Українська хустка, жінки крі та історія, про яку ми мало знаємо

текст
17.11.2026
219 переглядів
3 хв на читання
Українська хустка, жінки крі та історія, про яку ми мало знаємо
Музей Ukrainian Cultural Heritage Village

Наприкінці XIX століття, під час першої хвилі української еміграції, до Канади почали масово прибувати українські поселенці в пошуках нового життя. Але вони оселялися на землях, де вже жили корінні народи. Якими були взаємини між цими спільнотами та чому ми так мало знаємо про цю частину історії української еміграції?

Українська продюсерка, засновниця продакшну ELERON PICTURES Олександра Братищенко зацікавилась цією темою кілька років тому. За підтримки Українського культурного фонду вона розпочала дослідження для свого першого авторського документального фільму «Коло вибору» (Circle of Choice). 

Олександра вирушила в експедицію до Канади, де збирала історії взаємодопомоги, культурного обміну та родинних зв’язків, водночас звертаючись до складних питань колоніалізму, міграції та ідентичності. 

У колонці для DIVOCHE.MEDIA вона розповідає про свої пошуки. 

 

Хустка кокум: історії міграції, жіночого обміну та пам’яті

Квіткову хустку з українського традиційного вбрання можна побачити й на пау-вау — зібраннях корінних народів Північної Америки. У громадах крі її називають kokum scarf: kokum означає «бабуся». Вона давно стала частиною їхньої культури, а у 2022 році — ще й знаком солідарності з Україною. Із цієї історії почалося дослідження для мого документального проєкту «Коло вибору». За звичним предметом відкрилися питання про міграцію, зміну традицій і зустріч різних культур.

Наприкінці XIX століття до Канади масово прибували українці з Галичини та Буковини, тоді підвладних Австро-Угорщині. Вони шукали землю, роботу й можливість забезпечити дітей. Привозили мову, рецепти, свята й сімейні звичаї — усе, що допомагало відтворити відчуття дому.

Українська хустка, жінки крі та історія, про яку ми мало знаємо
Олександра Братищенко (авторка фото Аліна Рудя)

Згодом традиції змінювалися. Дещо зберігалося в Канаді, коли в самій Україні вже побутувало інакше. Щось переймали від сусідів. Ідентичність наступних поколінь формувалася і з пам’яті про батьківщину, і з досвіду нового місця.

Сьогодні ми дивимося на міграцію і з іншої перспективи. Через війну мільйони українців опинилися за кордоном, але багато хто продовжує думати про повернення додому. Що ми привеземо назад? Чи повернемося з тими самими звичками, поглядами й уявленнями про дім? Міграція змінює і те, як людина бачить місце, до якого хоче повернутися.

Знання, які передавали жінки

У Канаді я говорила з дослідниками та представниками корінних громад. Представник народу лісових крі, громадський діяч Льюїс Кардинал звернув мою увагу на контакти між жінками крі та українськими переселенками.

За його словами, вони ділилися знаннями про лікарські рослини, способи лікування, догляд і повсякденне життя. Українські родини привозили власні практики, тож обмін відбувався в обидва боки.

Після цієї розмови я почала помічати знайомі рослини в іншому контексті. Калина, горобина, різнотрав’я нагадують українські краєвиди, але споріднені рослини ростуть і в Північній Америці. Наприклад, sweetgrass — ароматична трава з особливим значенням у деяких культурах корінних народів — відома в Україні як зубрівка, або чаполоч пахуча. Та сама рослина не означає однакової традиції.

Жіночі зв’язки не обмежувалися травами чи рецептами. Під час експедиції я познайомилася з 88-річним Біллом Садовеєм, який розповів про сусідство своєї української родини з метиською сім’єю Сінклер. Коли народжувався його старший брат, пані Сінклер допомогла прийняти пологи.

У мить, коли родина зустрічала нове життя, поруч була жінка з іншої спільноти. За цією короткою сімейною історією стоять довіра, знання і турбота, які рідко потрапляють до великих розповідей про міграцію. Ми знаємо імена перших поселенців, але рідше — жінок, які творили повсякденне життя громад.

Українська хустка, жінки крі та історія, про яку ми мало знаємо
Експедиція до Канади

Коли історії зустрічаються на одній землі

Та поруч з історіями взаємодопомоги існує й інша частина минулого, про яку ми значно рідше говоримо.

Письменниця Патті Кравец, авторка книжки Becoming Kin, має українське коріння і походить із народу анішинаабе. Вона виросла серед українських різдвяних звичаїв, писанок і родинних історій про втечу дідуся від Червоної армії. Водночас зв’язок з анішинаабе — теж частина її сімейної пам’яті.

Патті розповідала, як із часом почала інакше дивитися на шлях своєї родини до Канади. Її рідні знайшли там безпеку — у країні, де корінні народи втрачали землі та права.

Це питання стосується і ширшої історії української еміграції. Переселенці з територій, підвладних імперіям, самі могли мати досвід утисків, але в Канаді ставали частиною іншої колоніальної системи. Як говорити про ці різні досвіди, не знецінюючи жодного?

Патті наголосила: така розмова потрібна не для того, щоб соромити нащадків іммігрантів, а щоб зрозуміти минуле й подумати, як запобігати новому витісненню. Дружба між сусідами не скасовувала колоніальних обмежень, а ці обмеження не робили людські стосунки несправжніми.

Пам’ять може бути основою солідарності. Сьогодні її бачимо в підтримці України з боку Канади, зокрема завдяки зусиллям української діаспори.

Чиї голоси ми чуємо

Міграція — це не лише рух між країнами, а й зустріч різних пам’ятей. В одній родині хустка нагадує про бабусю з Буковини, в іншій — належить до традиції корінної громади. Жодна з цих історій не мусить зникнути, щоб існувала інша.

Українська хустка, жінки крі та історія, про яку ми мало знаємо
Експедиція до Канади

 

Під час дослідження я дедалі більше усвідомлювала, що історія української еміграції до Канади — це не лише досвід українців. Ми звикли розповідати про труднощі перших переселенців, про те, як вони облаштовувалися на новому місці, зберігали мову та традиції. Але значно рідше запитуємо себе, хто вже жив на цих землях, як відбувалися зустрічі між спільнотами і як ці події пам’ятають з іншого боку.

Для мене одним із найважливіших висновків стало розуміння, що недостатньо просто додати до українського досвіду голоси корінних народів. Важливо дати можливість подивитися на саму історію з іншої перспективи — навіть якщо це змінить наше початкове уявлення про неї.

Я можу досліджувати українську еміграцію, але не можу говорити від імені корінних народів Канади. Тому в «Колі вибору» ми розглядаємо можливість залучити до режисерської команди представника або представницю корінних народів — як творчого партнера, чий погляд впливатиме на майбутню розповідь.

Можливо, головне запитання тут не в тому, кому належить хустка, а в тому, чи вміємо ми бачити за знайомими символами історії інших людей — і чути їх так само уважно, як власні.

 

Дайджест DIVOCHE.MEDIA

Не пропускайте важливого! Підпишіться на добірку найкращих матеріалів DIVOCHE.MEDIA.

Підписатися на DIVOCHE.MEDIA