У біографічній книжці «Джейн Остін вдома» історикиня Люсі Ворслі розповідає про відому англійську письменницю крізь призму місць, де вона жила, писала й формувала свій погляд на світ.
Авторка веде читачів від пасторату в Стівентоні до Чотона й Вінчестера, показуючи, як кожна оселя відкривала новий етап у житті романістки. У книжці дім — не лише простір затишку, а й місце залежності, втрат, рішень і боротьби за свободу. Остін постає не лише як класикиня англійської літератури, а й як жива людина — дотепна, уважна до людей, емоційна й незалежна жінка, яка мала шлюбні перспективи, але не хотіла погоджуватися на життя без власного вибору.
Через листи, архіви, історичні свідчення й культурний контекст Люсі Ворслі досліджує, як особистий досвід Джейн Остін пов’язувався з темами її романів. Переїзди, родинні стосунки, фінансова нестабільність і суспільні правила початку XIX століття допомагають краще зрозуміти, чому дім у творчості англійської письменниці має таке велике значення. Для жінки тієї епохи він уособлював безпеку, але так само легко ставав місцем обмежень.
«Пошук дому є центральною темою у творах Джейн. Більшість сцен відбувається в кімнатах, зазвичай у вітальні, де люди спілкуються — завжди розмовляють. Однак, коли герої Джейн хочуть поговорити про те, що насправді важливо, про свої почуття, про правду, вони зазвичай змушені виходити на свіже повітря. Вони намагаються звільнитися з лещат віталень, які обмежують їхнє життя. […] Після побіжного прочитання романів може скластися враження, що найважливіше в житті — знайти кохану людину. Але насправді щасливий дім є не менш бажаним. Героїні Джейн змушені покинути або свій будинок, або свою родину. Авторка показує, як важко знайти справжній дім — безпечне місце, де тебе розуміють і люблять. Вона має особливу проникливість щодо щастя (або ж нещастя) того чи іншого дому», — пише дослідниця у передмові.
Біографія «Джейн Остін вдома» вийде у видавництві Yakaboo Publishing наприкінці липня.
Публікуємо уривок із розділу «Жіноча дружба».
У грудні 1786 року, коли Джейн повернулася з пансіону додому, у Стівентонському пастораті з’явилися три незвичайні нові мешканці — двадцятип’ятирічна кузина Еліза, її маленький син та мати, тітонька Філадельфія. Попри твердження родини Остін, що саме найближчі родичі чоловічої статі сформували смак і прагнення Джейн, нещодавно було доведено, що любов і дружба кількох старших жінок відіграли не меншу, а то й вагомішу роль у подальшому становленні її кар’єри. Не варто сумніватися, що для Джейн письменництво було вкрай важливим — куди важливішим, ніж історія «о, це сталося випадково», яку полюбляли розповідати її родичі-чоловіки.
Еліза, перша із цих жінок, була цілковито, виразно й навіть дещо обурливо чужоземною. Стівентон жив тихим життям сільської глибинки, однак міцні нитки пов’язували Остінів із Гемпширу із зовнішнім світом і ключовими питаннями георгіанської Британії. Вони тягнулися до Індії, Антигуа, Франції… Світ дедалі тіснішав. Він пережив Семирічну війну, яку часто називають справжньою «Першою світовою», оскільки вона охопила більшу частину земної кулі. У той час британський флот володарював на морях і океанах. Зі Сходу торговці везли чай, опій, шпалери, парасолі, порцеляну, мусліни, прянощі та бамбукові меблі. В моду ввійшли бірюзово-блакитний, рожево-трояндовий і мерехтливо-жовтий кольори, що ставали дедалі жаданішими. Водночас із Вест-Індії прибували цукор і занепокоєння щодо поводження з рабами. Еліза привезла із собою в сільський Гемпшир подих усіх цих новинок.
Коли герой Джейн Віллоубі в романі «Чуття і чутливість» говорить про «набобів, золоті мохури та паланкіни», він, мабуть, уживає слова, що стали знайомими завдяки Елізі, адже її власна яскрава життєва історія розпочалася в Індії. Матір дівчини, сестру містера Джорджа Остіна, звали Філадельфія, однак скорочено її часто кликали Філою. Ми залишили Філу разом із її доволі непримітною сестрою Леонорою жити з дядьком Стівеном, книгопродавцем, у Лондоні, тоді як їхній брат Джордж вирушив до школи. Коли дядько Стівен помер, у своєму заповіті він перепрошував, що не зміг нічого залишити двом племінницям. І якщо перспективному юному Джорджу допомогли здобути освіту, то його сестрами родина Остінів цікавилася значно менше. 1745 року, коли Філі було п’ятнадцять, її віддали на навчання до модистки в Ковент-Гардені — заняття, що в ті часи часто асоціювалося з проституцією. «Модистки, кравчині, галантерейниці — насправді не що інше, як розсадники проституції», — стверджував Чарльз Горн у своїх «Серйозних роздумах про злиденність спокуси та проституцію» (1783). Немає жодних доказів того, що роботодавиця Філи, Естер Коул, займалася чимось негожим, однак у Ковент-Гардені, лондонському районі червоних ліхтарів, крамниця модистки нерідко слугувала прикриттям для іншого роду занять. У порнографічному романі, опублікованому 1748 року під назвою «Фанні Хілл. Мемуари жінки для втіх», героїня опиняється в руках іншої місіс Коул — «порядної жінки середнього віку». У вигаданій майстерні місіс Коул «сиділи три молоді жінки, скромно зайняті модистською роботою». Але з настанням вечора «вітрина крамниці зачинялася», а «маска удаваної скромності начисто спадала». Реальна модистка на ім’я Коул, зареєстрована 1745 року, і вигадана модистка/мадам Коул, яка працювала в тому самому районі 1748 року, — дивовижний збіг імен. Правда, ймовірно, полягає в тому, що роботодавиця Філи була десь посередині. Повії XVIII століття — за деякими даними, кожна п’ята жінка Англії — могли бути «амфібіями», які переходили від респектабельної праці до іншої залежно від мінливих обставин. Та навіть якщо місіс Коул Філи була цілковито добропорядною, саме собою ремесло з його мізерним прибутком, виснажливою працею та необхідністю завжди мати гарний і модний вигляд було доволі непевним заняттям.
Проте для гарненької молодої жінки знайшовся надійніший спосіб влаштувати своє майбутнє. До справи взявся старигань Френсіс Остін, багатий дядечко-адвокат. Він запропонував Філі вирушити кораблем до Індії, де британські урядовці, солдати та службовці мали потребу в дружинах. Ризик усе ж залишався, адже всім було відомо, що така морська подорож ставила під загрозу дівочу репутацію. «Я б не радив вам знайомитися із жінками, які побували в Індії, — писав лорд Клайв Індійський, — в Англії їх не дуже шанують».
У «Стариганя Френсіса» був клієнт в Індії, хірург Тайсо Сол Генкок, який шукав собі дружину. Філа, молодша від нього на шість років, цілком годилася на цю роль. Її вирвали зі світу капелюшків і разом з одинадцятьма іншими жінками посадили на корабель на схід. Наречена таки підійшла, і, здавалося, нарешті твердо стала на ноги. Усі сподівалися, що Генкок повернеться з дружиною та індійськими статками до Лондона, щоб там насолоджуватися безтурботним життям. Зрештою, зустріти в британському суспільстві англо-індійця без грошей було доволі рідкісним явищем: кожен міг легко розпізнати «хвастощі, які зазвичай вирізняють набобів». Коли Джейн почула принаймні дещо про ці події, вона була вже достатньо дорослою, щоб зрозуміти: життєва історія тітки Філи викликає занепокоєння. Вона втілила її в одному зі своїх ранніх творів. «Чи справді це щастя, — запитує серйозна героїня Катарина в однойменному романі, — коли дівчину з розумом і душею відправляють на пошуки чоловіка до Бенгалії, щоб там видати заміж за людину, про вдачу якої вона має змогу судити лише тоді, коли ці судження їй уже не потрібні?». Той, за кого їй належало вийти, «може виявитися тираном або ж бовдуром — або і тим, і тим водночас».
