«‎За два роки роботи жодному волонтеру, жодній людині ми не сказали “‎Ні”»

Юристки, лікарки, комунальні працівниці, підприємиці, волонтерки й активістки. Жінки різного віку і походження. Різної долі, з різними мріями. Що в них спільного? Краматорськ — місто, де вони виросли й стали такими, якими їх знають сьогодні. Героїні усноісторичного проєкту про досвіди жінок на Донеччині «‎Хранительки пам’яті» розповідають про життя в Краматорську та як змінювалося місто в їхній пам’яті: після розпаду радянського союзу, з приходом революцій, війни. Як ці події вплинули на їхні родини й на них самих. Хто підтримує цих жінок у момент кризи й кого підтримують вони.

Разом із героїнями проєкту ми рухаємося віссю історії країни, адже доля однієї особистості може бути відображенням цілого покоління, на яке вплинули ті чи інші події. Та переконуємося, що жінки — завжди були активною та подекуди рушійною силою для власної сім’ї, міста, регіону та країни.

Олена Спрогіс у Краматорську, літо 2024 року. Фото: Настя Телікова

Моя старша дитина закінчила школу, коли тут була війна. Моїй дитині золоту медаль на блакитно-жовтій стрічці просто в руку вклали. ЗНО в Краматорську не проводилось, ми її відправили в Одесу. Я досі не розумію, чому дітей з Донецької та Луганської областей посадили в окремий клас. У неї тоді були дуже високі бали, але це притискання завдало болю. Вони ж не були винні, а їх позбавили всього тоді: випускних, свят. Війна замість випускного була.

Два роки тому мій 20-річний син закінчив технікум. Ми поїхали обирати йому костюм. Він каже: «Мамо, а давай зараз купимо такий, щоб був і на випускний, і на весілля, щоб ми з тобою два не купували». Весілля планували на літо, хотілось зібрати всіх друзів, кумів, родичів. Тоді вже забронювали студію для фотосесії, два великих ящики з феєрверками купили — кожен на 50 пострілів, бо це ж свято.

24 лютого почалася війна. На «Новій пошті» отримали конвертик із його дипломом та свідоцтвом. А він дивиться і каже: «Мамо, а в мене випускний ще “кращий”, ніж у Даші». Ось так війни нас торкнулися.

Люди з Краматорська роз’їхалися хто куди. Всі наші плани скасувались. За Соню, наречену Олексія, мама дуже переживала. Відправила дівчину в Київ. Льоша дуже засмутився. Але тоді гадали, що все минеться. Ніхто не думав, що це так затягнеться, що буде так боляче.

Це було 24-го о четвертій ранку, зателефонувала моя донька Даша: «На Харків летять ракети». Вони разом із родичкою чоловіка та її маленькою донькою збиралися їхати до Німеччини, Даша тоді мала плани на працевлаштування, але 24 лютого прихопила з собою в рюкзачку дипломи з медуніверситету, якісь кошти, документи. Більше нічого.

Ми постійно тримали зв’язок, але лише через п’ять діб я дізналась, що моя дитина весь час була у піжамі й кімнатних капцях, а милися вони вологими серветками.

Дівчата дісталися Польщі. Їх зустріли волонтери, нагодували, дали сумки з побутовою хімією, продуктами, речами. Заїхали на СТО. А там працівники дивляться, що в дівчат українські номери, питають, скільки годин пробули на кордоні. Як почули їхню історію — розплакались, обіймають їх, кажуть: «‎Ви просто героїні, ще й із такою маленькою дитиною».

Дівчата розповіли полякам, куди їдуть і що потрібно машину привести до ладу. «‎Дайте нам дві години. Все зробимо», — і майстри взялися за справу. Машину помили ззовні та зсередини, замінили масло, фільтри, все відремонтували, заправили повний бак. Дівчата потім відчиняють багажник, а там — продукти, іграшки. Навіть дитячий візочок із лялькою для Аліси. Виявилось, працівники СТО скинулися коштами.

Далі були дев’ять годин дороги до Німеччини. І де б вони не зупинялися, люди бачили українські номери й намагалися допомогти. «‎Візьміть хоч щось, — казали. — Ми хочемо для вас щось зробити».

Тому, коли до мене прийшов пастор нашої церкви й сказав, що в Краматорськ будуть вивозити людей і потрібна моя допомога, я вирішила: буду тут працювати. Адже колись так само допомогли моїй доньці.

Нам треба було підготуватись, зробити ремонт. Почали мити стелі, підлоги, щось латали, завозили ліжка, матраци. Приїжджають якось волонтери, запитують: «‎А можна у вас людей залишати, переселенців?» Звичайно! Ми ж все готували для наших людей.

Працювати почали з квітня 2022-го. Людей до нас автобусами привозили. Кожного треба нагодувати, стареньких — покупати, переодягти. Вони щойно виходили на зв’язок, вмикали телефони й телефонували рідним. Постійно чула: «‎Нас вивезли, ми живі», «‎Так-так, я живий. Не було зв’язку», «‎Так, мамо, я живий», «‎Доцю, я жива, мене військові вивезли». Це зараз ми — універсальні солдати, й емоційно теж. А тоді важко було не заплакати.

Переважно привозили людей літнього віку, з хворобами, тих, хто не міг самостійно виїхати або чекав, поки волонтери заберуть.

Багатьох із тих, хто потребував лікування, ми відправили до Польщі, Німеччини. У нас працювала одна група польських волонтерів, а на кордоні наших людей зустрічала інша. Вони допомагали з житлом, працевлаштуванням.

Восьмого березня до мене привезли двох вагітних жінок. Вони були з різних районів, але збіг був разючим: у них діти одного віку (десять місяців), в однієї — Ромчик, в іншої — Даринка. День народження у дітей в один день, і обидві мами знову були вагітні на однаковому терміні. Одна приїхала з чоловіком, інша — сама. І очі тих дітей… Діти зазвичай сміються, плачуть, реагують на іграшки, на звуки. Але ці двоє не реагували ні на що. Ромчик, коли бачив звичайну лампочку, дивився на неї так, ніби це було щось незвичне, бо в підвалі, де вони ховалися, світла не було. Ці діти ні в чому не винні. Це війна.

Пам’ятаю два випадки, дуже болючі. Коли привозили старих батьків, а їхнім дорослим дітям волонтери пропонували за кордоном гарні умови. Доводилося батьків залишати. Вони сідали навпочіпки напроти батька чи матері й казали: «‎Я працевлаштуюсь і заберу тебе». А тим батькам в очі неможливо дивитися. Настільки боляче. І потім старенькі питали: «‎Ну що, не телефонували діти?» А ти кажеш: «‎Ні». І так постійно. Це важко.

Літні люди витратили все життя на свої домівки, на виховання дітей та онуків, а тепер у них нічого не залишилося. Вони не можуть працювати, заробляти, у них буквально нічого немає. І вони запитують: «А що тепер зі мною буде?» А ти не знаєш, що сказати. Єдине, чого ти хочеш, — щоб вони, коли поїдуть, згадували це місце з усмішкою. Щоб колись вони сказали: «Було таке місце… Я пробув там лише три дні, але мене не образили, мене прийняли і допомогли».

Я навіть не думала, що можна так прив’язатися до чужих людей. Коли вони приїжджають і потім їдуть — це одне. Але коли вони живуть понад два тижні, і ти їх проводжаєш, це боляче.

У нас був один чоловік — Вовчик. Потребував особливого догляду, бо не міг самостійно ходити до туалету. Щоранку я приходила: «Вовчику!» А він боявся, що його будуть сварити. Я казала: «Так! Ось одяг, іди в душ!» Він ледве тримався на двох паличках. Одного дня Ніна Вікторівна, одна з наших працівниць, сказала: «Лєна, скажи, ми плачемо за всіма. Як думаєш, за Вовчиком будемо плакати? Це ж наша морока вже три місяці». Я відповіла: «Не будемо». І от якось нам зателефонували з одного київського притулку, що забирають Вовчика. Коли він вийшов, подивився на нас із порога… Сказати, що ми плакали, — це нічого не сказати. Ми ще довго йому телефонували, поки він був на зв’язку.

Інколи телефонують і питають: «‎А можна до вас назад?» І ти з усмішкою кажеш: «‎Звісно, можна». В такі моменти розумію, якщо люди хочуть повернутися, значить, не дарма я це роблю, я на своєму місці. Але це важко — і фізично, й емоційно.

Важко, коли їдуть за кордон і залишають домашніх тварин. Ми звертаємося в міські притулки, шукаємо, куди їх прилаштувати. Я кожному обіцяю: на вулиці ваша тваринка не залишиться. Важко, коли люди сідають із ними прощатися.

До мене приїжджали іноземці з проєкту «Лікарі без кордонів». Питали: «Які ти приймаєш заспокійливі, антидепресанти?» А я відповідала: «‎Я помолюсь, поплачу і в бій». Бо знаю волонтерів, медиків, військових, які щодня з такого пекла повертаються… І знаю про це не з телевізора. Якщо мені важко, то як тоді їм?

За два роки роботи шелтеру жодному волонтеру, жодній людині ми не сказали «‎Ні». Ані посеред ночі, ані о п’ятій ранку. Ані з дітьми, ані з собаками чи з котами. Приїжджали до нас і з шістьма собаками, з чотирма котами. Нічого — збудували вольєри, все зробили, щоб комфортно було. І донині робимо. Тут я не просто кухарка, прибиральниця, а з дозволу і постанови пастора церкви — керівниця шелтеру.

Мого діда все життя прізвище берегло. Він у мене Нестріляй. Розказував, що в «Краматорській газеті» була стаття «‎Не стріляйте в Нестріляй». Прізвище оберігало його всю Другу світову. Я розпитувала дідуся, чи були в нього поранення на війні. «Ні, — казав. — Я заговорений, прізвище в мене заговорене‎».

Тільки у 24 роки дізналася, що він мав важкі поранення. Вже коли був старенький, і нам доводилося його переодягати, помітила в нього щось на спині. Бабуся пояснила, що на війні він двічі був поранений, у госпіталі лежав, але онукам про це ніколи не розповідав. Так нас оберігав.

Зараз із жінками працюємо в три зміни, по два дні. Я завжди на місці. Пастор є, на ньому гуманітарна допомога, християнське служіння, його жінка тут, майстри. Чоловік, який у нас постійно живе, — Валерій Іванович, відповідальний за опалення. У нас все на дровах. Опалення, гаряча вода — все на ньому.

Виживаємо завдяки церкві, вона сплачує комунальні послуги, і за підтримки волонтерів. Жодного дня не було, щоб у прихистку склалася критична потреба в чомусь. Буває, ввечері відкриєш поличку, дивишся: ось цього залишилося на два дні, цього — на день. Що ж будемо робити… А наступного ранку — на порозі волонтери: «‎А вам це треба? У вас ось це є?» Тож із допомогою волонтерів у нас дуже добре.

У перший рік повномасштабної війни я часто їздила в нашу лікарню, в травматологію. Постільну білизну відвозила, якісь речі.

Я всім кажу: хто хоче, може зібрати речі — цілі, чисті, які вам не потрібні, — і поїхати в лікарню, подивитися, кого зараз туди привозять. Підходиш до ліжка військового, дивишся на нього, а в тебе мимоволі сльози котяться. Якось до мене підійшов командир і каже: «‎Дівчино, не плач. Йому сльози твої не потрібні, йому потрібна твоя усмішка». І крізь сльози усміхаєшся, на вушко шепочеш йому: «‎Бережи себе».

І тут я розумію, що мені зовсім не важко. Немає світла, води, одну добу, другу. Нічого — завтра буде. Холодно, немає опалення? Ну то закутайся пледом. А тим часом чиїсь сини, чоловіки, діти — на війні. Волонтери по кілька діб у дорозі, тоннами щось власноруч вантажать. Порівнюючи з ними, мої зусилля здаються незначними.

Іноземці нам допомагають, та вони можуть жити спокійно у своїх країнах, радіти життю, бо там немає війни. А ти що, будеш сидіти й чогось чекати? За кілька років мене запитають, що я в цей час робила? «Тік-ток сиділа дивилася». Ні, так не можна. З відгуків людей бачу, все це не даремно. Хоч маленьку крихту, що можу, я роблю для людей, для країни. І це завдяки тому, що якісь люди зробили те саме для моєї дитини.

Хочеться, щоб все закінчилося. Але є речі, які ніхто не може змінити. Це зруйновані міста, зруйновані життя.

Багато знайомих вимушені були поїхати, і вже троє ніколи не повернуться. Одна з них — моя тітка. Вона евакуювалась у Словаччину і рік тому там померла. Ракова пухлина. Хворобу спровокував стрес. Чотири дні її везли в Україну. Поховали вдома.

Двоюрідна бабуся моя не повернеться. І ще деякі знайомі з мого селища (Олена каже про Ясногірку — селище, що належить до Краматорської міської громади Донецької області, — прим. DIVOCHE.MEDIA), літні люди теж не повернуться.

А найболючіше — хлопці, які загинули. Сини, чоловіки, дідусі. З нашого селища декілька загинуло. Дехто з сильними травмами повернувся, більш психологічними. Ще тисячі наших хлопців на Алеї слави. Це ми не можемо скасувати.

У Краматорську скрізь руйнування. Їдеш містом, ліворуч глянеш — біль, праворуч — інший біль. І розумієш: це ж ціле життя було. Підприємства розбиті й у Краматорську, і в Слов’янську.

Водночас у місті зараз все зеленіє, квітне. Бачила, як одночасно ремонтують три мости. Двояке відчуття постійно. Радієш, коли бачиш, що життя триває, щось у місті робиться, і не розумієш, чи воно на часі.

Помітила, що в людей з’явилася любов до життя. З’явилося розуміння цінності того, що ти можеш жити у своїй оселі. А я думаю: скільки мільйонів українців, таких, як я, матусь, змушені були з дітьми покинути свої домівки й більше не мають цього. За можливість перебувати вдома, за це відчуття подумки дякуєш. І переживаєш, що в тебе цього може не бути.

Про що мрію після перемоги? Мені 46 років, а я жодного разу в житті не була на морі. Дітям так і сказала: це буде перше, що я зроблю після перемоги. Ніколи не бачила море по-справжньому. По телевізору — так, у телефоні бачила, але наживо — ні. Хочеться щось здійснити для себе. Нехай це буде море.

Текст: DIVOCHE.MEDIA, Альона Холодова