стан був такий, що хотілося плакати. В мене мама після ковіду відлежувалась. Я крізь сльози кажу: «Ма, це не те, що було у 2014 році, це вже надовго». А далі — була холодна весна, було зимно.

З березня люди почали виїжджати. Місто обстрілювали літаки. У магазинах і в аптеках — черги, ціни на базарі виросли. Сіль «‎Артемівську» можна було придбати за 70 гривень, а йоду взагалі не було ніде. Те, що два дні тому лежало на полицях і ніхто не брав, сьогодні вже не знайти. Затарились борошном, сиділи вдома, дивились телевізор. У нас супутникове телебачення, і не одразу відрізали від російського. А там вже не просто інформаційна війна, а якийсь інформаційний жах нісся, казали, що по нас стріляє Україна.

До кінця місяця Слов’янськ став таким, яким я його бачила у 2014-му, коли приїжджала за речами з евакуації. Місто поступово спустіло. Згодом почали привозити гуманітарку, та жодних організованих груп не було. Виходиш у двір і дізнаєшся, де видають допомогу. Одного дня волонтери є, наступного — вже немає, і чи будуть — невідомо. До квітня просиділа вдома, а потім пішла працювати на касу в магазині.

Мені тоді просто зривало дах — людині, яка займалася фотографією, яка хотіла відкрити власну фотошколу, вести соціальні проєкти, займатися громадською діяльністю, тепер довелося сісти за касу. Але ж треба щось робити, бо в мене дитина, мама, яка точно нікуди не поїде, а якщо і поїде, то не витримає переїзду фізично. До того ж у нас домашні тварини. Все кинути й поїхати кудись було проблематично. Тому вирішила залишитися і влаштувалась на роботу в магазин. Паралельно з мамою допомагали людям, які теж нікуди не виїжджали. З дівчатами (з громадської організації «Асоціація жінок “ПАНІ”» — прим. DIVOCHE.MEDIA) зідзвонювалися онлайн. Вони вважали, що я психічно нестабільна і що мене потрібно вивозити зі Слов’янська, а я казала: «Ні, я потрібна тут людям». Я опікувалась старенькими сусідками. Трьом-чотирьом жінкам із нашого під’їзду носила продукти. Я знала, що їм важко спускатись, тому приносила продукти сама.

Когось дивує, чому люди з прифронтових територій не виїжджають. Припустимо, евакуювали цих самотніх людей у безпечне місце, але там у них немає родичів. При цьому вони хворіють, плюс стрес, а ще й поїхати немає до кого, і що їм робити? Навіть ті, хто має рідних деінде, ставлять собі таке питання, а уявіть, як цим пенсіонерам? Насправді їм краще гуртуватися, спілкуватися з іншими, хто так само наодинці лишився. Просто на вулиці збиратися, на лавочці, як у нас було: три-чотири бабці й дід — і вже їм легше.

14 квітня 2023 року у Слов’янську був обстріл. Я стояла в магазині, син був на чергуванні, а мама — вдома. Після п’ятнадцяти вибухів я перестала рахувати. Згодом ми вже хоронили знайомих, також загинула одна родина, яку я вважаю рідною.

Я знала цю сім’ю: колись фотографувала їхнє весілля, а згодом — вагітність жінки. Вона приїхала з Дніпра з трирічним сином до чоловіка, який займався евакуацією людей. Того дня, на Страсну п’ятницю, жінка вийшла купити хліба, а син із батьком залишилися вдома — і загинули під час обстрілу. Цього хлопчика мій син витягав із карети швидкої допомоги, він помер у нього на руках.

Після цього я надіслала фотографію цієї родини всім своїм знайомим у росії та запитала: «Цих бандерівців ви вбиваєте?» Відтоді я більше спілкуюся з людьми: просто розмовляю, ставлю запитання, слухаю відповіді. Бо свідомість треба виховувати, інформувати людей, адже багато хто просто не знає правди.

Слов’янськ у 2024 році — це життя на фронті: з одного боку, воно здається звичайним, бо ми живемо, працюємо, але ніколи не знаємо, де буде наступний приліт. Це постійне телефонне життя: ти телефонуєш у Дніпро, щоб дізнатися, хто залишився живим, а потім тобі телефонують зі Львова і питають: «Все добре? Чи ні?» І ти телефонуєш у відповідь.

Мій син навчається на лікаря, працює медбратом у місцевій лікарні та опікується цивільними. Я ж повернулася до роботи фотографкою та почала займатися консультативною діяльністю з соціально-економічних питань у співпраці з ГО «Десяте квітня».

Я людина музики. Дуже люблю Квітку Цісик і її творчість, особливо її колоритне сопрано. Її пісня «Два кольори» — це для мене символ Донеччини. Мені дуже хочеться, щоб люди поверталися додому з вишиванками двох кольорів — тих, що були до війни, і тих, що після.

Знаю, що багато людей знайшли щастя, виїхавши за кордон. Особливо дівчата, які виїхали зі Слов’янська, змогли влаштувати своє життя. Війна — це наче рулетка. Хтось знаходить одне, хтось — інше.

Для мене кінець війни стане новим початком. Початком нових висновків, нової роботи та нового шляху. Донеччина — це серце України, і я мрію, щоб Краматорськ залишався її столицею. Це українська столиця Донбасу.

Текст: DIVOCHE.MEDIA, Альона Холодова