Вона народилася в середовищі, де майбутнє здавалося гарантованим: освіта, коло спілкування, можливості, безумовна любов та підтримка родини. «Я впевнена, зі мною нічого поганого в житті не станеться…» — напише вона. А потім цей рядок почне читатися інакше — як наївне заперечення неминучого.
Вероніка Черняхівська походила з одного із найпомітніших інтелектуальних кіл свого часу. Донька письменниці й громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської та лікаря, професора медицини, одного з перших українських мікробіологів Олександра Черняхівського, онука корифея українського театру Михайла Старицького. З ранніх років Рона (як її називали вдома) зростала в середовищі, де культура була природною частиною повсякденного життя. Вона опановувала гру на фортепіано, вивчала іноземні мови, багато читала, брала участь у театральних постановках і музичних вечорах, що відбувалися в українському клубі «Родина» та в оселі Миколи Лисенка.
Після Лютневої революції та переходу влади до Центральної Ради освітній простір Києва зазнав швидких змін. За ініціативи генерального секретаря освіти Івана Стешенка (який, до речі, був дядьком Вероніки) була відновлена ІІ українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства. Однією з перших учениць закладу, звісно, була Черняхівська. Згодом, отримуючи освіту в Інституті народного господарства, паралельно вдосконалювала знання англійської, французької та німецької мов. У першій половині 1920-х років брала участь у літературних об’єднаннях «Аспис» та «Гроно».
Усе, що відбувалося довкола у 1917–1923 роках, вона фіксувала у щоденнику, який сама назвала «записками червоної куропатки». У цих нотатках — безпосередність поглядів, юнацький максималізм, любовні переживання і спроба втримати реальність, яка стрімко вислизає. Записи збереглися у фондах Музею видатних діячів української культури (Український Парнас) та є унікальними свідченнями епохи. Особливо вражає у щоденнику чутливість до подій і спроби їх осмислювати:«…в даний момент нас хвилює питання революції, але років через 50–100 ми одійдем в історію, про революцію 1917-го року будуть вчити в підручниках, про Керенського, про український рух, але це будуть мертві слова; події повторяються, і, може ще в якійсь державі буде така-ж революція, але все це буде давно відомим…В літературі, в мистецтві, у всьому старе одживає свій вік, робиться нікому не потрібним — хіба-що якийсь аматор ним зацікавиться. І тільки в душі людини, в людині взагалі, не в ученому, або герої я бачу вічність, і, власне, в почутті кохання…»
У юну Вероніку Черняхівську закохувалися численні шанувальники. Серед них — однокласники Ігор Лоський та Володимир Дзундза, також у щоденнику фігурують прихильники Павло, Микола, Олександр Андрійович… Із Ігорем Лоським її справді пов’язувала близька дружба, що часом набувала рис закоханості, та найсильніше емоційно вона була прив’язана до офіцера Костянтина Велігорського — Коки. Він спершу навчався в артилерійському училищі, а потім — записався добровольцем до армії і поїхав на фронт. Очікування звістки про його долю — єдине, що хвилювало Вероніку:
«Він мій хороший біленький хлопчик, в шинельці і синій шапці, він, що був тут в моїй хаті зі мною, що грів мої руки, що написав такого ніжного листа — він, Кока, десь далеко, невідомо що з нім…»
Невдовзі відбудеться подія, яка стане однією з ключових у національній історичній пам’яті, — бій під Крутами. Серед загиблих опиняються й двоє однокласників Рони — Павло Кольченко та Микола Ганкевич. Її близький друг Ігор Лоський потрапляє в полон.
«Каятися, каятися і просити у милосердного Господа захисту і сили пережити це все. От рік революції. <…> Я не можу допустити думки, що прийдеться знову лізти в страшний льох і слухати, як розриваються снаряди. Вічний страх, голод, нудьга».
Звістка про загибель коханого Коки, відчай від більшовицької, а потім і «білої влади», робота перекладачкою при Директорії та допомога хворим у тифозному бараці при військовому шпиталі — подальші події змушують дівчину сумніватися в тому, що життя їй приготувало лише найкраще.
Спроби знайти опору в особистому житті не припиняються: у 1921 році Рона виходить заміж за Івана Євлашенка. Батьки цей шлюб не схвалюють, і з часом їхні побоювання підтверджуються: уже за вісім місяців подружжя розходиться, хоча офіційне розлучення оформлюють пізніше.
Наступні роки приносять новий поворот. Добре володіючи іноземними мовами, Вероніка працює перекладачкою в Народному комісаріаті охорони здоров’я. Вона часто супроводжує батька в наукових поїздках до Німеччини та Іспанії. Саме берлінська поїздка 1926 року стає ключовою: там вона познайомиться зі своїм другим чоловіком Теодором Геккеном — банківським службовцем.
Переїзд до Німеччини був насиченим та щасливим часом для Вероніки — вона навчається як вільна слухачка в Берлінському університеті, вдосконалює мови, відвідує театри, подорожує Європою. Враженнями регулярно ділиться з рідними. Із листа до Людмили Старицької-Черняхівської:
«… Ми були б такі веселі разом. При всьому своєму стоїцизмові ти б не могла одірватися од вітрин. Попоходивши по театрах і музеях, ми проїхалися б трошки по Рейну і вернулися б разом додому. От була б прелесть!!! Тільки єдине, чого б ти боялася, мамчик, це авт — я до них ще й досі не можу звикнути й обминаю кожне ще здалеку».
Тітці Марії Старицькій, яка була талановитою акторкою, режисеркою понад 500 вистав, викладачкою у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, вона пише про враження від відвідин сучасних постановок:
«…Була я на Ревю минулої суботи — якби мама його побачила, то упала б в обморок і об’явила б, як колись Поліщук, що Европа “згнила”. Виходить на сцену душ 200 актьорів у надзвичайних стилізованих убраннях, переважно жінки, напівголі, а стилізація полягає в якомусь натякові на костюм — великій шляпі, білому парику, просторому криноліні і т.и. Од цього блеску, срібла, різнокольорових вогнів болять очі, від джаз-банду й хлопання таратушок (кожен глядач одержує таку таратушку й калатає нею замість аплодувати) тріщить у вухах. Треба тобі сказати, що декорація останньої дії така: на великій сцені з-під самої стелі опускаються широченні срібні сходи, і вся ця процесія переходить по них. Загалом, ефектно дуже, хоча й виходиш, як з дому божевільних — так гуде і мить в голові…»
Цей досвід відкритого європейського культурного простору, з його свободою та різноманітністю форм і проявів, різко контрастував із тим, що чекало на Вероніку та її родину в совєтській дійсності.
Історія людства сповнена судових процесів, жорстоких та безглуздих, схожих на фарс із трагічним фіналом, коли вирок виносять не за скоєний злочин, а за переконання. Саме такою була справа Спілки визволення України, за якою проходила вся родина Вероніки. За сфабрикованими звинуваченнями були засуджені її батьки Людмила та Олександр Черняхівські, заслані до таборів двоюрідний брат Ярослав та тітка Оксана Стешенки. Звісно, у катівнях ДПУ опинилась і сама Вероніка. У січні 1930 року її звільнили з-під арешту за браком доказів, та це було ненадовго. Людмила Старицька-Черняхівська писатиме доні у листах:
«Роненяточко! Я повна радощів, коли думаю що ти топаєш ніжками на волі».
«Моє пташенятко! Коли я довідалася, що ти вже на волі, я мало не збожеволіла з радости, моє помешкання здалося мені садом Гесперід!»
Поки батьки перебували під слідством, перед Веронікою поставили жорсткий вибір: виїхати до Німеччини без права повернення або залишитися в Україні, втративши можливість виїзду за кордон. Вона обрала друге.
Звісно, цей вибір окреслив подальшу долю: 1938 року до їхньої квартири прийшли з обшуком, Вероніку Черняхівську заарештували. Їй інкримінували шпигунство на користь Німеччини — звинувачення, що спиралося на її шлюб з іноземцем і досвід життя за кордоном. Справу передали на розгляд так званої київської «трійки». 22 вересня 1938 року було винесено вирок — розстріл.
Родину про це не повідомили. Батькам лише усно сказали, що доньку засуджено до 10 років таборів. Не маючи жодної достовірної інформації, Олександр і Людмила Черняхівські зверталися з листами до вищого керівництва — Сталіна та Берії з проханням встановити місце перебування Вероніки і переглянути справу. Людмила Старицька-Черняхівська особисто об’їздила режимні табори Сибіру. Пошуки тривали до її власного арешту в 1941 році. Інші члени родини також не знали правди. Лише у 1990 році у відповідь на запит Музею видатних діячів української культури у КДБ УРСР офіційно надали відповідь про трагічну долю Вероніки Черняхівської.
«Кінчаю я цей зшиток — “записки красной куропатки” — дійсно червона куропатка з своїм оптимізмом і наївною вірою у щастя».
Ексклюзивними фрагментами зі щоденника Музей ділиться на сторінці Вероніки в Instagram.
