У межах серії зустрічей із незалежними видавництвами, яку проводить програма «Читай» («Тепле місто»), 19 листопада в Івано-Франківську відбулася публічна розмова редакторки та співзасновниці видавництва Creative Women Publishing Ірини Ніколайчук і головної редакторки DIVOCHE.MEDIA Оксани Павленко.
Це була розмова про жіночу літературу й літературу для жінок: які теми зараз звучать виразніше та які досвіди досі лишаються стигматизованими в літературі й суспільстві, з чого починалося видавництво Creative Women Publishing та крізь які зміни команда пройшла за останні роки.
Ми підготували конспект основних тез цієї розмови.
Оксана Павленко: Для видання вашої першої книжки «Про що вона мовчить» ви запустили краудфандингову кампанію. Це був 2020 рік, карантин, але, як на мене, це була найуспішніша кампанія серед культурних проєктів. Чи визначила ця книжка подальший шлях видавництва? Як вам вдалося зібрати настільки різні й відверті історії та яку реакцію ви отримали?
Ірина Ніколайчук: Зазирну ще далі — навіть не у 2020-й, а у 2019 рік, тому що саме тоді зародилася ідея створення жіночого видавництва Creative Women Publishing на основі команди Creative Women Space — жіночого простору, що існував у Києві до самісінької пандемії, який так само допомагав звучати жіночим голосам, реалізовуватись жіночим проєктам і навколо якого зібралося дуже класне, зокрема й жіноче, ком’юніті. 21 червня 2019 року в нас була вечірка з нагоди двох років існування Creative Women Space. Якоїсь миті до мене підійшли дівчата з команди цокнутись келихами й кажуть: «Іро, у нас є ідея: ми хочемо створити видавництво». І я повернулася у своїй уяві ще трохи далі, у якийсь 2010 рік, коли я ще була студенткою філологічного факультету Києво-Могилянської академії та думала, що колись, коли я виросту й стану дуже серйозною літературознавицею та літературною критикинею, я обов’язково створю своє видавництво й буду видавати там усе, що я захочу. Але те, що це сталося зараз, у 2019 році, коли я ще зовсім не виросла й не уявляю собі, як створювати видавництво, це застало мене зненацька. Але мені дуже захотілося спробувати, і я практично без вагань відповіла «так» на цю пропозицію.
Що ж до книжки «Про що вона мовчить»: оскільки ядром команди видавництва стала команда Creative Women Space (Слава Світова, Оксана Боровець, Ольга Васько, Даша Непочатова, Орнелла Остапенко, Ірина Лісова), а це жінки з різноманітними компетенціями та сферами зацікавлень, цілком логічно, що на перших обговореннях концепції видавництва прозвучала ідея першої книжки: книжка — жіноче коло, у якій дуже різні українські жінки в найширшому сенсі розкажуть про те, як воно — бути жінкою в Україні. Рости в цій країні, бути матір’ю, донькою, дружиною, партнеркою, відчувати себе жінкою, переживати різноманітні жіночі досвіди, кар’єрне становлення, переживати свою тілесність, сексуальність. І звісно, в Україні є кому розказати ці історії. Так народилася ідея видавництва Creative Women Publishing та ідея книжки «Про що вона мовчить».
За всіма клопотами створення першої книжки ми навіть не звернули уваги на те, що з’явилася якась нова страшна хвороба, що шириться світом. На той момент ми шукали найкращий час для анонсу книжки й зупинилися на 13 березня (бо 8 березня було б надто банально). А 17 березня 2020 року оголосили загальнонаціональний карантин і всесвітній локдаун. Нам тоді здавалось, що нічого страшнішого за це бути не може. Зараз трохи смішно це згадувати, але тоді ми вже не могли бачитися офлайн, через деякий час постало питання про подальше існування Creative Women Space (на превеликий жаль, зараз він усе ж закрився). Ми сильно розраховували на книжкові ярмарки, книгарні й усі ці офлайн-речі, а вони закриваються, і тут ми зі своїми жіночими історіями. Але ми розуміли, що як би не було страшно та важко, ми вже запустились — уже треба щось робити, якимось чином рухатися.
Ідея зі спільнокоштом на книжку «Про що вона мовчить» стала тим, що сконсолідувало нашу команду і що дало нам самим і всім, хто за нами спостерігав, можливість показати, що це таке — команда Creative Women Publishing і на що ми здатні. Ми вирішили подати книжку «Про що вона мовчить» як соціальний проєкт, який об’єднує. Нам було важливо показати соціальну місію цього проєкту, бо інакше чого б спільнота мала за нас голосувати гривнею. Ми думали, чим ми можемо бути їй корисні, чим може бути корисна ця книжка.
Суму на друк (це 142 300 гривень) ми розраховували зібрати за два місяці, натомість зібрали за два тижні. Ми були шоковані! Перші 60 тисяч гривень зібрали за першу добу. Ми побачили, що видавництво Creative Women Publishing потрібне спільноті.
Нам було важливо показати, наскільки різними й не раз болісними, щемкими можуть бути жіночі історії. Більшість цих жінок відомі у своїх галузях і вони розповідали історії, від яких часто кров холола в жилах. Історії, які було дуже складно пережити, через які було дуже складно сформуватися жінкою, яка продовжує робити те, що вона робить, бути видимою у своїй спільноті й не боїться робити помилки.
Ми отримували багато відгуків типу: «Я прочитала цю книжку й у мене було враження, ніби я поговорила в колі подруг і я виговорила те, що було в мене на серці» й «Мені не було, з ким поділитися цим раніше, — я прочитала цю книжку і вирішила, що більше не буду боятися говорити, не буду боятися починати те, що я хочу почати». І відгуки на цю книжку ми отримуємо й досі. Уже третій рік книжка «Про що вона мовчить» існує на українському видавничому ринку, зовсім нещодавно ми видали додаткові 1500 примірників, і вони вже теж закінчуються. Ми можемо абсолютно чесно сказати, що «Про що вона мовчить» — це наш бестселер, і книжка все ще виконує свою місію — це жіноче, тепле коло підтримки та натхнення.
Оксана Павленко: Треба оновлене видання з новими текстами і про те, що зараз болить — мені здається, це було б теж актуально й теж сприймалося.
Наступна робота, про яку я хотіла поговорити, це «Хрестик, або Дуже червона книжка» Ольги Карі. Це збірка про жіночу фізіологію, про менструацію, вона теж досить відверта і здебільшого побудована на власному досвіді. Мені здається, у нас є книжки про менструацію, але це видання про першу менструацію, пов’язані із сексуальною освітою. Однак на першій менструації це все не закінчується, і про жіночу фізіологію в такому контексті ми говоримо менше. Чи знайшла ця книжка свого читача й читачку та чи був готовий український книжковий ринок до розмови про жіночу фізіологію?
Ірина Ніколайчук: Мені хотілося б почати з доволі загального питання про те, що ж має видавати жіноче видавництво, на які теми воно має говорити й чи потрібна жіноча література загалом. Щоби не заглиблюватися в літературознавчу специфіку цього питання, для нас було важливо, що, безперечно, існують жіночі досвіди — ті, які можливо пережити, тільки народжуючись і проходячи становлення, гендерну соціалізацію саме як жінка. І про ці досвіди, з дуже різних і культурологічних, і фізіологічних причин, інакше як жінка розповісти ніхто не може.
Книжка Ольги Карі навіть не стільки про фізіологію, скільки про культурологію процесу менструації — і в юних дівчат, і в дорослих жінок. Оскільки книжка репортажна, вона базується на великій кількості інтерв’ю з різними жінками. Читаючи її, фізично можна відчути, наскільки жінкам усе ще важко говорити про цей досвід. Особливо важко старшим жінкам, які розуміють, що попри те, що менструація спричиняє дискомфорт й оповита безліччю неприємних досвідів, її зникнення — це перехід на якийсь інший рівень, і це спонукає думати, що, можливо, ти вже «закінчуєшся» як жінка або «закінчуєшся» як людина. Тут виникає багато складних і неоднозначних запитань, на які навіть самим жінкам важко знайти відповіді, не кажучи вже про те, щоби простежити реакцію суспільства на них.
Коли ми задумували промокампанію цієї книжки, трохи зіграли на суспільних очікуваннях та стереотипах і анонсували «Хрестик, або Дуже криваву книжку» 31 жовтня — на Гелловін. Зробили фотосесію і для авторки, і для нас у кривавих моторошних образах, анонсували, що ми видаємо «таку страшну криваву книжку, що ви всі офігієте». І випускаємо книжку про місячні. Ясна річ, з’явилося достатньо людей, які написали в коментарях «ви вже не знаєте, чим епатувати», «ви вже не знаєте, на чому зробити скандал для того, щоби підігріти увагу до видавництва».
Нам би хотілося, щоби ця тема не була скандальною — саме для цього й існує ця книжка: для самих жінок і для тих, хто розділяє з ними ці досвіди. Тому що наші партнери-чоловіки й чоловіки, які оточують нас у всіх сферах життя, вони теж так чи інакше з цим стикаються. І цього не треба боятися, не треба падати в якісь стереотипні думки про те, що це робить жінку брудною, що це страшенно соромно, що це щось жахливе й що це треба прибрати від очей. Це просто жіноча природа. І ця книжка насправді допомагає нам зрозуміти одне одного краще. Нам би хотілося, щоби люди без менструації, прочитавши ці історії, зрозуміли, що відчувають люди з менструацією, тому що попри те, що це відбувається всього раз на місяць, це дуже сильно впливає на життя — кар’єрну самореалізацію, пошуки себе, самовідчуття і проєктування себе у світ. На все що завгодно впливає оця банальна жіноча фізіологія, і нам хочеться, щоб вона перестала бути епатажною і скандальною, а стала тим, чим вона є, — ще одним досвідом. Про який важливо говорити, який важливо осмислювати для того, щоби він просто був досвідом.
Оксана Павленко: Я з тобою погоджуюсь, і, крім того, що фізіологія впливає на досвід жінок, сильно впливає стигма, яка існує навколо теми менструації. Такі книжки, які просто проливають світло на цю тему, загалом сприяють нормалізації жіночого тіла.
Ми у книжковому клубі читали трилогію Ірини Вільде «Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти», й у «Метеликах на шпильках» досить непогано описаний досвід першої менструації. Це нормально в літературі, це класно звучить, це відгукується.
Але цікаво ще інше: ти говорила про те, що жіноча література для тебе — це література про жіночий досвід, але також існує стереотип, що жіноча література — це щось миле, рожеве й несерйозне. Чи стикалися ви з таким ставленням до жіночої літератури в досвіді вашого видавництва та як ти загалом ставишся до цього стереотипу?
Ірина Ніколайчук: Дійсно, попри всі здобутки фемінізму за останні 150 років, цей стереотип усе ще існує: якщо це література для жінок, то обов’язково щось легке, ненапружливе, обов’язково про кохання, тому що жінок, окрім кохання, звісно, ніщо не цікавить, і вся самореалізація в них там. Насправді зараз так само відбуваються дискусії (і це мені дуже подобається) про те, що від цього [стереотипу] потерпають не тільки жінки-письменниці та їхні твори, а й цілі жанри (наприклад, жанр романсу чи тієї-таки легкої літератури про кохання). Чому ця література раптом тільки для жінок чи тільки для юних дівчат? Чому цю літературу не можуть читати чоловіки? Є дуже багато чоловіків, які захоплюються романтичною літературою. Нічого поганого немає в романтичній літературі, нічого поганого немає в текстах, написаних жінками, лише тому, що вони написані жінками. Зараз той час, коли ми можемо говорити про те, що в літературі є місце абсолютно всім досвідам, гендерним репрезентаціям, темам і способам їх розкривати та виражати. Тому що якщо це знаходить відгук та свою аудиторію — чому це не може існувати?
У нас не було від самого початку амбіції, що ми всім доведемо, що жінки можуть писати розумні книжки, тому ми будемо видавати тільки інтелектуальну літературу й жодного «рожевого романчику» — це насправді теж прояв закоріненої мізогінії.
Ми — ті жінки, які захотіли видавати жіночу літературу такою, як вона є: із жінкою в центрі, написаною жінкою, яка говорить про жіночі досвіди, яка говорить про досвіди інакшості як такої. Тому що жінка в західній культурі попри всі здобутки фемінізму все ще лишається однією з «інших». Що цікаво, нам закидали: «А чого це ви хочете відділитися? Чого це ви захотіли створити жіноче видавництво?» Практично в кожному українському видавництві працюють жінки, й це сприймалося за сепаратизм.
У нас аж ніяк не войовниче жіноче сепаратистське видавництво, де ми не визнаємо жодної літератури, написаної чоловіками, і де ми не вважаємо чоловіків за людей. І відділитися ми не захотіли — ми захотіли надати платформу жіночим досвідам і жіночим голосам. Це було наше програмове завдання як жіночого видавництва.
Спочатку ми себе характеризували як «видавництво, засноване жінками для жінок». Зараз ми трохи переосмислили цей маніфест, тому що жінки — це люди, які живуть у суспільстві, маніфестують себе, шукають свою ідентичність, проявляють її так чи інакше. Для нас це про те, як жінка може проявлятися у світі та як їй хочеться проявлятися, як вона досліджує себе та світ навколо, як вона взаємодіє з іншими жінками та з іншими людьми. І тут може бути місце чоловічим текстам, тут може бути місце чоловічому погляду, й ми працюємо з цим.
Оксана Павленко: Це була ідеальна підводка до книжки про те, що чоловічому досвіду теж є місце в наших серцях, — «Про що він мовчить». Що це за тексти, що це за чоловіки і як загалом це було задумано?
Ірина Ніколайчук: Задум з’явився ще на «Книжковому Арсеналі» 2021 року — де вперше був представлений наш стенд (попри те, що в нас на той момент було всього дві книжки). Тоді дуже багато чоловіків до нас підходили й говорили: «Дуже образливо, що от стільки людей, стільки хороших історій — а коли ви таку чоловічу книжку будете видавати?» Ми трохи сміялися з цього тому, що історії чоловіків — це кілька століть світової літератури. Але з’явилася ідея дати мікрофон сучасним українським чоловікам, щоб вони розповіли про свої специфічно чоловічі досвіди та ті досвіди, про які не дуже хочеться хвалитися в якихось великих красивих інтелектуальних романах із яскравими обкладинками. І таких досвідів назбиралося чимало.
Ми так само накидали канву того, які досвіди хотіли б бачити, яких орієнтовно авторів хотіли б залучити. Частина цих досвідів так і лишилася нерозкритою в цій книжці — якісь теми не знайшли своїх авторів, не знайшли готовності серед чоловічої спільноти на ці теми поговорити. Але тут є багато тем, які, з одного боку, сильно підтверджують чоловічу гендерну соціалізацію — стереотип про чоловіка, який не плаче, який усе може, який завжди лідер, особливо в сім’ї. Але з іншого боку, ми бачимо, що ці стереотипи не сильно допомагають людям у житті, наскільки вони тяжіють над ними й наскільки вони ламають життя. Жодної з цих 50 історій, напевно, не існувало б, якби не було цих стереотипів про чоловіків і стереотипної чоловічої гендерної соціалізації.
Усі ці історії — про боротьбу і великий біль. Дуже часто це про боротьбу із собою, адже, якщо тобі постійно розповідають, яким ти маєш бути, а ти розумієш, що ти не такий, чи твій досвід у стереотипи ну ніяк не впишеш, — це страшенно тисне, і цей момент гендерна соціалізація чоловіка маркує як мить слабкості. Ці історії доводять, що саме мить великої сили — коли чоловік наважується розповісти свою історію. І дуже багато болю та внутрішнього сум’яття носить у собі чоловіки, які є навколо нас, які не наважуються сказати про це вголос, бо банально не знаходять слів. Ця книжка дає слова й дає поштовх для того, щоб говорити про ці досвіди.
Оксана Павленко: Ти говорила про те, що ви вже не видавництво, яке створили жінки для жінок. Ми ж [DIVOCHE.MEDIA] залишаємося виданням, яке створили жінки для жінок. І, хоча нам теж періодично закидали: «Боже, чому це ви тільки для жінок?», це питання не тільки цільової аудиторії, а й нашої сфери відповідальності. Ми знаємо, для кого ми працюємо, що ми можемо зробити й що ми можемо змінити.
Для нас багато пишуть дівчата, які не мають досвіду написання матеріалів, і мені здається, що деякі тексти можуть стати дебютними книжками. У вас з’явилася серія жіночих дебютів #проявляйся — розкажи, чому вирішили її заснувати та як жінці, яка пише тексти «в стіл», опублікуватися у вас?
Ірина Ніколайчук: Я просто розкажу історію про те, як вийшла книжка «У скляному лісі» Марини Пономарьової. На одній із перших стратегічних сесій ми чітко відсікли теми young adault. Ми не хотіли видавати підліткову та молодіжну літературу, фантастику і фентезі. Коли ми отримали на пошту рукопис Марини Пономарьової, він мав усі шанси навіть не бути відкритим. Та, на щастя, останні роки дуже багато чого змінили й особистісно, й у концепції нашого видавництва, тому більше в нас немає стереотипу, що не будемо щось видавати. Ми відкрили ці оповідання — це переосмислення різних популярних фантазійних сюжетів, але тут створені відповідні контексти та ситуації, які дозволяють проговорювати різні жіночі питання. Це хороші тексти, круто написані, тому ми вирішили їх брати.
Це був момент, який ми проговорили на одній із перших стратегічних сесій: хочемо зробити так, щоби жіночих голосів у сучасній українській літературі ставало більше. Одним із кредо Creative Women Space було «Що б ти зробила, якби не боялась?», і в такій формі ми вирішили перенести його в Creative Women Publishing та заохотити виходити на публіку зі своїми текстами тих жінок і дівчат, які до того боялися це зробити. Тому що бути дебютантом у сучасній українській літературі загалом досить складно. Найперше запитання, яке постає, коли ти написав текст: «Що з ним робити?» І це запитання відкриває багато цікавих доріг перед тобою, і, залежно від того, як ти цими дорогами підеш, складеться твоя доля як письменника й доля твоєї книжки.
Із жінками ще складніше, тому що треба перебороти дуже багато внутрішніх страхів та стереотипів — «якщо я не пишу, як Забужко, значить, я не маю права бути виданою». Ми хотіли наголосити, що наша редакційна пошта — це той простір, у якому ми чекаємо на жіночі тексти, тексти тих авторок, які ніколи ще не видавалися, авторок, які не пишуть, як Забужко. Серія #проявляйся з’явилася саме з рукописів, які приходили нам на пошту.
Оксана Павленко: Ти працюєш із різними текстами різних видавництв, не тільки Creative Women Publishing. Чи можеш сказати, які ще теми наразі цікаві? Коли ми говоримо про жіночу літературу, то про що зараз звучать українські жіночі голоси й чи стали українські письменниці наразі сміливішими?
Ірина Ніколайчук: Я більше скажу — у зв’язку з війною цей тренд став як ніколи на часі. Зараз саме жіночі голоси насамперед розповідають про війну. Починаючи з 2014 року, ми мали великий масив ветеранської літератури, і для мене важливо, що так само з’являється пласт жіночої ветеранської літератури, жіночої воєнної літератури — книжок від жінок, які просто зараз зі зброєю в руках захищають країну. Але і водночас є ще один пласт досвідів, і це теж дуже часто жіночі голоси, — це досвід біженства, материнства в біженстві, внутрішнього переміщення, різноманітний досвід, пов’язаний із загалом переживанням війни жінкою. Звісно, без жіночих голосів і без жіночих досвідів ми тут абсолютно ніяк не обійдемося. Нам важливо не спекулювати на темі війни, бо працювати з нею на українську аудиторію — це дуже добирати слова, тексти, сюжети. Тому для нас це поки питання: які тексти про війну від жінок чи про жіночі досвіди ми б хотіли бачити. Нам хотілося б знайти ті стиль і фокус, які дозволяють відчути терапевтичний момент причетності, переживання, випускання цього переживання на волю, але не ретравматизації.
Мені здається, що ми маємо надавати перевагу жіночим досвідам і в перекладній літературі. Але думати про те, яким чином ці сюжети та персонажі будуть працювати в українському контексті. Для нас надзвичайно важливо працювати на збагачення українського видавничого ринку й на той момент, що в країні, в якій активно йде війна, все ще підхоплюються всі видавничі тенденції, все ще видаються бестселери (і видаються паралельно з усім світом, попри те, що по нас летять ракети).
Нам важливо надалі демонструвати, що наш видавничий ринок повнокровний і що наша література повнокровна. Що більший зараз масив цих текстів і що краще вони читаються, то кращим буде ґрунт для того, щоби проросли тексти, які будуть розповідати про нас не лише нам самим, а і всьому світові.
Оксана Павленко: У вас виходить перше перекладне видання — «Жінки та влада» Мері Берд. Це база фемінізму — книжка, якої дуже не вистачає на українському ринку. Якщо так подивитися, перекладної літератури про фемінізм та жіночі рухи в нас майже немає. Як виникла ідея цього видання і чому це важливо?
Ірина Ніколайчук: Насправді в омріяному видавництві маленької Іри з 2010 року була вся феміністична класика. Вона все ще продовжує мріяти її побачити і впевнена, що так і буде. Так, у нас видавалася Симона де Бовуар, Кейт Міллет, Джудіт Батлер. Але це старі видання, які дуже давно не перевидавались. І про ці видання легко сказати, що це не на часі, але важливо також, що частина цих текстів, які є базою західного фемінізму, ще є популярними текстами. Тексти Мері Берд одні з таких.
«Жінки та влада» — це текст, що досліджує, як жінка повертала собі право на слово, право на голос і право на висловлення. Саме з можливості говорити від свого імені, а потім і за свою групу виростає влада. Спочатку в мене з’являється голос, потім у мене з’являється трибуна, на якій мене слухають, потім у мене з’являються люди, які мене чують і які йдуть за мною, і які дослухаються до того, що я кажу. Ця книжка — багатосторічна історія того, як жінок позбавляли голосу, як жіночий голос применшували та приглушували, як цю трибуну в жінок забирали. Мері Берд вдалося в книжці на 160 тисяч знаків систематизувати все це й у такому вигляді, щоби це читала найширша аудиторія. Так і створюється класика — це тексти, які оповідають стисло про дуже широке, просто про складне і про вузькоспеціалізоване максимально широкій аудиторії, а вона це чує і розуміє.
Для нас дуже символічно й дуже важливо, що саме ця книжка стане першим перекладним виданням у нашому портфелі.
Оксана Павленко: Я хотіла з тобою поговорити на тему популяризації читання: як ти загалом ставишся до цього: чи потрібно, чи це не потрібно?
Ірина Ніколайчук: Безумовно, це потрібно, й мені теж цікаво спостерігати за тим, як багато з’являється проєктів із популяризації читання саме під час війни та у зв’язку з війною. Хоча в перші тижні повномасштабного вторгнення нам, людям із галузі книжкотворення та книжкописання, здавалося, що от що-що, але книжки точно не будуть на часі, на щастя, виявилося, що це зовсім не так. Не пройшло й кілька місяців від повномасштабного вторгнення, як українські книжки знову почали виходити на папері, наскільки б це не було ризиковано в умовах війни. Книжки продовжують виходити друком, продовжують купуватися, продовжують читатися, з’являються нові книгарні. Може, знову спрацьовує момент «коли, як не зараз». «Що б ти зробила, якби не боялась?» — «Я б створила книгарню, я б заснувала видавництво, я б переклала книжку, яку я дуже довго хотіла перекласти, і видала б її на папері в країні, де йде війна».
Так само багато з’являється книжкових клубів. Це пропозиція, яка з’являється у відповідь на попит. А попит величезний — на те, щоби знайти коло однодумців, з якими можна обговорити книжки. Мені здається, що книжка тут постає якоюсь дуже вітальною силою.
І це момент такої своєрідної «книжкової децентралізації», тому що ми живемо у великих містах і є достатньо «привілейованими», може, навіть перенасичені книгарнями, книжками та книжковими клубами. Але це має розходитися всією Україною. Мені здається, що проєкти з популяризації читання мають бути спрямовані саме на те, щоб охопити українськими книжками якомога більшу кількість української аудиторії. Що більше буде книжкових клубів, класних нових бібліотек та книгарень, то краще, тому що книжка нарешті перестає бути продуктом для обраних. Можливо, це дуже амбітно звучить — зробити з українців націю, що читає, бо не всім імпонує читання, але є люди, яких можна заохотити. І книжка стає об’єднавчим моментом; моментом, який часто провокує широкі суспільні дискусії, і таким чином сюжети та книжки живуть не лише на полицях — вони працюють і змінюють світ, змінюючи життя конкретних людей, які їх читають. Тому я тільки за те, щоб з’являлося якомога більше проєктів із популяризації читання.
Книжки та звичка читати — це звичка дізнаватися, зокрема, і про себе, і про те, що болить людям тут і зараз, і про те, ким ми є. Література — це той простір, де всі ці теми відрефлексовуються і де вони моментально знаходять відгук.
