Біженці у власному домі

//
392 переглядів

«Виїзд із Бахмуту моїм батькам давався найважче… Мені особисто було легше ухвалити рішення про евакуацію, тому що я передусім розуміла загрози для дитини і для себе через мою проукраїнську позицію та журналістську діяльність. Зрештою коли одна з ракет прилетіла на сусідню вулицю, то вже зранку мама написала, що вони виїхали із Бахмуту до Дніпра», — розповідає моя подруга Гаяне.

За її словами, коли батьки нарешті дісталися Києва, обоє були у жахливому стані:
«Мій батько, веселий і життєрадісний чоловік, був мало не паралізований від страху, я бачила його налякані очі, бачила, як трясуться його руки! До того я ніколи в житті не чула, щоб він говорив матом, і не бачила, щоб мама була такою роздратованою. Мої батьки вдруге втратили все. Втратили будинок, в який вони тридцять років вкладали все до копійки, як емігранти в чужій країні, і ось тепер вони знову лишилися ні з чим…»

Вперше батьки Гаяне втратили дім і батьківщину через війну в Нагірному Карабаху. Тоді великою вірменською родиною вони перебралися до України і облаштувалися в Бахмуті, де попервах жили у крихітній кімнатці усі разом — із дітьми та дорослими, тітками, сестрами, братами. «Коли мої батьки переїжджали, у них був нульовий старт, не було капіталу, не було освіти, не було підтримки, і свій власний будинок вони будували важкою-важкою працею. Ну, тепер те саме буде і зі мною. Бо навряд чи ми повернемось до Бахмуту, наше місто зруйноване, і моя дитина буде рости так само, як і я, знаючи, що я буду дуже важко і багато працювати», — говорить Гаяне.

Кілька років тому, блукаючи залами Музею історії Вірменії, що у Єревані, я натрапила на виставку стародавніх фотографій вірменських біженців, постраждалих від турецького геноциду. Жінки, діти, старі, молоді — у страшних лахміттях, із нажаханими, пронизливими очима, які бачили те, що ніколи не мусить побачити жодна людина, — страшну руїну і повсюдну смерть. Іноземні репортери та журналісти фіксували на камери вірменських біженців при дорогах біля тіл померлих дітей із простягнутими руками в пошуках милостині — о, ці страшні білі тонкі руки, висушені горем і голодом!

Кожна фотографія увічнювала понівечені, знищені, зруйновані долі цілих родин. І усвідомлення того, що «це відбувалось насправді», бо фотографії є доволі неспростовним свідченням на відміну від підручників історії, важким камінням лягало на серце. Ба більше, я знала, що отак і мої прадід із прабабою тікали від смерті, покинувши все майно, будинок, облаштоване затишне життя в маленькому турецькому селі, і, хто знає, можливо, чийсь об’єктив десь у часі та просторі зафіксував їхній біженський шлях? Я так і не дісталась зали зі знімками злочинів, що їх скоїли молодотурки, вчиняючи геноцид, бо заледве спромоглась зазирнути в очі біженцям із тих фотографій — тоді мені здавалось, що вже нічого страшнішого і важчого я ніколи не побачу.

І ось ми тут: 21 століття, центр Європи, і люди, які ще донедавна жили собі своїми життями, мали мрії, плани, будували будинки, народжували дітей, розводили курей і поросят, сіяли квіти, ремонтували кухні, планували подорожі, просто собі жили, тепер змушені тікати світ за очі, залишаючи позаду зруйновані будинки, понівечені курники, розтоптані квіти, втрачаючи близьких, рідних, друзів, майно, а часом і життя.
«Найгостріший, мабуть, момент, коли я відчула себе біженкою, — згадує моя подруга Тетяна, — коли ми тікали з-під Херсону, на мені була тепла плетена шапка на жирне волосся, бо помитися під обстрілами не було можливості. І от ми заїжджаємо на заправку, довкола люди, вони нормально вдягнені, п’ють каву, щось таке буденне купують, а ти у своїй страшній шапці фізично відчуваєш, як сильно ти від усіх них відрізняєшся…»

«У мене насправді найбільша істерика була, коли перед виїздом мама надягла мені на палець свою обручку і сказала: “Бережи її!..” Це був такий момент, знаєте… Батька вже давно нема, вона каблучку не носила, але в той момент попросила мене її зберегти…» — звіряється моя інша подруга Вікторія.

«Ми виїжджали вісім діб, хоча дорога з Енергодару до Запоріжжя в мирні часи займала півтори години. Треба було стати в живу чергу, яка починалась від самого Енергодару, і стояти треба було з восьмої ранку до восьмої вечора. Весь час ішли бойові дії, а ще це ж південь, це степ, це пекло, тобі нема де сховатися, нема як сходити в туалет, у тебе нема води, їжі, пального обмаль, і в цій черзі стоять люди з маленькими дітьми, із хворими старенькими, з лежачими хворими. Люди вмирали в тих чергах!» — згадує свій шлях до порятунку ще одна моя приятелька Юлія.

Біженство — це одна з тих болючих травм, з якими українському суспільству рано чи пізно доведеться мати справу. І мова не про грошові виплати чи компенсацію за втрату майна. Що довше триває війна, то більше людей будуть змушені кидати все і рятуватися, шукаючи долі деінде. Глобальне відчуття біженства створюватиме все сильнішу і відчутнішу напругу, особливо якщо легковажно заплющувати очі й казати: «Ну то й що? Вони ж живі наче й здорові, десь собі винаймають житло, працюють, та і, правду кажучи, вони ж все одно “вдома”, не на чужині, що їм ще треба?»

Бо замість можливості видихнути, заспокоїтися і привести себе до ладу емоційно та фізично, відновитися і відродитися до життя в якомусь безпечному для себе просторі, біженці часто опиняються сам на сам зі знесиленням, виснаженням, спустошенням, депресією, ще й борюкаючись у морі бюрократичних викликів і поточних проблем, включно з війною. А їм ще й докидають: «Ну, ви ж живі, хіба цього мало?» Цього, справді, вже немало, але цього точно не достатньо!

«Почуттям біженства накривало постійно, коли ми стикалися із державою, — погоджується Гаяне. — Тобі одразу ж показують, хто ти є тепер, коли доводиться оформлювати довідки, стояти в чергах за якимись документами. Коли бюрократичні моменти намагаєшся вирішити, то одразу відчуваєш, хоч ти і українець, але в очах держави ти трохи не такий українець, який має в цій місцевості прописку чи мешкає постійно».

Можна відновити документи, звестися на ноги, перебиваючись гуманітарною допомогою, знайти роботу, купити нові тарілки, роздобути одяг у секонді, навіть налагодити побут і облаштувати винаймане житло у такий спосіб, щоб справді почуватися наче вдома. Але насильницький досвід, коли ти не з власної волі змушений переміститися в просторі, ухвалюючи швидкі й не завжди правильні рішення, втрачаючи на кожному кроці свій вибудований всесвіт, потребує не тільки осмислення, а й дбайливого, делікатного ставлення і дуже великої кількості співчуття. Але, на жаль, це не завжди те ставлення, з яким стикаються біженці та внутрішньо переміщені особи. Одна моя знайома дуже неохоче згадує ті кілька місяців, що вони з родиною і тваринами провели на Закарпатті в перші місяці повномасштабного вторгнення. Той факт, що вони евакуювалися з Донбасу (з неокупованих територій), став болючим тавром на них усіх — місцеві безцеремонно закидали їм, що то вони накликали горе і війну в Україну, ще й з якогось дива розраховують на допомогу і підтримку! Моя подруга з її палкою українською позицією і майже десятиліттям волонтерства за плечима заледве стримувала сльози, коли згадувала своє життя в тому селі, і зрештою, втомившись від прискіпливих поглядів сусідів і постійних нарікань, вони з дітьми і тваринами перебралися до Києва.

Насправді ця прикра історія моєї подруги не означає, що геть усі українці вішають собак на біженців із Донбасу, звинувачуючи тих в усіх можливих і неможливих гріхах.

Але дуже важливо прийняти той факт, що не існує ідеальних біженців, не буває ідеальних переселенців так само, як не існує в природі ідеальних людей. Є люди хороші й не дуже, і навіть такий глобальний катаклізм, як війна, не змінює чиюсь сутність. Люди не стають гранично інакшими тільки тому, що над головами розриваються бомби. Частіше вони просто залишаються собою. І, слухаючи історії моїх знайомих, хто втратив дім і відчуття твердого ґрунту під ногами внаслідок повномасштабного вторгнення, я справді вірю, що хороших людей трохи більше, ніж іноді здається.

«Був такий момент, коли ми вже їхали з батьками у Збараж, і я раптом усвідомила: тепер я біженка. У мене нема нічого. І тепер буду на всьому економити, все тепер буде “впритиск”, бо віднині я бідна людина. Але коли ми доїхали до Тернополя, до нас того ж вечора повалили люди, вони приносили ковдри, подушки, постіль, посуд, одяг, взуття, засоби гігієни — від шампуню до прокладок, а я стояла, на це дивилась і ледве не плакала! Це був такий щем у серці. А ще я собі подумала, що це, мабуть, жнива з того, що все життя робила моя мама. Вона у мене така — завжди віддавала! Якщо десь хтось був у скруті, мама завжди допомагала, не відмовляла. І коли війна ще тільки починалась дев’ять років тому, мама збирала мішками речі й відправляла переселенцям і бійцям…» — розповідає моя подруга Тетяна, згадуючи всіх тих людей, хто підтримав її та батьків, коли, втративши дім на Херсонщині, вони були змушені шукати прихистку на заході України.

«Нам насправді зустрічалось дуже багато хороших людей! Мені навіть одного разу подарували пальто в магазині. У мене було тільки зимове, а вже весна, потрібне було щось легше з одягу. І ми з мамою пішли у крамницю, почали міряти, а продавчиня каже: “Знаєте, у мене є кілька варіантів, які я можу вам подарувати”. І це був не якийсь непотріб, а дуже красиві речі! Зрештою, вона мені подарувала і пальто, і шалик до нього! Абсолютно незнайома людина!»

І поруч із прекрасними моментами щедрості, каже Таня, траплялися зовсім кумедні випадки, які, однак, повсякчас їй нагадували — ти біженка, а значить, мусиш вдовольнятися тим, що тобі дають, і не перебирати харчами. І, не дай боже, зробити тобі крок за рамки чужих уявлень про канонічну біженку — скромну, бідну, покірну, безправну, всім задоволену і безмежно за все вдячну.

«Коли ти біженка і раптом купуєш собі, скажімо, нову тарілку, то люди дивуються, що ти біженка і чомусь купуєш собі класну та дорогу річ. Це дуже тонкі моменти, в яких ти відчуваєш власне біженство, — пояснює Таня. — Або приносять тобі речі, а ти дивишся — і там таке іноді, що цими речами тільки підлогу можна мити. Я розумію, може, людина це принесла без задньої думки, може, саме для того, щоб у нас були ганчірки для миття посуду, але ти одразу відчуваєш, що ти тепер біженка, і на тобі прям така наличка! У мене вже дуже загострена реакція на подібні штуки. Коли я, скажімо, зроблю манікюр, то є подивування, мовляв, а ти точно біженка? Але біженці не мають бути якимись брудниськами і нечепурами, вони не мають відчувати свою нижчість, це люди, у яких є гідність!»

Біженство — це не лише фізична втрата нажитого майна, будинку і речей, які ти мусиш лишити позаду, аби врятувати чи не останнє, що в тебе залишилося — власне життя.

Біженство — це насамперед втрата почуття безпеки, відсутність сталості та стабільності, які дозволяють тобі з легкістю пускати коріння в новий ґрунт.

Біженство ніколи не стається із твоєї власної волі, тому воно завжди є брутальним проламуванням кордонів. А відрубане коріння дуже сильно болить. Як каже одна моя знайома, за рік, що минув від 24 лютого, вона зробила для себе головний висновок: важливо бути добрими. І якщо не можеш нічим зарадити, підтримати, допомогти, то хоча б просто будь добрішим до того, хто поруч.