Марія Вольвач, Христина Алчевська та Наталя Забіла: харківські письменниці у подкасті «Дефіляда»

від | 12.01.2023 | Фемкульт, Персони, Слухати, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Стартував другий сезон літературно-художнього подкасту «Дефіляда». «Дефіляда: Харків» запрошує помандрувати літературним Харковом і познайомитися з місцевими письменницями та письменниками. Це художній подкаст, тож у ньому історичні та біографічні факти складаються у динамічні псевдодокументальні історії, такі собі містифікації або міські легенди.

«Дефіляда: Харків» — це спроба поглянути на постаті з підручників сучасним оком і зробити їх ближчими. Вісім епізодів, різноманітні за настроєм, стилем та проблематикою, оповідають про вісьмох літераторів і літераторок. Серед них — Микола Куліш, Майк Йогансен, Наталя Забіла та Григорій Квітка-Основ’яненко.

Три харківські мисткині й письменниці — Марія Вольвач, Христина Алчевська та Наталя Забіла — стали героїнями окремих епізодів «Дефіляди». Розповідаємо, як жили та що робили письменниці з Харкова.

Марія Вольвач, Христина Алчевська та Наталя Забіла: харківські письменниці у подкасті «Дефіляда»

Марія Вольвач

Марія Вольвач, знана також під псевдонімом Маруся Вольвачівна, — письменниця й поетка, авторка збірки «‎Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни», оповідань, віршів, поем та п’єс «Охайнулась, та пізно», «‎На великім шляху», «Є каяття, та нема вороття». Вольвачівна організовувала таємний народний гурток, в якому разом із селянами обговорювала їхні проблеми, зокрема й національні питання.

За словами письменника Володимира Пепи, Вольвач — це «Катерина Білокур у літературі». Високу оцінку її творчості дав фольклорист та літературознавець Микола Сумцов, а Іван Франко, тоді редактор «Літературно-наукового вісника», опублікував її мемуари й поезії в часописі.

Творчість Вольвачівни вирізняється на тлі української літератури кінця ХІХ — початку ХХ століть. На відміну від інтелігентів, які здобували освіту в університетах та розуміли світовий культурний контекст, селянка Маруся отримала життєвий вишкіл та створила яскраві тексти на фольклорній основі.

Від козачки до наймички, від кравчині до письменниці

Історія харківської письменниці оповита таємницями. Народилася на Харківщині у козацькій родині в 1841 році. У мемуарах Вольвачівни знаходимо загадкову розповідь про те, як грецькі ченці завітали до хати Вольвачів та напророкували малій Марусі бути самотньою по життю й стати «писателькою».

У сім років дівчинка втратила батька, старші брати змарнували всі статки, тож у 14 років мусила їхати до Харкова, щоб опанувати ремесло чи навчатися. Там познайомилася з невідомим паном, з яким поїхала до Петербурга з важливою умовою: здобути освіту. За пів року в столиці імперії дівчина не вивчилася, однак спостерігала за тим, як живуть люди. Багато років по тому спогади про побут й атмосферу Петербурга зафіксувала у праці «На Вкраїні». Повернувшись до Харківської губернії, Марія опанувала кравецьке ремесло, яким заробляла собі на життя.

Наймитуючи, Вольвач самотужки діставала знання про світ. Згодом досвід щоденної важкої праці та нелегкої долі жінки став одним із провідних мотивів у творчості. Довгий час Марія була неписьменна, тож подумки складала слова у вірші й тримала їх у пам’яті, доки не навчилася грамоти. Це сталося завдяки знайомству з істориком Дмитром Багалієм. Він помітив літературний талант Марусі та посприяв дебюту в харківському альманасі «Складка». Потім друком вийшли гумористичний твір «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова», а у 1896-му — збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови валківської селянки Вольвачівни».

«Україна — моє життя»

Вольвачівна переймалася долею Слобожанщини та України в буремні часи зламу століть, коли діяли Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), а проукраїнських діячів переслідувала влада. 

Письменниця засвідчила любов до України та міць власної національної ідентичності вчинками. У 1902 році, коли на рідній Валківщині та в інших повітах спалахнуло селянське повстання, Вольвач організувала таємний гурток, до якого приєднувалися селяни з сусідніх сіл — Одринки та Огульців. У той час Маруся писала:

«…Україна — моє життя. Я кохаю серцем і душею свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило».

Письменниця здійснювала невеличкі фольклорні експедиції у сусідні села, слухала, що і як люди говорять, збирала народні оповідки, читала власні оповідання та вірші. «Спомини української селянки», опубліковані Франком, мають високу цінність для етнографів, тому що у них Марія детально описала побут і звичаї селян східної України того часу.

Повернення Вольвачівни

Актуалізував тексти Вольвачівни її односелець літературознавець Іван Лисенко, який став бібліографом творчості письменниці. У 2007 році власним коштом видав перше повне видання художніх творів, мемуарів та листів «Валківської селянки» під назвою «Кажи жінці правду, та не всю».

Марія Вольвач, Христина Алчевська та Наталя Забіла: харківські письменниці у подкасті «Дефіляда»

Христина Алчевська-молодша

Педагогиня, письменниця, поетка, драматургиня та перекладачка, а ще авторка 12 поетичних збірок, низки драматичних творів та перекладів. Христина Алчевська-молодша була справжньою бунтаркою, бо попри заборони та загрозу утисків з боку влади читала на своїх заняттях українські книжки, організовувала мітинги та страйки учнів середніх шкіл і мала зв’язки з підпіллям. 

Першу поетичну збірку Христі високо оцінив Іван Франко. Ольга Кобилянська, товаришка за листуванням, помітивши в поетці Алчевській творчий потенціал до прози, застерігала не йти простим літературним шляхом й наполягала взятися за роман.

У творчості Христі Алчевської помічаємо «європейський український націоналізм». Вона вірила, що молодь творить зміни, тож ревно виховувала у ній національне чуття — словом у віршах, а ділом на уроках. І жартома підбурювала: «За шкільним розкладом — цивільна непокора».

Донька меценатів, плідна поетка й перекладачка

Христя народилася у 1881 році у родині заможних і впливових харків’ян Алчевських — педагогині та революціонерки народної освіти Христини-старшої, яка заснувала першу в імперії безоплатну недільну школу для жінок, і підприємця та громадського діяча Олексія.

Писала ще змалку. У 10 років разом із подружками видавала рукописний дитячий журнал «Товариш», у якому публікувала свої вірші та оповідання. Після завершення харківської жіночої гімназії дівчина поїхала до Парижу навчатися на вчительських курсах Сорбонни. Через рік повернулася та викладала у харківських гімназіях французьку мову, тихцем читаючи з українських книжок.

З початку 1900-х друкувалася в періодичних виданнях, літературно-художніх альманахах. У 1905-му надіслала до редакції київської газети «Боротьба» революційний марш зі словами «Гей, на бій, за нами встануть». Рукопис потрапив до жандармерії. До квартири Алчевських прийшли з обшуком, та нічого не знайшли. З 1907-го до 1917 року видала 11 поетичних збірок.

У 20-х роках молодий критик Аркадій Любченко клеймував Алчевську «крокодилом від поезії». Тож Христя взялася перекладати — українською, французькою та російською. 1925-го отримала замовлення на переклад мемуарів Луїзи Мішель про Паризьку комуну. Захопившись, написала про неї драматичну поему. Її розкритикували за те, що «є Луїза, але нема пролетаріату». Серед перекладів Алчевської українською — романи Віктора Гюго «Бюґ Жарґаль» (1928), «93 рік» (1929), «Трудівники моря» (1931), поезії Вольтера та П’єра Корнеля, а також вірші Тараса Шевченка, Івана Франка й Павла Тичини французькою. За листуванням Христина познайомилася з французьким письменником Анрі Барбюсом та взялася перекладати його тексти.

Інтелігентка-одиначка

Листувалася з Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Олександром Олесем та вже згадуваною Ольгою Кобилянською. З останньою мала близькі стосунки. Кобилянська називала Христю білою мевою, тобто чайкою. Після розриву з Остапом Луцьким у 1908 році в одному з листів Ольга пише: «Христе, любіть мене і надальше. Так гарно, і тонко, і любо, як Ви, — ледве чи буде мене хтось ще в житті любити».

Якось Христя закохалася в харків’янина Олександра Покровського, який за законом не міг розлучитися з психічно хворою дружиною. Активно листувалася з одруженим, та згодом покинула й прийняла свою самотність. У листі до Кобилянської знаходимо: «Ми можемо жити самітними. Жіноча душа, чула і трошки химерна, то — скарб, який не повинен належати нікому з тих легковажних створінь, які ганяються за поцілунками та обіймами першої-ліпшої женщини».

Органічно, що поезія Алчевської — це також пошук гармонії в людських стосунках та особистого щастя, якого прагла емансипована жінка XX століття.

Марія Вольвач, Христина Алчевська та Наталя Забіла: харківські письменниці у подкасті «Дефіляда»

Наталя Забіла


Добре знана як дитяча письменниця, Наталя Забіла була також поеткою, перекладачкою та фатальною жінкою. У зрілому віці — впливовою партійкою, критикинею та редакторкою. Забілу можна вважати сміливою й дещо свавільною self-made woman чи вмілою пристосуванкою, яка зрозуміла правила гри й добре засвоїла уроки радянського життя.

Друкуватися розпочала як українська письменниця. У студентські роки вийшла заміж за письменника Саву Божка, який часто жартував, що «дворянську відщепенку» навернув на українство. Про їхні стосунки відомо замало. Та важливо, що Забіла, маючи безліч зошитів із російськими віршами на смерть Олександра Блока, з епіграфами Костянтина Бальмонта та Ігоря Сєверяніна, дебютувала таки українською з віршем «Війна — війні» у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон».

Критики не надто любили «дорослі» тексти Забіли. Першу збірку «Далекий край» (1927), натхнену російськими символістами, розкритикували за стилізацію та примітивізацію ахматівської теми, «винниченківщину», фройдизм, надмірну тілесність та перекручення справжнього пролетарського побуту. Однак проти творів для дітей надміру не виступали. У 1972 році твори Наталі Забіли відзначили літературною премією імені Лесі Українки. 

«Генеральська дочка» українського походження

Хоч і народилася у Петербурзі у 1903 році, Наталя була представницею козацького роду Забіл. Далекий прапрадід Петро був генеральним обозним і прожив понад 100 років, двоюрідний прадід, письменник Віктор, був другом Шевченка, а дід Пармен — знаним в імперії скульптором. Під час революції 1917 року сім’я Наталі втекла на Харківщину. Там дівчина вивчилася у Харківському інституті народної освіти (тепер — Харківський університет ім. Каразіна), одружилася та народила сина Тараса.

Активна жінка, енергійна коханка, (не)щаслива мати

У молодості Забіла бувала запальною й уміла дати собі раду. Якось відлупцювала Володимира Сосюру в редакції журналу «Червоний шлях». Тоді закоханому в Наталю Володимиру дісталося через книжку Валер’яна Поліщука «Громохкий слід», яка письменниці та її другому чоловікові, поету Антону Шмигельському, сподобалася, а Сосюрі — ні, але якби ж поет не назвав Наталю «безпартійною ідіоткою»!..

Крім трьох офіційних шлюбів у Наталі було багато кавалерів та коханців. Після довгих розмов із Забілою про інтимне життя Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот».

Забіла хотіла бути доброю матір’ю та мріяла про велику родину:

Любий мій! Я перш за все — самиця,

І для мене діти — перш за все.

(із вірша «Один вечір»)

Материнство давалось нелегко — у Наталі було чимало викиднів та мертвонароджених. У другому шлюбі зі Шмигельським народила двох доньок Ясочку та Галинку, які померли під час Голодомору. У третьому шлюбі з Дмитром Шавикіним народилася Маринка, але й вона померла юною. Зрештою, письменниця пережила усіх своїх дітей. Первістка Тараса поховала, коли тому було 49 років.

Здається, що Забіла намагалася хоча б у дитячій поезії втілити ідеал материнства та здійснити мрію мати велику щасливу родину, — те, що не виходило реалізувати в житті. Логічним видається її вибір дитячої літератури — так Забіла могла писати про живих дітей.

Окрім ідеологічних текстів, як-от цикл «Малим про велике», письменниця створила багато віршів, які тепер можна розглядати як добрі зразки жанру. А якщо врахувати факти з біографії, знайдемо неочевидний драматичний контекст. Так, у збірках 1930-х років «Про Тарасика й Марисю» (1930) та «Ясоччина книжка» (1934) прототипами дитячих головних героїв та героїнь є діти Наталі, зокрема й померлі. 

У 1950-х письменниця врешті скористалася перевагами партквитка — переїхала до Києва, очолила комісію дитячої літератури у Спілці письменників, стала членкинею редколегії дитячих журналів, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах як критикиня та літературознавиця. Тоді Забілі випала нагода віддячити своїм критикам Іллі Стебуну та Євгену Адельгейму закидами у буржуазному націоналізмі та космополітизмі, а Григорія Гельфандбейна викрила «як проповідника гнилих ідей буржуазного декадансу» та «популяризатора ворожої писанини Ахматової».

Подкаст «Дефіляда: Харків» створений командою спільноти Teenside ГО «безпробілів». Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...