«Автобус затримується ще на дві години, чекайте», — повідомляють на автобусній зупинці у Відні. Попереду різдвяна ніч. Нас 69 жінок із дітьми, метровими валізами, сумками з подарунками. Одного автобусу не вистачає. Тому всі чекають на додатковий та розподіл між ними за квитками. На новорічні свята в європейських країнах великі канікули, тож українок відпустили додому з роботи або мовних курсів. Віра, надія і любов у втомлених очах.
Скоро додому
24 грудня. Приміщення автостанції та туалети зачинили по обіді. Всіх вигнали. Жінки чекають на перевізника вже три години на холодній зупинці, під дощем і на протягу. Терпець урвався. Хтось розпитує водіїв міжнародного автобуса про свій рейс. Хтось емоційно закидає догори руки і валиться на півтораметрову валізу, інші жінки хапають бідну за руки-ноги. Хтось зустрічає оплесками і щасливими вигуками будь-який автобус: «Може, то є наш?», а хтось вітає о 12-й ночі всіх присутніх із Різдвом Христовим.
Незадоволення змінюється посмішками, жартами, самоіронією. Наче відкрилося друге дихання. «Скоро додому!» — вигукує гарна дівчина на ім’я Софія. Спілкуємося, жартуємо, сваримося, посміхаємося, чекаємо на диво. Ще за годину — знаємо імена, міста проживання в Україні, історію вимушеної еміграції.
Я стояла спиною до дороги і бачила обличчя українських жінок: стомлених, роздратованих, радісних, іронічних, щасливих. Віра, надія, любов — ось, що всіх об’єднувало.
«Не була в батьків дев’ять місяців. Нехай побачаться з онуками. Сумую за ними кожного дня», — каже молода жінка.
«А моєму чоловікові надали три дні в частині. Так я покинула дітей у Німеччині, вони вже дорослі, їх у мене троє. Зустрінемося з коханим на нейтральній території, так би мовити. Про рідний дім лише мрію», — ділиться колишня військова. Втомлена, стурбована, але з такою впевненістю чекає того автобуса.
У молодої жінки час від часу падає валіза. «Везу друзям і родичам подарунки з Європи. Треба підтримати та порадувати, — каже Даша з Харкова. — Сідайте-сідайте на неї, вона все витримає», — пропонує новій старшій приятельці відпочити на валізі. Вже йде четверта година. Втома поглинає повільно, але взаєморозуміння та взаємодопомога між нами сильніші.
«А я повертаюся. Досить. Хочу додому», — каже літня інтелігентна жінка. Якби були крила, вона давно б полетіла. Весь час енергійно пересувалася по зупинці.
Діти час від часу рюмсають, їхні мами тихо пояснюють ситуацію — і вони знов тихі й чемні.
«А ти бачила молодого батька з бабусею, які на автостанції няньчили тримісячне дитя? На дворі холодно, дощ крапає, мряка, а мала дівчинка така спокійна, лише всіх роздивляється», — розповідають мої нові приятельки. Серце стислося. Скільки можна то все терпіти? В нас навіть малі все розуміють.
Жіноче щастя
Дочекалися автобуса. Всі сідають, одна одній допомагає, дітей поклали спати. Тиша. На кордоні не затримують.
«Шановні жінки! Ми вимушені вас пересадити до іншого автобуса після Ужгорода, адже знов необхідно їхати за пасажирками до Відня. Всім необхідно встигнути на свята додому», — каже водій, і ми виходимо на зупинці, але вже на рідній землі. Деяких жінок чоловіки вже зустрічали в Ужгороді. Таких міцних обіймів та поцілунків навіть у кіно не показують. Інші пасажирки сидять в салоні автобуса. Сльози та емпатія в очах. І віра, надія, любов.
