Три історії про шкарпетки, ключі та перукарські ножиці

//
586 переглядів

Війна, будьмо відвертими, час не лише героїчних історій, зразкової витримки та залізобетонної стійкості. Насправді великою мірою війна про емоційні гойдалки, коли водномить зриваєшся з піку ледве набутої рівноваги і гепаєшся об самісіньке дно зневіри, безпорадності й гіркого запитання до Всесвіту: чому я, чому зі мною це все відбувається, що я зробила не так? 

Ці запитання, залишаючись без відповіді, здатні повністю знерухомити і добряче затруїти життя думками про те, що світ геть безконтрольний, хаотичний, непередбачуваний, нічого від мене не залежить, я ні на що не впливаю і, мабуть, геть нічого зробити не можу?

Ось вам три жіночі історії, які спростовують зловісні нашіптування дияволятка на плечі, коли той намагається переконати, що ти, така маленька, мізерна і незначуща перед грандіозністю війни, нічого не можеш вдіяти, нікому й нічим допомогти не здатна.

Моя подруга Ганна, юристка за фахом, працювала в державних установах понад десять років, а ще викладала курси східних та гавайських танців. Від початку війни вона несподівано для себе взялася за ще один фах — перукарський. «Моя мама перукарка, мій брат перукар, моя бабуся була перукаркою. — розповідає вона. — Коли ще я навчалась в університеті на юриста і мала вільний час, то приходила до мами в салон, і вона мені казала: “Давай я навчу тебе стригти!” Це були якісь додаткові навички, мама навчала просто, щоб я це вміла робити. Минуло багато років, і от під час облоги Києва, коли всі перукарні були зачинені, мені почали телефонувати друзі й казати: “Аню, ми знаємо, що ти вмієш стригти, а давай ти спробуєш?” І я почала стригти». 

Пізніше, вже у червні, вона закінчила академію перукарського мистецтва і почала думати над тим, як прикласти новий фах не просто до життя, а із максимальною користю. Тож звернулась до волонтера, і той домовився, щоб вона приходила у військовий шпиталь і стригла там поранених хлопців. 

«Чесно кажучи, перший досвід у шпиталі був для мене доволі важким психологічно, бо я заходжу в палату відділення травматології, а там хлопці без кінцівок, по два, по три місяці можуть лежати. І мене зустрів чоловік років 50 без руки і без ноги. Каже мені: «Хочу підстригтися!» Він сів, я питаю, може, йому треба допомога? Він такий одразу: «Не треба, я сам!» І мене неймовірно вразило те, які це все сильні, неймовірно стійкі люди! І коли ти ставишся до них, як до повноцінних людей, не тужиш над ними, не починаєш жаліти, то вони за це дуже вдячні. І їм приємно, що про них не забувають, що вони теж можуть, як будь-яка інша звичайна людина з вулиці постригтися чи зробити бороду! Був ще один хлопець, я заходжу, кажу: «Будемо стригтися». Він мені: «Я так хочу підстригтися, але не можу сидіти!..» Ну, кажу, зараз щось придумаємо. Ми взяли стілець, я на той стілець встала і так стоячи його підстригла. Стрижка сподобалась!»

За словами Ганни, чоловіки у шпиталі не ставляться до неї зверхньо чи зневажливо, мовляв, ходить тут якесь дівчисько, яке життя не нюхало, смерті в очі не бачило. Натомість вони всі надзвичайно вдячні за можливість відчути себе хоч трохи дотичними до мирного життя, в якому були колись барбершопи, модні стрижки і регулярний тримінг бороди. 

Величезна кількість хлопців, каже Ганна, не «запеклі воїни-воїни з броні та заліза», а звичайні вчителі, айтівці, актори, дизайнери, які до 24 лютого 2022 року і гадки не мали, що колись візьмуть зброю і підуть на війну. Зрештою так само і Ганна гадки не мала, що одного дня перукарський фах із корисної навички стане для неї не тільки новою професією в умовах війни, а й тим важливим інструментом, який допомагатиме долати відчуття темряви чи безпомічності, що обступають зусібіч і намагаються змусити почуватися мізерно маленькою, дрібненькою і настрашеною дівчиною.

«Я не лікар, нікого не лікую, просто людям поруч зі мною добре і спокійно. Вони можуть просто посидіти поруч, про щось поговорити, помовчати, поки я стрижу. І їм від того добре, і мені!» — пояснює вона.

*

Пригадуєте, як минулого року в перші ж дні повномасштабного вторгнення чимало людей, переважно тих, що лишалися вдома і не мали наміру їхати з міста, ставали «ключниками»?

Виїжджаючи, їм залишали на зберігання ключі родичі, сусіди, друзі, далекі та близькі знайомі, щоб ті приглядали за квартирою, годували домашніх тварин, поливали квіти або й для того, щоб у тих, хто лишається під обстрілами, була додаткова опція житла — про всяк випадок. А моїй подрузі Світлані «ключництво» дало можливість знайти для себе нове заняття в житті та й заробіток під час війни.

«Почалося з того, що моя донька винаймала квартиру, а від початку війни я вмовила її поїхати з Києва. А потім власник житла попросив звільнити орендовану квартиру. Я допомогла вивезти доньчині речі. А потім до мене стали звертатися й інші друзі з аналогічним проханням, — пояснює вона. — І оскільки багато хто не мав наміру повертатися в Київ чи в Україну найближчим часом, то треба було щось робити із їхніми речами. На прохання друзів я стала розпродавати їхні речі, бо отак прям викинути все на смітник вони не могли собі дозволити, багато хто з них сиділи без грошей. Частину грошей надсилаю власникам, але і я на цьому можу заробити собі на життя».

За словами Світлани, спочатку вона розпродавала речі по знайомих та онлайн, але зрештою стала їздити на столичну барахолку. 

«Зараз це найреальніша професія, — пояснює Світлана, яка до війни займалась організацією дитячих велоперегонів, а також возила в тури невеличкі групи туристів по небанальних українських пам’ятках, тож після повномасштабного вторгнення залишилась і без роботи, і без грошей. — Дуже багато людей зараз приїжджають на барахолку, бо там можна стати й продавати речі, тебе не буде ганяти поліція, бо це офіційна локація. У квітні минулого року на тій барахолці я була мало не сама, але з часом людей ставало дедалі більше, з’являлося дуже багато нових продавців, і тепер вже треба було приходити рано-вранці, щоб зайняти місце». 

Світлана пояснює, що в умовах війни барахолка для багатьох стає порятунком: переселенці можуть знайти там дешевий посуд, одяг, щось із меблів. Ті ж, хто, як Світлана, від початку війни опинилися в скруті, мають змогу розпродати зайві речі й із того жити:

«На барахолці є свої правила, там все продають за копійки, і це такий азарт — для покупців купити якнайдешевше, а для продавців продати якнайдорожче!»

Світлана зізнається, що торгівля на барахолці — це одна з найцікавіших і найдрайвовіших речей, якими вона займалась в житті: «Це цілий унікальний світ, який існує вже не перше століття, київські барахолки були завжди, в усі часи, за будь-якої влади! Тут таке жваве спілкування, і величезна кількість людей, які вже не можуть жити без цієї барахолки, весь час з’являється хтось новенький, хоча є і свої старожили, і цілий світ колекціонерів! Під час війни я почала займатися тим, чим ніколи не думала, що буду займатися. Таке відчуття, наче ми знову повернулися у 90-ті, коли заробити можна було, тільки щось продаючи на базарі. “Човникування” тоді було реальним способом виживання. Я стала продавчинею мотлоху через війну, але це мені дуже подобається. Скажу так: я не вважаю цей фах принизливим, люди ідуть на барахолку за азартом і цікавинками!»

*

«Сьогодні я відправила туди, на Бахмут, величезну партію — 40 плетених поясів, чотири жилети, дві пари рукавиць і 125 пар шкарпеток», — звітує моя давня знайома пані Ніна. До війни вона була відомою ютюб-блогеркою і мала вже майже 79 тисяч підписників на своєму каналі «Бабушка 2.0», де вона розповідала своїм ровесницям і ровесникам, що «зрілий вік» не дорівнює старості чи нецікавому, викінченому життю: вона знімала ролики про фізичне і сексуальне здоров’я у віці 50 плюс, про активний спосіб життя, про подорожі, про те, як модно і стильно одягатися на секонді, навіть якщо весь твій дохід — то маленька пенсія. Але від початку війни з п’ятирічною кар’єрою в ютубі було покінчено. 

«Я пробувала виходити в ефір на моєму каналі, для мене було важливим сказати своїй авдиторії, що я більше не говорю і не веду канал російською мовою. До війни комунікувати з глядачами російською було моїм свідомим вибором, бо багато моїх друзів жили по всьому світу і розмовляли цією мовою. І от десь за тиждень після 24 лютого я вийшла в ефір і сказала, що більше не хочу говорити російською, і попросила відписатися всіх, кого це не влаштовувало. Це було жахливо… Люди, з якими ще тиждень тому в мене повністю збігалися інтереси, які здавалися мені прогресивними, розумними людьми, які не дивляться телевізор, бо мають свою думку, почали говорити мені таке, що я не могла цього охопити розумом!..» 

Після початку повномасштабної війни на прохання рідних пані Ніна виїхала з Києва і тимчасово перебралась до Хмельницького. І вже наступного дня пішла плести маскувальні сітки. Трохи згодом працювала і чергувала у місцевому волонтерському центрі, який приймав перших переселенців та біженців великої війни. Коли за кілька місяців вона повернулась до столиці, то одразу ж приєдналась до волонтерського об’єднання «Дарницька мотанка», де «дівчата», як ласкаво називає пані Ніна своїх одноліток, теж плели сітки. Тим часом її невістка з онуком виїхали до Латвії та весь час запрошували пані Ніну хоч ненадовго приїхати до них. Та на той час в неї не було навіть часу думати про Латвію.

Як згадує пані Ніна, дехто з дівчат в «Дарницькій мотанці» почали самі плести шкарпетки для воїнів. І пані Ніна поцікавилась у своїх підписників у фейсбуці, може, хтось іще бажає до них долучитися? Зголосилися кілька жінок. «У вересні мої дівчата уже змайстрували кілька пар шкарпеток, відправили першу партію бійцям, а поки чекали відгуку — така чи не така шкарпетка їм має бути. Я теж у вільний час сплела пару шкарпеток — ох і потворні ж вони були! Але я хоч пригадала, як це робити». Збираючись нарешті відвідати онука, вона спакувала із собою нитки та спиці, маючи намір плести в дорозі й під час гостини. «Своїм дівчатам я сказала: “Повертаюсь із Риги — і ми беремось плести шкарпетки!” І от дитина у школі, а я собі плету і думаю — а де ж ми будемо нитки на ті шкарпетки брати? І тут 10 жовтня. Київ обстріляний ракетами! Я собі в Ризі просто місця не знаходжу», — з тремтінням у голосі згадує вона. — «Я написала в групу “Українці в Ризі” і спитала там у людей, може, підкажуть, де купити нитки задешево для шкарпеток захисникам. І люди почали мені писати!» Хтось порадив волонтерський центр, де нитки можна було знайти безплатно, хтось зголосився поділитися своїми запасами, а хтось навіть писав і просив про зустріч, бо бажали передати не тільки нові, ще не плетені нитки, а й готові шкарпетки! Наступні тижні Ніна займалась тим, що збирала нитки по всій Ризі, — їй привозили або просили приїхати, передавали з водіями, їхали спеціально за сотні кілометрів, щоб зустрітися з нею, хтось привозив клубочки, хтось купував нові й віддавав Ніні.

«Одна латишка привезла мені трохи нитки, але зверху стояла коробочка з цукерками, а там було написано “Слава Україні!”, мені аж сироти по шкірі пішли. І ми отак дивимося із цією жінкою одна на одну з очима повними сліз, прощаємось, але за мить я обернулась до неї, питаю: “А можна я вас обійму?” І вона мене обіймає зі словами: “Я не наважувалась вас попросити про те саме!”», — розповідає вона.

За словами пані Ніни, на кінець її гостювання в Латвії нитки вже заледве уміщались у кілька великих сумок. І поки вона розмірковувала, як всі ці поклади ниток та плетених шкарпеток перевезти в Україну, люди продовжували везти і нести їй вовну. Наприкінці жовтня пані Ніна повезла онука на захід України, щоб той зустрівся із татом, пакунки з нитками помандрували окремо через перевізників-волонтерів.

«Ми сплели на сьогодні 3800 пар шкарпеток, близько 760 теплих поясів, а в моїй групі зараз понад дві сотні в’язальниць, які об’єдналися довкола проєкту “Зігрій захисника” від ГО “Дарницька мотанка”, — звітує пані Ніна. — Ми розподілили, хто плете шкарпетки, хто пояси. Перемотувати нитки мені допомагають і сусіди, і мої дівчата, які плетуть, і мій чоловік! Нам передають шкарпетки і поштою, і через офіс мого старшого сина, через бібліотеки, де нас уже знають. І часом ці бібліотеки вже працюють як наші приймальні пункти, я залишаю там нитки, дівчата приносять туди шкарпетки, передають навіть через фермерів, які їздять до Києва на продуктові ярмарки, — я несу туди нитки, а м’ясники мені привозять і передають пакунки зі шкарпетками. 

Ми розробляли моделі тих поясів, зустрічаючись із дівчатами по різних торгових центрах, чіплялися до всіх, до хлопців у вагоні метро, якщо бачили, що ті у формі, розповідали, показували, що ми робимо, і питали їхню думку — це добре чи ні. Тим часом дівчата в Латвії — Байба і Даці — і зараз підтримують зі мною контакт, спочатку вони передавали нитки, а тепер теж плетуть і пояси, і шкарпетки!» 

За словами Даці Вітола із латвійського містечка Ієцава, спершу вони планували відправляти Ніні до Києва якісну латвійську вовну. Але через те, що в Україні після першого блекауту почалися тривалі відключення світла, що уповільнювало роботу в’язальниць, вони із невеличкою спільнотою знайомих і подруг (взагалі, в Латвії є кілька різних спільнот, які плетуть речі для фронту і передають на ЗСУ) вирішили плести і відправляти Ніні вже готові пояси і шкарпетки. 

Пані Ніна зазначає, що проєкт із плетеними шкарпетками і поясами працює не лише на те, щоб зігріти бійців на передовій. «Одна жіночка з Василькова, яка плете і через племінницю передає шкарпетки на Київ, каже мені: “Ти знаєш, сенс життя з’явився, я розумію, для чого я живу!” — Згадує пані Ніна. — 

А моя подруга Галя, яка взагалі плести не вміла, минулої осені вперше взяла спиці в руки і вже сплела 50 пар. Є жіночка, якій її мама, котрій вже майже 90 років, допомагає плести, вона перемотує бобіни, плете халявки, а вже п’ятку дов’язує її донька, бо мама вже майже нічого не бачить! Плетіння для фронту — це ж і допомога нам самим. Допомагаючи, я рятую себе, я почуваюся людиною. Бо багато дівчат собі кажуть: “Та чим я допоможу, ну, сплету одну пару, соромно з таким мізером іти до вас! Кому там моя одна пара потрібна?!” 

А виявляється, коли я одну пару, і ти одну пару, а вона третю, то ось уже за тиждень 60 пар шкарпеток готові їхати на фронт! Я теж думала спочатку, ну що я там можу для ЗСУ з моєї мізерної пенсії зробити? Але я руки можу докласти! Для багатьох моїх дівчат я стала рятівною паличкою, бо вони прочитали про шкарпетки, захотіли приєднати до спільної справи, і вже в них життєва енергія пішла! Я шукаю дівчатам нитки, роздаю, відправляю готові шкарпетки на фронт і почуваюся потрібною. От бозя дав мені цю стезю, сказав: “Ніно, роби це”, і поки можу це робити — я роблю». 

Ця дивовижна терапія плетінням, яка закрутилась довкола Ніни, привела в її життя величезну кількість людей, готових допомагати, надсилати нитки, везти їх в Україну, плести шкарпетки, передавати далі на фронт — це історія про масову терапію і максимальне відчуття себе на своєму місці. 

«Особисто я боюсь, що війна може прийти сюди до нас, у Латвію, — звіряється в’язальниця Даці з містечка Ієцава. — Але замість того щоб боятися, я намагаюсь робити щось, щоб війна сюди не прийшла. Ми будемо з вами, будемо вам допомагати стільки, скільки треба».