Про виклики для жіноцтва у стереотипно чоловічій галузі, а ще про небезпечне табуювання онкологічних захворювань під саундтрек із повітряних тривог та вибухів розповіла лікарка-онкохірургиня Яна Воронцова, яка оперує в Одеському онкодиспансері.
«Хлопці — це мої орли, а дівчата — най буде, але то не серйозно»
Мене часто запитують, чому обрала цю професію, але я не маю точної відповіді. Та можу назвати сотні причин, чому мені не бути хірургинею — їх вбивали в голову щодня.
В операційній я на своєму місці. Певна річ, я довго вірила, що це неможливо, і сприймала це як виклик, випробування, яке маю здолати.
Коли вступила до медичного, глибоко в душі хотіла обрати хірургію. Але думки, що маленька дівчинка з провінції (якщо точніше — з села, де на всю школу 60 людей, а в моєму класі — пʼять) не зможе в Одесі стати хірургинею, фоном нависали наді мною. Це ж нереально! Тут же все за зв’язками і домовленостями. Тим більше хто в Одесі буде серйозно сприймати україномовну?! Проте кожен крок вів мене до мети, до мрії дівчинки з маленького села. Навіть коли мені казали: «Жінкам не місце в хірургії», навіть коли м’яко виганяли, я не зупинялась.
Що жінкам не місце в хірургії, я вперше почула в університеті. Перший курс, перша лекція з анатомії. Тоді вже почалось диференціювання. Викладач казав: «Хлопці — це мої орли, а дівчата — най буде, але то не серйозно».
Хороші оцінки з анатомії викладач ставив мені через те, що думав, ніби я зустрічаюсь з його улюбленцем. Не через мої старання і години, які проводила над книгами. Це досі згадує вся група.
«Не треба думати, що онкологія — це лише про смерть і горе»
Я подобаюсь собі в білому халаті. Колись йшли з мамою по базару, і на одному з прилавків висів білий халат. Я придивилась до нього уважно і сказала: «Хочу подати документи в медколедж». В мене за плечима були перемоги на олімпіадах із біології, вона мені подобалась і «давалась». А поштовхом став білий халат. Ця історія часто звучить на сімейних посиденьках.
Вибір онкології був для мене відкриттям. Часто в онкологію йдуть ті, хто стикався з раком у сімʼї, але це не мій випадок. Мені цікаво не допустити, попередити щось дійсно жахливе.
Коли шукала для себе місце, мене вперше занесло в онкодиспансер, і я здивувалась. Це Слободка (один з районів Одеси — прим. авторки), я нічого не знала про цей заклад. Приїхала й відчула, що мені направду цікаво. Подумала, що спочатку варто попрацювати медсестрою, а потім вирішувати. Засіла в онкології й зрозуміла, що це моє.
Не треба думати, що онкологія — лише про смерть і горе. Історій одужання багато, і це надихає мене на роботу. Досвід одужання пацієнтів дає сили на щодень, а ще — заряджає на боротьбу з міфами. Люди бояться говорити про рак, думають, що лиш від однієї згадки про нього захворіють. А це не так.
Мене надихає робота. Якби не це, мабуть, підйом щоранку о 5.30 був би надзвичайно важким. На роботі треба бути до 8-ї, до того треба в душ і добре поснідати. Я ніколи не знаю точно, коли вийду з роботи й зможу поїсти наступного разу. Декілька тижнів тому оперувала гортань, майже п’ять годин. Покликала керівника, випадок був непростий. Я зробила все сама, але з головою керівника поруч. Він мені асистував, підказував. В мене є вчителі, які діляться досвідом та підтримують. Але спочатку все було не так райдужно. І від цих фахівців після знайомства я чула, що жінкам не місце в хірургії. Згодом вони зрозуміли — зі мною це не пройде. Здається, їхнє стале ставлення «жінка — не хірург» трохи похитнулося.
В моєму відділенні працюють четверо чоловіків і я. Є відділення урології, де всі лікарі — чоловіки. Там на жінок взагалі не чекають.
Серед медиків побутує думка, що жінка в хірургії — це і не жінка, і не хірург. Ніби ми втрачаємо «жіночність», а стати потужною спеціалісткою заважає стать. Але жінки активно борються з цим міфом.
Коли озвучують діагноз «рак», всі думають, що це вирок і жити лишилось недовго. В реальності ніхто не каже про тривалість життя. Я цього ніколи не робила, ба більше — не чула нічого подібного від старших колег.
За шість років у професії я бачила випадки, коли люди з останньою стадією вилікувалися. Це не повне одужання, а ремісія, але вони живуть, і рецидивів не стається. А бачила людей із початковими стадіями, які в певний момент здавались хворобі, що швидко прогресувала.
Табуювання раку — це хибний шлях. Ми маємо свідомо ставитись до свого здоров’я і не боятися. По-перше, є планові чекапи, а по-друге, якщо вас щось непокоїть, краще не гуглити, а йти до спеціаліста. Ми поряд і дуже зацікавлені вам допомогти.
«Коли я оперувала, наші військові звільняли Херсон, а анестезіолог читав новини вголос»
Мій робочий день починається з вечора, я планую завдання на наступний день та готуюсь до операцій. Можливо, відкрию декілька книжок, а може, і ні. Лягаю в ліжко з думками про те, що буде завтра. Іноді це може бути не в ліжку, а у ванній, під роботу ППО або «прильоти», але то вже інша історія.
Загалом у роботі є певна система, вівторок і четвер — це приймальні дні, а понеділок і середа — операційні. Бувають винятки або ж термінові операції. Класика — це коли в п’ятницю ввечері привозять людину, яка задихається (а ми спеціалізуємось на голові та шиї) через стеноз гортані (часткове або повне звуження просвіту гортані, що перешкоджає потраплянню кисню у легені, — прим. авторки). Ми робимо трахеотомію (хірургічна операція, розтин передньої стінки трахеї — прим. авторки) майже в перев’язочній.
Коли я тільки прийшла в цю онкохірургію, мені здавалось, що трахеотомію робити надзвичайно складно. Це не як у фільмах, коли беруть ручку і протикають горло. Досвідчений хірург у критичному випадку зможе зробити розріз «на ходу», але насправді є своя специфіка. Важливо не пошкодити щитоподібну залозу і зробити так, щоб не кровило. Це тонка робота. Зараз трахеотомія — одна з моїх улюблених операцій.
Коли звільняли Херсон, ми оперували. Я не могла відірватися, але анестезіологи частіше за все сиділи поряд і грали у нарди. Насправді в них все під контролем, вони великі молодці, але можливість гортати стрічку в телефоні є. Коли я оперувала, наші військові звільняли Херсон, а анестезіолог читав новини вголос. І, певна річ, всередині я дуже раділа, але фактично мій стан був — «в одне вухо влетіло, а з іншого вилетіло». Я дуже сфокусована на роботі, це дає сили та можливість на щось спертися.
«Найскладніше було, коли до диспансеру привозили поранених бійців»
Найскладніші виклики, з якими я стикалась, не були пов’язані з онкологією. Я знаю, чого чекати від онкозахворювань, досліджую й вивчаю їх. Я свідома того, як хвороба може розвиватись, і це стосується як лікування, так і навпаки. Себто — я знаю закони онкології.
Найскладніше було, коли до нашого диспансеру привозили поранених бійців. П’ять місяців ми працювали як госпіталь. Це були вже стабілізовані бійці, їм хотілось говорити більше, ніж пацієнтам, з якими я звикла працювати.
По-перше, нас в університеті не вчили говорити, а по-друге, закони військової хірургії відрізнялись від звичного мені світу онкології.
Я завжди підтримую пацієнтів на їхньому шляху, але ці розмови відрізняються від того, з чим я стикнулася тієї зими. Досі пам’ятаю деяких пацієнтів, і мені б дуже хотілось знати, як вони зараз і де вони. Але, напевно, я того ніколи не дізнаюсь.
Пам’ятаю стан, коли прокидаєшся зранку в холодній квартирі (через відключення немає ані світла, ані тепла, ані води). Добре, що на роботі були генератори, то я там і харчувалась, і лишалася допізна, бо не було графіку — поранених могли привезти як зранку, так і серед ночі.
Думаю, без медитацій та йоги мені було б набагато складніше. Але звична для мене робота теж допомагає триматись. Коли заходиш в операційну, вже не важливо, чи є там «дві стіни». Під час операції мозок ніби відключається, в правильному сенсі цього слова.
«Навколо багато небайдужих людей, які хочуть розвиватися»
Розвиток та отримання нових навичок — це базова потреба, ніби сон або їжа. В Україні є організація OncoHub (громадська організація, створена Українською спілкою клінічних онкологів, — прим. авторки), яка влаштовує додаткове навчання для молодих лікарів-лідерів у сфері онкології. Цього року вона запустила новий проєкт — вибрала 20 онкологів з усієї України (зокрема і мене), і тепер щосезону проводить конференції в Києві, лекції, майстер-класи, обмін досвідом і просто нетворкінг. Декілька таких з’їздів вже відбулися, і це дуже цікаво. Приємне відчуття, що навколо багато небайдужих людей, які хочуть розвиватися. Тобто не просто грошей заробити, а дійсно досліджувати проблеми онкології в Україні. Зробити лікування якіснішим, доступнішим.
Жінок у цьому хабі, напевно, більш ніж половина. Є й радіологині й клінічні онкологині (це хіміотерапевтки). Є дві яскраві онкохірургині, які максимально часто вживають фемінітиви і запровадили в столиці клуб жінок у хірургії. Тож суспільство і медицина потроху рухаються до сприйняття ролі жінки в хірургії.
