Твори, що увійшли до поетичної збірки Марини Пономаренко «Книжка любові і люті», були написані у 2019–2022 роках — під час епідемії COVID-19, а потім повномасштабного вторгнення.
Це вірші про те, що тримає нас на поверхні, коли за всіма законами фізики та фізіології ми мали би вже потонути. Це про здатність вигрібати, коли течія тягне у відкрите море, вороже й повне хижаків. Це про уміння затримувати подих, коли накриває високою хвилею. Це про силу, що дозволяє побачити на горизонті маяк і попрямувати до берега. Це про сміливість пірнути углиб і знайти на дні мушлю — на пам’ять про цю подорож, якою би страшною і похмурою вона не була. І ще ця книжка про мистецтво співати і сміятися — навіть у темній крижаній воді.
Для оформлення книжки художниця Ксенія Забродська створила ілюстрації за допомогою штучного інтелекту Midjourney.
Вірші зі збірки
Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею
Перечитує список із непрощéнного і непрóщеного
Марії із Маріуполя вітер волосся пестить
Марія носить на шиї смерть, ніби натільний хрестик
Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне»
Марія ту смерть прикриває червоним намистом
Марія тішиться дуже намистом, а ще — зеленими кедами
У неї серце розбите бомбами і ракетами
Шкіра її тонка, за відчуттями — ніби обідрана
Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами
Вона б викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі
Багажник Маріїної машини заповнений помстою
Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною
Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами
Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик
Марія із Маріуполя фотографує рудого котика
Фотографує пташечку, що пролітає над площею
Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею
Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»
Маріїн скелет — із найміцнішої азовсталі
Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде —
Доїду до Львова, а завтра уже на південь»
Помста в її багажнику — смертоносна, люта, позазаконна
Марія збирала її поза межами й поза кордонами
України, Польщі, Європи та видимого світу
Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,
Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера
Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?
У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний
У мертвих теж є що передати для армії
У нас довжелезні списки непрóщеного й непрощéнного
Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту
Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гнíздяться
Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»
І ось Марія на українсько-польському держкордоні
Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні
Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли
Вона думає: «Як мені зрозуміти — я ще жива чи уже померла?»
Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє
Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію
* * *
Ось проста дівчина Ліда
Веде свій тролейбус, а він — їде
Він їде крізь місто, у місті цвітуть вишні
Весна цьогоріч видалась дивовижна
Ліда думає: «Ось я, проста дівчина Ліда,
Живу собі, не лишаючи сліду,
Про мене не пишуть вірші
і не знімають фільми
Зате відпрацювала зміну — і вільна»
Ліда всміхається. Ліда цвіте, як вишня
У Ліди — вечірні зміни на цьому тижні
Ось ніч, і Ліда в депо після зміни
П’є «Кока-Колу» і їсть «Мівіну»
Навколо гудуть хрущі і цвітуть вишні
І Ліда не думає про величне чи вічне
Квіти падають Ліді в тарілку,
В волосся,
В долоні
У Ліди в долонях — тролейбусні лінії
замість лінії долі
Ліду ніхто не чекає, Ліда нікому не сниться,
У Ліди тролейбус — її фортеця і колісниця
В депо є начальник, і звуть його Гриша
Він каже: «Лідо, ти наче сіра миша
Купила б собі яку сукню,
хоч гривень за триста
Бо схожа на стрийського контрабандиста
Ти, Лідо, проста, наче п’ять копійок
Таких не кохають,
за таких не влаштовують бійок,
Була би ти, Лідо,
як більш-менш нормальна баба
Дивись, на тебе хтось і запав би
Може, у нас би з тобою щось вийшло»
Ліда мовчить. У серці у неї цвітуть вишні
У Ліди є дід, дід живе на краю світу
Ліда любить свого старого діда
Дід живе біля річки і має човна
Дід знає, який цей світ, і знає, із чого він
Дід знає також усе про Ліду
Він каже їй часто:
«Лідо, ти могла би водить боліди,
Лідо, ти бути могла б як Шумахер
Хто не вірить у це — шли нахер
Шкода, Лідо, що так мало платять
Мені бракує на віскі, тобі — на плаття
Ох, Лідо, хай би воно все скисло
Шукай собі, доцю, контрабандиста
Ти, Лідо, така суперова дівка,
А в контрабандиста завжди є готівка
Він зрозуміє твої болі й мороки
Я знав одного такого.
Ви розминулись на двісті років
Він був, Лідо, як ти —
боявся любові і не боявся смерті»
Вишні великі і білі, наче полярні ведмеді
Ніч пахне дощем, пахне озоном
Ліда їде у нетрі промзони
Навіть промзона тоне в цвітінні
Десь там є пасажири, довгі непевні тіні
Вони там бувають за будь-якої погоди
На них — їхній найкращий одяг
Хтось із них переляканий, хтось сонний
Вони всі уперше у цій промзоні
Вони, певно, думають:
«Нічого собі, оце нетрі»
І кожен стискає в руках по монеті
І якщо говорити щиро
Ліда любить таких пасажирів —
не ставлять тупих запитань, не пишуть кляуз
Ліда вмикає їм Емі Вайнхауз
І везе їх крізь ніч,
вони їдуть, і їдуть, і їдуть
Бо це досить довго — доїхать до краю світу
Ліда думає: «І все-таки це гнітюча справа —
Возити покійників на переправу
Відвезу їх ще цього й наступного разу,
А потім наймуся водить паті-баси
Куплю собі шорти, сукні й намиста
Поїду на Ібіцу, зустріну контрабандиста
Він буде плавати брасом і говорити басом
Я буду барижити контрабасом
Буду курить самокрутки, а що, блін?
Ніякого Хендрікса, ніякої Дженіс Джоплін
Буду слухать веселу музику,
як там вона зветься
І не матиму жодного мертвого в серці»
Ось Ліда стоїть на краю світу
Тут немає вишень і квітів
Чесно кажучи, тут немає нічого
І тільки тіні сідають у дідів човен
І дід Ліді каже: «Лідо,
Скоро настане літо
Привезеш мені чого-небудь з городу
Я б собі посадив, але ця паршива погода
Тут, Лідо, клімат такий,
не дай Боже Всевишній
Ніщо не росте, навіть вишні»
Ось Ліда їде назад у промзону
І думає: «Це взагалі законно
Виїжджать на цю трасу
Тролейбусом Київпастрансу?
Хоч би не спіймав начальник Гриша
Ще випише штраф чи догану напише
Але ж воно того варте —
Якась надбавочка до зарплати»
Срібні монети лежать у кишенях куртки
Ліда слухає треки печального Курта
І так їй легко їхати містом,
так вона легко дише
І сонце сходить над містом
І вишні, усюди цвітуть вишні
