Існує дуже багато книжок, статей, передач та тематичних блогів про домашніх улюбленців: як обрати саме того, хто підійде тобі та всій вашій родині; як виховувати та доглядати за малечею або дорослою твариною; як годувати та лікувати. Проте немає жодної книжки про те, як пережити її смерть.
Я зіткнулася з цим на початку лютого, коли помер мій кіт Шафран, і вирішила написати про це.
Тварини, як і люди, бувають всякими. Незалежно від твого біологічного виду ти можеш бути посередністю чи особистістю. Мій кіт був сфінксом — шкіряним котом, про яких пишуть, що вони більш подібні за поведінкою на мавп. Шафран був подібний на прибульця. Навіть його хвіст був ніби окрема розумна істота, яка живе сама собою, незалежно від кота.
Не переймайтесь, це не довгі дорогоцінні спогади про всі його пригоди, витівки та особливості. Я тут, щоб поговорити про проживання котячої смерті, а не життя.
***
Про втрату людей написана купа книжок. Тема втрати тих, із ким ми мали двобічні стосунки, досліджена дуже скрупульозно. Є окрема специфіка проживання втрати близьких, які померли від тяжкої хвороби чи які загинули через нещасний випадок або були вбиті. Каталог людської смерті дуже деталізований, можна обрати свою нішу — і одразу ж отримати всю відповідну літературу, знайти тематичні групи підтримки, і навіть буде дехто (приблизно півтори людини), хто успішно все переніс і досить притомно живе далі.
Про втрату котів написані кончені статті на три тисячі символів із порадами більше гуляти, спілкуватись із друзями, слухати музику та не брати в перші кілька годин після смерті тварини іншого кота. Під такими статтями нема прізвищ — не тому, що авторам за них соромно, а тому, що коли ти пишеш лайно і ставиш під ним своє прізвище, то від тебе теж потім трохи смердить.
***
Біль, з яким я зіткнулась, не схожий ні на що інше, що я відчувала до того. Не хочу вихвалятись, але мені 36, тому маю певний базовий набір: смерть улюбленого діда у мої дев’ять, розбите серце (своє і чуже), надзусилля для поєднання своїх професійних амбіцій та світу навколо, одруження, розлучення, переїзди, революція, війна, втрата набутих близьких, втрата не набутих близьких… Додамо сюди отруєне вітчимом дитинство — словом, я була переконана, що біль — явно не та страва, якою мене можна було б здивувати. Тим більше біль від смерті якогось там кота.
Перший тиждень я не могла навіть наблизитись до цього болю і ніби стояла осторонь, аж поки він мене поступово не наповнив, наче змінивши щільність мого світу. Кожен подих, рух, думка, дія стали надзвичайно важкими, тому що біль чинив супротив, як нове середовище, що сповільнює мене. Єдиним способом перепочити від нього було говорити з моїм сином про смерть нашого кота. В цей час я не відчувала свого об’ємного болю. Я відчувала лише один гострий пекельний укол у шию від того, як горює мій син. Це він знайшов Шафрана холодним у його будиночку. Це його крику я не чула, хоча була поряд і міцно обіймала його цієї миті.
Але як обирати між власним всеосяжним тугим болем та гострим уколом у шию від болю свого сина? — Ніяк. Можна і не обирати.
***
Час і світ плинуть, що б не ставалося з твоїм життям. Навіть твоє життя плине, поки не закінчиться. Я працювала, читала книжки, дивилась фільми, зустрічалась із друзями, їздила на вихідні в гори, займалась сексом, жартувала, проєктувала, вигадувала, водила машину, готувала вишукані та комфортні страви, ходила до лікаря, на тренування. А на самому початку я відвезла свого мертвого кота на розтин.
Розтин померлих тварин у Львові роблять лише у ветеринарному інституті. Я чекала на подвір’ї біля приземлених одноповерхових сторічних будівель під вивіскою «Прозекторій». Того дня в мене не було ридань, лице не стискалось від гримаси плачу. Сльози просто нескінченно і самовільно бігли весь час. Гадаю, так буває, коли в око потрапило щось — піщинка, уламок кривого дзеркала з казки про Снігову Королеву або смерть кота.
Мій кіт помер від зупинки серця, спричиненого ожирінням. Надлишкова вага, що мала вигляд невеликого животика, видалась критичним для сфінкса, в якого інший теплообмін. Лікар питав мене, чи мій кіт був активним, чи він не мав задишки, а я злилась. Мій кіт був дуже спритним! Він грався та бігав хатніми джунглями цілий день! Він був м’язистим, сильним, веселим, ніжним, він був дуже моїм! Яке ожиріння?
Інформація про те, що я є причиною смерті свого кота, коштує 600 гривень. Буде бланк із мокрою печаткою.
***
Навколо війна, люди втрачають власні життя, минуле, перекреслюють майбутнє. Люди втрачають людей. Більш невдалого часу для туги за якимось там котом не вигадаєш.
***
Перед Новим роком мене спитали, кого з наших тварин люблю найбільше. Я все життя вважала себе dog person, марила псами з дитинства і завела французького бульдога під час карантину. У колишнього хлопця була дурнувата хутряна кицька. З нами жив цілий експромтний зоопарк. Я відповіла: «В якому сенсі більше? Я люблю лише Шафрана».
Як це — відчути, що якби тобі запропонували віддати свого першого в житті пса та дурнувату хутряну кицьку в обмін на те, щоб твій кіт був живим, то ти б погодилась, не вагаючись? Я знаю як. Лайняно. Тому що цього ніхто не запропонував.
***
В юності ми всі фанатіли від артхаузного кіно. Сумніваюсь, що хтось його розумів належним чином, ба більше — плекав якісь до нього сильні емоції. Але «шарити артхауз» на початку нульових означало бути на певному культурному рівні.
Після того як відвозиш пластикову коробку, де лежить твій пошматований після розтину кіт, загорнутий в ашанівський коцик, на кремацію в ЛКП «Лев», а потім кричиш у машині, нічого не відбувається, крім тиші. Я вирішила наповнити життя артхаузом — навалити аж за край, сука, щоб просто ані щілинки не лишилось!
Артхауз у кінематографі — це набір дивних беззмістовних діалогів у антуражі палацу, який завжди мріяв бути сквотом. Артхауз у житті після смерті кота вирішується в діапазоні між зміною зачіски та гардероба до кардинальних рішень щодо особистого життя та еміграції. Окремо кожен із цих актів є соціально прийнятним та очікуваним. Коли чиниш їх без упину, один за одним, прослідковується очікуваний ефект просування уперед. Нічого спільного з полегшенням, проте жодної внутрішньої паралітичної тиші. Але варто лише на секунду зупинитись, щоб зазирнути у свій розклад та переглянути, що у нас там наступне, — цієї самої миті очі починають пекти, в горлянці стає гірко, і єдина відповідь на запитання життя, Всесвіту — геть не «42», а «Я хочу назад свого кота».
***
Наступного дня після того, як ми знайшли нашого кота мертвим, я попросила в учасниць закритої жіночої спільноти в фейсбуці поділитись своїм досвідом про те, як вони пережили смерть близького домашнього улюбленця.
Коли читала відповіді, то не могла повірити власним очам: люди ділились своїми історіями та говорили про те, що сум, біль і порожнеча нікуди не поділись, хоча минуло вже багато років, інколи понад десять. В мене минав тоді лише другий день, я ще не могла осягнути повною мірою сам факт смерті кота, не те що перспективи лишитися з цим станом на тривалий час. Гортала стрічку коментарів, поки не зупинилась на повідомленні від моєї колежанки Саші. Вона написала, що з часом ця діра, яка утворюється через втрату, не меншає та не заростає. Це ми виростаємо навколо цієї діри завдяки тому доброму, що робимо та відчуваємо в житті.
Всі ці місяці, які я не маю більше свого живого теплого шкіряного кота, я щодня думаю: в чому ж сіль? Чому діра не заростає? Коли я помічу, що виросла навколо своєї діри?
Неочікувано для себе кілька тижнів тому знайшла відповідь. Наші тварини, яких ми купуємо, яких нам дарують, яких ми спадкуємо від батьків чи дітей, беремо в притулках, підбираємо на вулиці, не живуть своє окреме життя. Вони живуть життя, межі якого виставляємо ми.
Коли вмирає людина, вона здебільшого живе своє окреме життя. В цьому житті вона має можливість зробити все, що завгодно (або навіть трохи більше).
Гадаю, від втрати тварини біль інший тому, що це все відбувається в рамках, які ми будуємо. Якщо кіт гуляє, як сам собі знає, і гине під колесами авто, — це ж ми дозволили йому бути вуличним котом, а не сидіти вдома біля лотка та миски з кормом. А якщо сфінкс не прокидається через зупинку серця, спричинену ожирінням, то це лише тому, що я, яка три з половиною роки важила йому їжу щодня, розслабилась.
Тут нема жодного самобичування, це лише визнання правди. В психотерапії саме правда лікує травму — той осяяний момент, коли ти повертаєшся обличчям не до уявного, а до реального. Гадаю, те, що тварини є повністю у нашій владі, — це ключ до нестерпної та нездоланної іншої якості болю від їхньої втрати. Принаймні після того, як ця думка виникла та оформилась у моїй голові, я більше не сумую за моїм котом. Я виросла навколо цієї діри та продовжую рости. І замість діри тепер — той останній день, коли мій кіт пішов після сніданку поспати у свій теплий м’який будиночок, щоб не прокинутись більше ніколи. Мені було до задишки лячно думати про нього, а тепер це схоже на теплого кольору марево.
Я не містична, далека від релігії або віри, не вірю у збіг, долю та передвизначеність. Я гадаю, що точно так само, як є різна фізика — на нашій планеті, в інших системах планет та в інших всесвітах, — може бути інший вимір. Інколи він доторкається нашого, і тоді дехто з нас ледь-ледь відчуває його наявність. Коли повертаєш за ріг будинку і в раптовому вітрі відчуваєш запах моря, хоча у твоєму місті немає навіть річки. Можливо, день смерті мого кота перетік у цей вимір. Того понеділка він ще трохи торкався моєї реальності — дивним відчуттям всередині, поштовхом запустити котофлешмоб в інстаграмі. Можливо, цей вимір торкається нашого щоразу, коли мені здається, що я торкаюсь свого кота уві сні. Можливо, немає жодного виміру. Але є спокій. Спокій пахне шафраном.
