«Автор Лукіянець Явдоха Кононова учениця-колгоспниця 12 років». Такий підпис розміщено на звороті замальовки хатнього розпису 1935 року із села Городецьке Уманського району.
Ми навряд чи зможемо відтворити життя дівчинки за цими кількома словами. Чи була вона наймолодшою в родині й мала більше часу для малювання? Чи найстаршою, якій уже довіряли оздоблювати хату? Вчилася в матері, придивлялася до роботи сусідки чи вигадувала квіти сама? Підпис не дає відповідей. Але зберігає ім’я дівчинки, яка малювала «квітку в хаті на стіні» яскравими синім, зеленим, жовтим і червоним кольорами.
Лише за декілька років до появи цієї замальовки Городецьке пережило Голодомор 1932–1933 років, під час якого в селі загинуло кількасот людей. Ми не знаємо, як ці події позначилися на родині Явдохи, але вони були частиною часу, на який припало її дитинство.
Поруч з іншими роботами читаємо: «Малювала селянка 19 років Гафія Подоба», «Мала Килина 62 р», «Забуцька Галя Яковлеевна колгоспниця-комсомолка 15 років». Ці підписи зберегли імена майстринь і дрібку слів про їхнє життя, проте більшість хатніх розписів дійшли до нас без відомостей про авторок.
У першій третині ХХ століття переважно саме жінки розписували хати. Розпис вимагав вправності, відчуття орнаменту й уважності до простору, адже кожен елемент мав знайти своє місце.
Про хатні розписи сьогодні свідчать фотографії, замальовки й літографії, музейні та бібліотечні матеріали, праці дослідниць і дослідників. Завдяки їм ми бачимо квіти, вазони, завиванці, птахів і фантазійні рослини, які вкривали стіни, печі та фасади, обрамляли вікна й двері.
Інтерес сестер Світлани Ославської та Анни Ільченко, засновниць old khata project, до хатніх розписів виник під час дослідження сільської архітектури. Кілька років вони їздили різними регіонами України й документували хати, їхні фасади, інтер’єри та декоративні деталі.
У будинках, зведених у 60-х і 70-х роках, раз у раз траплялися квіти: на Поділлі їх відливали з гіпсу й розміщували на зовнішніх стінах хати, у Карпатах ними оздоблювали інтер’єри. Пошук витоків цього декору привів авторок до матеріалів першої третини ХХ століття.
На архівних фотографіях, замальовках і літографіях Світлана й Анна побачили сміливі й химерні композиції з фантазійними рослинами, птахами, архаїчними орнаментами та незвичними образами. Розписи створювали з урахуванням архітектури хати. Вони обрамляли вікна й двері, тягнулися вздовж стін, оздоблювали піч і фасад.
Щоб скласти цілісне уявлення про традицію, авторки шукали матеріали в музеях, архівах, бібліотеках і виданнях початку ХХ століття. Поступово з цієї роботи виросла книжка «Квітки́. Велика книга про хатні розписи». У ній Світлана Ославська та Анна Ільченко представили найповніше наразі зібрання зразків із усіх регіонів України, де дослідники зафіксували хатні розписи. До книжки також увійшли історія вивчення традиції та відомості про майстринь, дослідниць і дослідників, завдяки яким ці роботи збереглися.
«Мене вразило, як тема розписів переплетена із суспільними подіями тих часів. Пам’ятаю момент, коли я зіставила роки життя дослідниць і дослідників розписів та усвідомила: більшість із тих, хто працював у 1920-х, були репресовані в 1930-х і вже не продовжували своєї роботи. Для мене це було дуже емоційне відкриття. По-перше, у літературі я не зустрічала акценту на цьому. По-друге, після прочитання їхніх текстів вони вже були мені як добрі знайомі. І раптом дізнатися, що їхні життя або кар’єри обірвалися, було приголомшливо», — ділиться Світлана Ославська.
Для DIVOCHE.MEDIA Світлана й Анна пояснюють, як працювали з цією темою і що ця традиція може розповісти про жіночу творчість, повсякденне життя та простір дому.
Навіщо розписували хати
Хатні розписи були одним зі способів оздобити оселю. Найчастіше вони побутували в регіонах, де хати зводили з глини й білили. Світла поверхня стін ставала основою для малювання. Орнаменти з’являлися на фасадах і в інтер’єрах, ними оздоблювали печі, обрамляли вікна та двері. Розташування композицій було пов’язане з будовою хати, тому розпис ставав частиною її простору.
До найпростіших форм розпису належали покриття всієї стіни одним кольором із використанням кольорових глин, а також підведення призьби темним кольором.
Перед великими святами хати білили знову, і попередні малюнки зникали під новим шаром вапна. Згодом на стінах могли з’явитися інші композиції. Так розписи оновлювалися разом із хатою та були вписані в ритм сільського життя. Їхня поява залежала від святкового календаря, обсягу домашньої роботи й часу, який жінки могли присвятити малюванню.
Що зображали у хатніх розписах
Найчастіше хати прикрашали рослинними орнаментами. Одні легко впізнати, інші, здається, існували лише в уяві майстринь. А часом фантазія підхоплювала реальність: хмелик перетворювався на вигнуту лінію з маленькими шишечками чи листочками. Ружа могла зовсім не нагадувати троянду. Незвичні форми садових фуксій також переходили у розписи й набували нового вигляду.
Деякі назви мотивів розписів збереглися в підписах до замальовок. Серед них ружа, синьоцвіт, свербивус, сосунка й волошка. Ці слова утворюють окремий словник хатніх розписів, у якому назва могла вказувати на знайому рослину, хоча сам мотив уже жив за законами уяви майстрині.
Серед найпопулярніших квітів — ті, які могли рости довкола хат на початку ХХ століття. Це соняшники, ромашки, маки, волошки й мальви. Знаходилось місце і птахам.
«Птахи загалом важливі в українській культурі. Це піднесений образ, адже вони летять у вирій, пов’язані з душами померлих, перебувають у небі, відлітають і повертаються. Тому невеличкі пташки часто сидять на гілках у розписах, хоча трапляються вони не завжди. Котів, собак і корів там немає», — говорить Анна.
Чим і як малювали
Малювали тим, що можна було знайти поруч. Перші фарби робили з білої, жовтої, коричневої та темної глини, сажі, соків рослин і буряка. Темну глину брали на березі або з дна водойм. Поширеною була й синька, яку додавали до вапна, надаючи побілці блакитного відтінку. Звісно, з появою фабричних барвників палітра стала значно ширшою, а кольори яскравішими. У матеріалах дослідниці Євгенії Берченко трапляються навіть уточнення, чим виконано окремі частини розпису: тло сажею, орнамент глиною та аніліновими фарбами.
Під час роботи над книжкою Світлана й Анна не шукали універсальних пояснень для кожної квітки, пташки чи геометричної фігури. Вони наголошують, що не ставили собі за мету інтерпретувати розписи й розгадувати приховані символи. Для багатьох таких тлумачень бракує свідчень самих майстринь, тому будь-яке однозначне пояснення могло б виявитися сучасною проєкцією.
«Самого зображення вже достатньо, — говорить Світлана. — Розписи самодостатні і в плані кольорів, і форми. Такі як треба, на своєму місці. Компетентні дослідники можуть по-різному їх тлумачити, але ми часто бачимо, як такі тлумачення є лише фантазіями. Щоб не йти цією стежкою, ми надаємо перевагу документальному підходу. Схожим чином працювали з фотокнигою Old Khata Book та загалом у роботі нашого документального колективу old khata project».
Те, чим і як малювали, також залежало від навколишнього світу. Пензлики робили з трави, котячої шерсті чи курячого пір’я. Кожен із них давав іншу лінію. Пензлик із трави міг бути квачиком для одних елементів, а котячу шерсть використовували для детальнішого промальовування.
Звичайні речі теж ставали інструментами. Качан кукурудзи ламали навпіл і отримували відбиток, схожий на ряд квіток. Ножиці використовували як циркуль, тарілку обводили, щоб намалювати коло. Жінки, які розповідали про розписи 1960-х років, згадували й трафарети.
Хто створював хатні розписи
Хати розписували переважно жінки. Чоловіки бралися за це значно рідше. Більшість робіт не підписували, а в експедиційних записах ім’я авторки зазначали далеко не завжди. Дослідниці й дослідники описували мотиви, техніки, кольори, місце розташування орнаментів, фіксували назву села та фотографували хату. Відомості про жінку, яка все це намалювала, часто до записів не потрапляли.
Майстрині могли розписувати власні хати або ходити малювати до інших. Згадуючи повоєнні часи, наші сучасниці розповідали, що їхніх матерів запрошували до сусідніх осель і сіл. За роботу могли віддячити матерією, відром груш або заплатити.
Часто малювали юні дівчата, дівчата на виданні та молоді жінки. Вони бралися за пензлі, коли мали вільний час після щоденних справ. Можливість малювати залежала від віку, становища в родині, домашніх обов’язків, ставлення близьких і середовища. Важило й уміння, адже розпис потребував вправності, відчуття композиції та уважності до простору хати.
Серед збережених свідчень є коротка згадка про невістку, яка ховалася за хатою, щоб помалювати. Й, хоча важко сказати напевне, чому так, та сам образ жінки, яка шукає приховане місце для малювання, дає відчути, наскільки крихким міг бути час, відведений на творчість. Його доводилося знаходити серед праці й родинних обов’язків, які у селах не мали кінця-краю.
Хоча часто хати розписували молоді дівчата й жінки, проте збереглися свідчення і про старших майстринь. Так, у селі Лиман на Луганщині пам’ятали старшу жінку, яка малювала, хоча її робіт не вдалося зафіксувати. На Поділлі згадували майстриню, яка жила в похиленій хаті й створювала графічні роботи вуглинкою, бо не мала фарб.
Біографії більшості майстринь невідомі, та можна припустити, що вони здебільшого не мали художньої освіти. Ці жінки жили звичним життям своєї родини й села, працювали вдома та по господарству, а малювання було одним із занять, для яких вони знаходили час. Їхні роботи виростали з традиції, знайомих мотивів і прийомів.
Світлана й Анна говорять про хатні розписи як про перехідний момент між традиційною культурою та авторським мистецтвом. Так, із середовища, де розписували хати, вийшли Марія Примаченко, Ганна Собачко-Шостак та Тетяна Пата.
Однак більшість авторок, які створювали розписи, залишилися безіменними. Ми не знаємо, як вони жили, коли знаходили час для малювання і що думали про власні роботи. Та збережені розписи дають змогу хоча б побачити, якою вільною, сміливою й винахідливою була їхня творчість.
