«Залишилися лише найсміливіші», — йдуть за три метри попереду чоловік із 17-річним сином та усміхаються мені. Ранок, десь восьма година, я з чоловіком йдемо по воду. Дивлюся на двір багатоповерхівок — жінок та дітей не бачу. Я одна тут, але мрію про безпеку й дивлюся лише під ноги, на свої чоботи: «Один, два, три, чотири, один, два, три, чотири». Тримаю ритм.
Це мій останній день перебування в Маріуполі. 16 березня, як і для багатьох. Це був час пекла, прощання, порятунку, страху, надії. Цього дня я з чоловіком прийшли до драмтеатру після бомбардування, бачили клуби диму. Цього дня наш двір обстріляли ракетами з моря, і ми лежали на шлаку посеред двору.
Потім швидко перетягували сумки з поверху до машини, коли будинок трусився. Потім я сіла за кермо, і в перерві між прильотами ми поїхали.
Дорогою з Маріуполя в бік Мелекіного та Мангушу з’явився мобільний зв’язок, я отримала смс від сестри з маршрутом виїзду. Виявляється, вона покинула місто за день до мене. Потім чоловікові друг надіслав номер телефону жінки, яка може прихистити на ніч. Насправді Приазов’я велике, але всюди є друзі та родичі, родичі друзів чи друзі родичів.
Витягували, рятували та підтримували нас знайомі й незнайомі жінки. Сильні, добрі, вольові, впевнені, суворі, щедрі… Я себе уявляла в кипучому казані пекла, з блокади якого не вибратися, і наче хтось невидимий хапає мене за руку та висмикує з жаху і безнадії.
Так починається історія рятівниць моєї родини. Я досі не познайомилася з усіма, але хочу, щоб читач відчув ту силенну силу, твердість характеру, миттєвість ухвалення рішень, водночас жіночність і материнство, які відчула я до мурах, сліз вдячності, внутрішнього тепла і гармонії.
Грекиня Тетяна
Першою нашою рятівницею стала жителька села Мангуш. Навколо Маріуполя переважно грецькі села, тому назвемо її Грекинею, адже саме грецька гостинність, смачна їжа і жертовність заради рятунку інших їй притаманні. В неї є доросла дитина, яка вже живе окремо. Тетяна називати своє по батькові відмовилась принципово.
Ми їхали до її села майже вісім годин. Я не відчувала пальців ніг. Було дуже холодно в машині, адже завжди її глушила для збереження палива. Грекиня одразу не відчинила двері, світла в будинку не було, тому ми пішли по інших хатах, які вже були заповнені маріупольцями. Люди брали на ночівлю врятованих маріупольців щодня. Через пів години у дверях з’явилася свічка і вийшла господарка. Вона взяла до себе вже дві родини і думала, що ми не доїхали до неї. «Але в мене є ще один диван-малютка, заходьте-заходьте!» — впевнено казала вона. В нас були надувні матраци, тому ми родиною розмістилися в залі. На кухні перемовилися з маріупольцями, які прибули раніше.
Грекиня зробила гарячий чай із бутербродами, і це був перший післяблокадний хліб. Вона роздала всі свої теплі ковдри, а собі кинула фуфайку в коридорі — колишній вхід в будинок з двору, і через сон я почула: «Нічого, я в себе вдома». Вранці я побачила, що вона спала в тому куточку. Прокинувшись, Тетяна почала варити на газу картоплю, відкрила смачнющі мариновані помідори і якийсь салат із кабачків. І ми тоді відчули смак життя. Потім вона з моїм чоловіком пішла по батон, і змогла взяти кілька буханців, а не один у руки, як всі мешканці. Ми виїхали вже вдень, а вона залишилася в окупації. На прощання міцно обнялися.
Тьотя Наташа «Раді Бога»
З Мангуша йшла тягнучка маріупольських автівок. Багато жінок за кермом. Довго пропускали на блокпостах. А потім ми вирвалися і на швидкості пролетіли Донецьку область. Блокпости почалися на Запоріжжі — рясно й багато. Нас попереджали, що потрібно встигнути на ночівлю до комендантської години о шостій вечора. Але особливість була в тому, що вони запровадили всюди російський час, і виходило, що їхня година починалася о п’ятій вечора по-нашому. Тому потрібно було ночувати в Токмаку.
Першою написала моя однокласниця Даша, наче відчула мої негаразди, та відправила смс із номером маріупольців, які виїхали за день. Її знайомі продиктували номери волонтерів у Токмаку. Ми їхали двома сім’ями: в одній — неповнолітня дівчина, в іншій — пенсіонери, тому ночувати в школі на підлозі в мороз ми не могли. Сонце вже сідало за обрій. Я погано бачила дорогу «яма на ямі», але нарешті замерехтів ліхтар у дворі.
За нами вийшла тьотя Наташа, суржик якої я не можу передати, на жаль. Але то було відчуття дому. У квартирі жило три покоління: вона з чоловіком, донька та двоє онуків. Тьотя Наташа все вирішувала в родині, була головною, і ми випрямлялися, коли до нас заходила. Часто ставила руки в боки.
Коли знайомі запросили на вечерю до своїх заможних господарів, ми одразу відмовилися. Бо тьотя Наташа вже куховарила. Після блокади кожна страва мала свій багатий смак. І ми все хвалили. По-перше, це виходило мимоволі, по-друге, дійсно смачно. Комусь сподобалися огірки, але тьотя Наташа відповідала лише: «Раді Бога». А потім ми почали хвалити аджику, наприкінці батько говорив про ідеальний посол сала, яке ми швидко з’їли під яєчню з гречаною кашею. Тьотя Наташа лише відповідала своєю коронною фразою в різних інтонаціях, а потім витягла на стіл огірки, аджику, сало і хліб. «Це в дорогу», — скомандувала вона. «Обов’язково напишіть, коли доїдете до Запоріжжя! Доцю, дай їм наші мобільні номери», — продовжувала тьотя Наташа. А потім вона вийшла нас проводжати. Нас, чужих людей, яких бачила кілька годин. Нас, рідних українців. І таких, як ми, які зупинялися в тьоті Наташі кожного вечора, багато: стомлених, виснажених, наляканих.
Білявка за кермом білого джипа
Дорогою з Токмака до Запоріжжя ми швидко доєдналися до колони маріупольців. За мною їхав високий білий джип. За кермом була найстарша жінка (трохи за 50), на вигляд бізнесвумен чи має керівну посаду, в машині з нею — молодші жінки, певно доньки, дві онуки і ще немовля. В заторах, коли довго стояли, вони вигулювали активного йорка. Старша пані за всіма спостерігала та контролювала, якщо хтось відійде трохи далі від машини. І це був жіночий і суворий погляд водночас. Іноді, коли ми їхали, я поглядала на неї у дзеркало салону, і вона трохи гальмувала, не притискала, давала мені відстань. Ми розуміли одна одну. Бо обидві мали відповідальність перевезти наших цінних пасажирів через сіру зону мінною дорогою, лише колією, дивлячись на колеса попередньої автівки. Вона завжди була позаду і доволі спокійно і неквапливо вела автомобіль. Коли ми доїхали до «Епіцентру» в Запоріжжі, вона ще довго стояла за мною в черзі, а потім порівнялася, і я побачила щасливі обличчя всіх її дівчаток.
Голос Світлани
У Запоріжжі ми одразу поїхали на ночівлю додому до пані Світлани — матері знайомого мого чоловіка, яка через сусідів надала ключі від власної квартири. Я її не бачила ніколи. Навіть фотографії. Але лише пам’ятаю голос телефоном, вона говорила, наче знає мене все життя: «Лєна, беріть усе, що вам потрібно. Сусідка наварила легкий суп — стоїть на печі. В холодильнику все можна брати. У ванній я залишила нові щітки та зубні пасти — лежать там-то». І я слухняно всім користувалася і дійсно відчула себе як вдома. На кухні такий самий лінолеум, а у ванній — плитка… як у мене вдома. Людські умови життя — це було справжнє щастя, по-новому відкривалися смаки, дотик води до шкіри, тепло в кімнаті… Пам’ятаю, що в інтер’єрі були квіти: маки, соняшники, польові. Тепло та затишно. Турбота і щедрість.
Наталка Запорізька
Про допомогу моїх колег та колежанок варто писати окрему книжку. Така підтримка, миттєве реагування, контроль на зв’язку – дуже швидко нас витягнуло з безнадійного стану.
Я її називаю янголом. Вона була до останнього на зв’язку 2 березня і потім перехопила нас під час виїзду. Вона не питала, що треба, лише казала куди до неї їхати, одразу посадила за стіл — і тут з’явився мій перший смачнющий борщ, котлетки, смаколики. Вона знайшла розміри одягу для всієї родини, адже трохи починало теплішати, і ми хотіли зняти свої блокадні пуховики. Я жартома говорила, що нашу родину можна цілком назвати її прізвищем, адже всіх одягла з голови до ніг, просто витягаючи речі зі своєї шафи. Наталка часто дивилася в очі й повторювала: «Оленко, ти вже в безпеці, видихай», але у мене був стан «бігти, тікати, газувати».
Потім вона турботливо зустрічала з Маріуполя родини моїх друзів і так само, не ставлячи простих запитань типу «Що вам потрібно?», просто годувала та збирала речі. І коли вже ми поїхали до інших міст країни, вона навздогін надсилала коробки з одягом поштою.
Кейт
Я її знала лише за фейсбуком, адже люблю читати її історії, підкріплені живими яскравими фото, або просто цікаві спостереження чи роздуми. Вони з чоловіком допомагали нам із пошуком житла в Запоріжжі. І вже в першій вечір на підконтрольній частині України я відчула мирне життя. У двері подзвонив працівник із доставки суші й передав безплатно кілька пакетів різноманітних ролів. Так от, Кейт має невеликий бізнес з виготовлення суші в декількох великих містах країни, її суші були найсмачнішими у житті в принципі, а тут ще після блокади нагадали про відчуття справжньої насолоди. Прочитавши мої панічні пости в соцмережах про пошуки пального, вона з чоловіком приберегли для нас дві каністри бензину. Дорогою «кудись на захід» ми заїхали до цієї чудової та інтелігентної родини у Кропивницький. Малі діти бігали кухнею і потім швидко за розкладом пішли на денний сон. Тендітна та ніжна Кейт із чоловіком слухали наші жорсткі історії, ділилися своїм досвідом, адже покинули домівку в іншій області. Дякую Кейт за суші — смак мирного й вільного життя.
Альонка
«Привіт. Мені потрібні гроші», — так я почала своє повідомлення до подруги, яку не бачила шість років. Далі я написала немаленьку суму, адже треба було на дорогу родині, бо ми все своє витратили на пальне одразу в Мангуші. Банківська картка миттєво поповнилася. Мені було соромно, і я плакала. Але ні в кого не могла просити, лише до неї є довіра. Вона зрозуміє, без запитань…
Полтавка.
Альонка живе кілька років за кордоном і встигла вивезти свою родину на початку лютого. В нас була безтурботна, щаслива студентська молодість. З помилками і перемогами. У неї ідеально красиве обличчя. Альонка випромінює жіночність, материнство, велику любов. Вона плакала, коли не було зв’язку, і боялася, що не виживу. І я це знала та відчувала. Вона одна з тих, хто ментально висмикнув мене з того виру авіабомб, охоплених вогнем від ракет будинків, холоду й голоду. Вона молодша за мене, але дозволяє собі казати неприємну правду та критику. На день народження надіслала мені картинку, де зображено наче відправляє в листі мирне небо.
Олеся
Ми зналися лише у соцмережах, працюємо за фахом, але мені порадили до неї звернутися спільні друзі. Олеся одразу перетелефонувала, і ми зустрілися з нею у Тернополі. В неї впевнений, твердий, поставлений голос, одним словом, викладачка. Вона — борчиня за справедливість, і це відчувалося. Я побачила інтелігентну, красиву жінку у світлому пальті з яскравим шарфиком. Стильна та шляхетна. Але в соцмережах прийшло повідомлення про обстріляний рідний дім, і я почала ревіти. Олеся не розгубилася, взяла мене за руку: «Ходімо, необхідно знайти допомогу!». І так вона мене водила в прямому сенсі за руку — по кабінетах/університетах/центрах допомоги біженцям. «Сонце, скажи мені, що потрібно?» — і важко було їй не сказати чогось чи не відповісти на запитання. Вона сильна, цілеспрямована, переконлива. Щиро любить Україну.
Віра
Це моя сусідка в невеликому селищі, де ми оселилися. Віра Іванівна мене кликала на ім’я й по батькові, я сперечалася. Згодом вона погодилася: «Оленко! Зайди візьми зелені!». І я йшла. Раніше відмовилася б, тим більш ніколи нічого не просила. «А огірки?» — я погоджуюся, і Віра Іванівна сміється дзвінко і щиро: «Це мені подобається!». Бо все одно вручить, якщо відмовишся.
Віра Іванівна навчила мене солити огірки «як треба». В неї великий город та господарство: «Мені треба робити, щоб погані думки не лізли». Зранку ганяє курей, а за нею йде весела невеличка собачка Чапа. Віра Іванівна худенька та невеликого зросту, їй трохи за 70. «Скільки в неї доброти!» — іноді наголошує моя мама. Добрі очі, співчуття, прийняття як рідних. Іноді, коли бачу, підходжу на вулиці до її калитки, ми жартуємо, сміємося або говоримо про щось життєво складне чи важливе. Я люблю її молодий сміх. Віра Іванівна, коли дізналася, що ми з переселенців, тягла нам закрутки, якісь передачі від доньок, які живуть за кордоном. На посилках рукою було написано «Олена, Маріуполь».
Мої рятівниці такі різні. І всі вони впевнені в перемозі України. І я до них долучаюсь.
