Історія Холодної війни у кіно зазвичай — це велика геополітика, закриті кабінети, суворі чоловіки в темних костюмах, шпигунські ігри та розрахунок на кілька ходів наперед. Але що залишається від цієї глобальної гри в шахи у момент, коли залізні лещата системи стискають звичайне людське життя? До того ж дезорієнтуючи людину мовним бар’єром?
13 грудня 1981 року. Варшава завмирає під скрегіт гусениць танків та оголошення генералом Войцехом Ярузельським воєнного стану у відповідь на протести опозиційного руху «Солідарність». У цій сюрреалістичній реальності опиняється британська професорка психіатрії Джоан Ендрюс — жінка, чий світ ще вчора обмежувався академічними аудиторіями. І якій тепер треба переосмислити власне життя, прорватися крізь закриті кордони і розказати світові правду про події у Польщі.
У політичному трилері «Залізна завіса», який стартує в українських кінотеатрах 5 листопада, цей історичний злам переосмислюють чотири видатні авторки нашого часу: літературна нобелівська лауреатка Ольга Токарчук, легендарна режисерка й продюсерка Аґнешка Голланд, режисерка Кася Адамік та британська акторка Леслі Менвілл. Їхній спільний погляд на новелу Токарчук «Професорка Ендрюс їде до Варшави» концентрується не на величині геополітичних ставок, а на крихкій емпатії та здатності зберегти самоповагу і власний голос усупереч тоталітарному тиску.
Літературна ДНК Ольги Токарчук
Польська письменниця з українським корінням Ольга Токарчук — без перебільшення одна з найяскравіших інтелектуалок сучасності, лауреатка Міжнародної Букерівської премії за роман «Бігуни» та Нобелівської премії з літератури.
Сама Токарчук неодноразово наголошувала, що вибір першої освіти — психології — став визначальним фундаментальним рішенням для її творчості. Як зазначала письменниця, психологія навчила її головного: кожна окрема людина є джерелом цілого роману, потенційним архіпелагом історій, яких у світі налічуються мільярди. А досвід психотерапевтичної практики подарував їй унікальну навичку слухати та бути по-справжньому відкритою до іншого досвіду.
Червоною ниткою крізь увесь доробок Токарчук, включно з новелою «Професорка Ендрюс їде до Варшави», проходить тема кордонів. Для неї це і відгомін дитинства поблизу німецького кордону, і рефлексія сімейної історії вимушеної міграції через післявоєнні переділи Європи. За словами письменниці, кордони кидають нам виклик, пробуджуючи глибоку потребу їх перетинати. Письменниця згадує, як у дитинстві у маленькому селі брала собак і вирушала до лісу просто заради чистої радості й усвідомлення того, що вона — вільна людина, а сам кордон у реальному сенсі фактично не існує.
У «Бігунах» Токарчук спробувала створити справжню літературну монографію руху на всіх рівнях: від буквального туризму й паломництва до внутрішнього невротичного неспокою та туги за місцями, де ми ніколи не бували. А коли цей природний для людини рух і жага пізнання раптово стикаються з жорстокою реальністю тоталітаризму — як це сталося 13 грудня 1981 року в Польщі, — життя наче завмирає. У «Професорці Ендрюс…» Токарчук показує цю психологічну розгубленість і ступор як своєрідний лабіринт, де людина, позбавлена звичних орієнтирів, змушена наново шукати межі власної свободи та стійкості.
Гра сенсів від Касі Адамік
Коли за камеру береться авторка з унікальною оптикою емігрантки, історична драма неминуче втрачає сухий документальний пил і перетворюється на живе, пульсаційне переживання. Режисерці Касі Адамік виповнилося лише дев’ять, коли 1981 року в Польщі оголосили воєнний стан, а її родина (включно з матір’ю Аґнешкою Голланд) згодом була вимушена виїхати з країни. Цей дитячий розкол реальності наклав глибокий відбиток на художній світ авторки: її погляд — це завжди погляд чужинця, вільного від внутрішньої цензури чи страху розгнівати систему.
«Я не росла в Польщі в ті часи. Я виросла у Франції, а потім жила в Лос-Анджелесі. Це дає мені більше свободи, тому що я не хвилююся про те, щоб не розлютити якусь країну. Я не є рабою суспільної думки», — каже режисерка.
Коли Адамік уперше прочитала новелу «Професорка Ендрюс їде до Варшави», вона одразу впізнала у цій історії відгомін власних спогадів. Щоб перетворити камерний текст із семи сторінок на сценарій повнометражного фільму, режисерка залучила сценаристок Сандру Бухту та Люсінду Коксон, а також саму Ольгу Токарчук.
У результаті придуманий ними фільм занурює глядачів у кафкіанський кошмар, де звичні правила перестають існувати, а тоталітаризм просочується у свідомість непомітно і вбиває повільно — через депривацію вибору та поступову втрату базових свобод.
Тканина фільму виткана з вишуканих кінематографічних цитат і потужних візуальних алюзій, що перетворюють історичне тло на універсальну екзистенційну притчу. Режисерка зізнається, що шукала натхнення у класичній кінематографії. Також візуальний ряд стрічки живиться болісно точними документальними свідченнями — зокрема, фотоальбомом британсько-польського фотожурналіста з українським корінням Кріса Ніденталя, чиї світлини зафіксували сюрреалістичну реальність тих подій. «Одна з найвідоміших фотографій була такою: танки підкотили до кінотеатру, де йде фільм “Апокаліпсис сьогодні”, поки апокаліпсис відбувається на вулицях. А кінотеатр називався “Москва”», — розповідає режисерка.
Навіть оригінальна назва стрічки — Winter of the Crow, «Зима ворон» — таїть у собі тонку гру сенсів: окрім похмурої польської зими та нескінченного галасу чорних птахів, польське слово wrona є акронімом Військової ради національного порятунку (Wojskowa Rada Ocalenia Narodowego), що тоді узурпувала владу.
Такий багатошаровий режисерський підхід вкотре доводить силу авторського голосу Касі Адамік, чий талант раніше вже був відзначений «Срібним ведмедем» Берлінського кінофестивалю за стрічку «Слід звіра» (також створену Адамік спільно з Аґнешкою Голланд за твором Токарчук).
Продюсерський фундамент — Аґнешка Голланд
Своєрідний армований каркас, на якому тримається фільм, — це ім’я та масштаб досвіду Аґнешки Голланд, постаті без перебільшення легендарної для світового кінематографа.
Голланд є однією з найавторитетніших режисерок і сценаристок нашого часу, чиї глибокі авторські роботи тричі номінувалися на премію «Оскар» («Гіркий урожай», «Європа, Європа» та «У темряві»). Її фільмографія роками розповідає про замовчувані трагедії. Зокрема про трагедію Голодомору, показану у фільмі «Ціна правди».
Польські події грудня 1981 року для Голланд — не абстрактний історичний факт із підручників, а глибока особиста родинна травма. Саме тоді, після оголошення воєнного стану в Польщі, вона була змушена емігрувати, забравши із собою доньку Касю.
У «Залізній завісі» Аґнешка Голланд виступає виконавчою продюсеркою, створюючи для режисерського почерку своєї доньки надійний простір творчої свободи. Це спадкоємність режисерської оптики, де погляд на тоталітаризм є вільним від конформізму чи цензурних обмежень.
Бенефіс Леслі Менвілл — тріумф зрілості та емпатії
Талант Леслі Менвілл довгий час залишався скарбом для поціновувачів авторського кіно — зокрема, фільмів Майка Лі. Проте справжній міжнародний тріумф прийшов до неї після психологічної драми Пола Томаса Андерсона «Примарна нитка», яка принесла акторці номінацію на «Оскар». Замість того щоб погодитися на похмуро обмежений вибір ролей, який часто пропонує індустрія акторкам на сьомому десятку, Менвілл влаштувала блискучий марафон різноманіття. Вона свідомо обирала складні території: від «мамки» куртизанок до реальної принцеси Великої Британії.
У «Залізній завісі» Менвілл отримує довгоочікувану головну роль, яка дозволяє їй розкрити свій драматичний діапазон із новою нищівною силою. Як влучно зазначає кінокритик авторитетного видання Variety Гай Лодж, акторка «грає у стрічці рішуче та напружено, демонструючи зверхність та дратівливість і неухильні інстинкти самозбереження».
Проте за цією зовнішньою суворістю і крижаною інтелектуальною відстороненістю ховається тонкий процес еволюції душі. Менвілл майстерно проводить свою героїню крізь стіну нерозуміння ситуації, в якій перебував народ Польщі, до глибокого прозріння.
«Ви думаєте, що цю жінку не пройме жодна емоція. Що її ніщо не розчулить. А потім — розчулює», — міркує акторка про внутрішній перелом своєї героїні.
Саме ця здатність пропустити крізь себе чужий біль робить її перформанс настільки живим і пронизливим. Для самої Менвілл паралелі між сюжетом стрічки та сучасним світом залишаються болісно актуальними: «Ми живемо у надзвичайно жорстокі часи. Події, про які розповідає наш фільм, справді перегукуються з тим, що відбувається досі».
Резюмуючи, можна сказати, що «Залізна завіса» — своєрідне дзеркало для сучасності, що знову небезпечно балансує на межі тоталітарних ризиків і геополітичних зламів. Стрічка нагадує: втрата свободи рідко відбувається в одну мить — частіше вона настає тихо, просочуючись у повсякденність через втрату базових прав, депривацію вибору та поступове звикання суспільства до суворої сірості.
У часи, коли людська емпатія піддається нищівній перевірці на міцність, ця стрічка стає важливим нагадуванням про те, що навіть найменший крок проти течії має значення. Жіночий погляд чотирьох мисткинь не залишає місця для пафосних героїчних штампів, але створює простір для найголовнішого — збереження власної ідентичності, пам’яті та здатності чути й розуміти інших.
