Ольга Кобилянська. Сила жіночого кола

від | 25.11.2022 | Фемкульт, Персони

Час читання: ( Кількість слів: )

Емансипатки початку минулого століття — жінки невимовної сили й енергії. Чи не кожна з них змушена була розтинати традиційний устрій, скріплений неписаним суспільним договором різким епітетом — перша. Перша лікарка, перша художниця, перша гімназистка, що склала іспит у Львівській гімназії, перша феміністка на Галичині, перша драматургиня.

Ольга Кобилянська виходила на стежку цієї хиткої першості у світі, де література творилась чоловіками, а винятки можна було порахувати на пальцях однієї руки. Але вона була не сама — коло жінок, що змінювали світ, вже постало поруч. Його підтримка, але і його змагальний шал створили українську письменницю-модерністку, чи не найважливішу постать в ранньому модернізмі української літератури. 

Почнемо ж цю історію з 1875 року, коли сім’я Кобилянських, разом з Ольгою, переїздить до гірського містечка Кимполунгу, де центром культурного життя був будинок міського старости Йозефа Кохановського. 

Августа Кохановська

У дівочому товаристві, яке склалось у Кимполунзі, її називали Густою — принаймні так стверджують працівниці музею Ольги Кобилянської у Чернівцях. Учнівські роботи середини 1880 років юна художниця підписувала автографом Auguste. 

Августа Кохановська

Августа Кохановська

У Кимполунзі Августа, донька міського старости, блукає з Ольгою мальовничими схилами гір, малює та надихає Ольгу, про що Кобилянська напише в щоденнику:  «Там, у домі родичів Августи Кохановської, я чимало навчилася, набралась добрих і гарних книжок, чула гарну музику, пізнавала гарних людей і стрічалася з прихильністю до українців…»

І додасть: «Вона була найкращою товаришкою в різних найнебезпечніших прогулянках по горах». Августа захоплювалась живописом, Ольга — літературою, але обидві показували одна одній перші творчі спроби, обмінювались порадами. 

Августа не задовольняється самоосвітою (на якій доводилось зосереджуватись Ользі), вона їде до Відня заради навчання у школі декоративного та прикладного мистецтва (нині — Віденський університет прикладних мистецтв). Це був єдиний художній навчальний заклад, куди приймали жінок. Протягом усіх п’яти років навчання вона підтримує зв’язки з Ольгою. З оповіданнями Кобилянської Августа знайомилась чи не першою, ще в рукописах. 

Пізніше Кохановська стане першою ілюстраторкою творів Ольги Кобилянської. Про ілюстрації Августи Ольга писала до Осипа Маковея:  «Зужиємо їх потім для німецького видання у Берліні. Густа має прекрасні зарисовки з тих місцевостей, із фабрики, чи я би з того мала що, мені байдуже, лиш я б хтіла Густі хоч малий гонорар за ілюстрації здобути».

Зокрема, Августа Кохановська проілюструвала книжку Кобилянської, видану німецькою мовою 1901 року у місті Мінден — Kleinrussische Novellen.

Софія Окуневська

Ще одна товаришка Ольги Кобилянської на фоні мальовничих гір Кимполунгу — Софія Окуневська. 

Маленьку Софію виховували у родині греко-католицького священника, громадського діяча, посла Віденського парламенту і Галицького сейму Івана Озаркевича. Це була родина тітки Софії за батьковою лінією. Мати дівчинки — Кароліна Окуневська — померла, коли Софії було п’ять років, тож батько віддав доньку в родину сестри. Софія зростала у товаристві старшої кузини Наталії — майбутньої письменниці Наталії Кобринської. 

Софія Окуневська

Софія Окуневська

Батько Софії — Анастасій Окуневський — тим часом облишив священницьке служіння (звісно ж, з дозволу львівського митрополита) і подався на навчання у Віденський університет. Після того як здобув медичний фах, забрав доньку з собою у Кимполунг, де отримав посаду місцевого лікаря. 

З Ольгою Кобилянською Софія познайомилась через свого вчителя латини, за сумісництвом братом Ольги. Класичний філолог, гімназійний професор Юліан Кобилянський був автором першого латинсько-українського словника й улюбленим викладачем Софії.

Ольга згадувала, що саме Софія наполягла, щоб вона вивчила українську мову і почала писати українською: «Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для власного народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою й заступила Ольгу Устияновичівну, з котрою ми, на жаль, лиш раз на рік бачилися, дарма що щиро любились і з собою вірно держали».

Пізніше Ольга буде брати уроки української мови у приватної вчительки, бо ж як уроджена чернівчанка, спілкувалась удома німецькою та польською. 

Окуневська ж поставить перед собою непросту мету, яку постійно ускладнюватиме. Перша сходинка — скласти «матуру», іспит зрілості. Гімназійна програма, за якою у той час навчались дівчата, була звуженою і не дозволяла досягти цієї мети. Сама Ольга Кобилянська мала тільки чотири класи шкільної освіти, решту знань здобувала за допомогою приватних (яких сім’я могла дозволити не аж багато — перевагу в отриманні освіти мали п’ятеро синів) уроків чи самостійно. 

Це був іспит на межі скандалу — дівчина вперто вирішила складати його у Львівській академічній гімназії. На іспит у вигляді своєрідної групи підтримки прийшли Іван Франко, Олександр Кониський та Іван Нечуй-Левицький. Софія склала матуру, і це стало сенсацією. 

Але жінок в Австро-Угорщині не приймали до університетів, тож Софії та Наталії довелось вступати до вишу в Цюриху (Швейцарія). Софія пішла батьковим шляхом — обрала медицину. Пізніше, так само відчуваючи опір, вона отримає диплом і стане першою лікаркою Австро-Угорщини, хоч і лікарський шлях її буде непростим. В іншій країні інша жінка — Марія Склодовська-Кюрі — відкриє радій і зробить перші кроки на шляху до розробки променевої терапії, яку Окуневська колись вводитиме для своїх пацієнтів. 

Наталя Кобринська

Як відбулось знайомство з жінкою, якій Ольга Кобилянська присвятила свою першу українську «повість з жіночого життя» «Людина», яка була опублікована 1894 року у львівському журналі «Зоря»?

Все просто — через Софію Окуневську: «В той же час я познайомилась і зі своячкою Софії Окуневської Наталією Кобринською, котра ще більше підбадьорювала мене не покидати пера, виучуватися якнайбільше своєї мови і писати», — згадувала Ольга

Наталя Кобринська

Наталя Кобринська

Наталя була старшою за Софію Окуневську на чотирнадцять років. Зовсім юною вона вийшла заміж за хорового диригента, тихого інтелігента Теофіла Кобринського, але у 1881 році він захворів і помер. Наталя відрізала косу, поклала її у труну чоловіка і зв’язала себе обіцянкою більше не виходити заміж. Довкола Кобринської починають обертатись перші українські емансипатки. Її ім’я пов’язують зі становленням феміністичного руху у Галичині: Кобринська створила у Станіславові «Товариство руських женщин» (1884 рік). На каналі «Шалені авторки» можна подивитись випуск про Наталю Кобринську. 

Для Ольги Кобилянської завдяки дружбі з Наталією відкриваються глибини справжньої скарбниці — бібліотеки Озаркевичів, які допомагають її самоосвіті. Наталія ж разом із Софією вирушає до Цюриху — вивчати економіку. 

У 1887 році Наталія, за редакцією Івана Франка, видає «Перший вінок. Жіночий альманах. Виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки. Львів, 1887 р.»

З відгуку в газеті Kurier Lwowski Івана Франка дізнаємось про авторок альманаху: «З відомих уже в українській літературі авторок знаходимо тут пані Ганну Барвінок, яка дала дві новели з народного життя, пані Олену Пчілку (повість і два вірші), а також пані Кобринську, яка, крім двох новел, помістила в цьому альманахові цілий ряд публіцистичних статей про жіноче питання за кордоном і про стан та розвиток руських жінок у Галичині.

З авторок-початківців відзначимо Уляну Кравченко і К. Попович, які помістили кілька цілком вдалих поезій, Олену Бажанську, яка дала гарну новелу, Ісидору Навроцьку, Михайлину Рошкевич, Ольгу Левицьку, Ольгу Франко, Лесю Українку і талановиту поетку, яка приховується за псевдонімом Дніпрова Чайка».

Олена Пчілка пізніше писала в автобіографії: «Це мало бути дуже оригінальне видання: альманах з творів самих тільки авторок-жінок і на теми виключно з жіночого життя. Межи строками вважалося, що чоловіки не мають зовсім брати участь у цьому виданні».

Ольга Кобилянська подавала до альманаху одне зі своїх ранніх оповідань, але з невідомих причин воно було відхилене упорядниками. Наймолодшою ж авторкою альманаху виявилась Леся Українка. 

Леся Українка

Оповідаючи про жіноче коло, яке сформувало Ольгу Кобилянську, це ім’я неможливо пропустити. Чи не найвідоміше спільне фото Ольги та Лесі зроблене у 1901 році. Це фото має історію. Леся Українка провела тоді кілька місяців у домі Кобилянської, вона називала той період «санаторієм на Новому світі». Вулиця, де мешкала сім’я Ольги, називалась Neue Weltgasse. У 1901 році Леся приїхала у Чернівці після смерті Сергія Мержинського.

Мержинський помер на руках у Лесі. В одну з ночей, проведених біля його ліжка, вона написала одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Пізніше в листі до Івана Франка вона напише:  «Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після якої довго буду жити, якщо вже тоді живою залишилась. І писала, навіть не вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: “Я з цього створила драму…”»

Леся Українка

Сім’я Ольги і чіткий розпорядок дня (тому Леся і назвала їхній будинок санаторієм) допомогли поетці пережити втрату. Під час цього візиту письменниці сфотографувались разом. 

На честь 15-річчя виходу альманаху «Перший вінок» Яків Орештайн видав серію поштівок «Рідне слово». Цікаво, що до альманаху оповідання Кобилянської не потрапило, але оминути увагою вже знану письменницю видавець поштівок не міг. Для репродукування на поштові листівки Орештайн використав фото, які йому надсилали письменниці, до яких він звертався з таким проханням. Звернувся він і до Ольги Кобилянської. Щодо цього вона написала Осипу Маковею: «Ще я би, може, дала, якби Леся свою фотографію дала: тогди я би післала тую, де ми разом є, але так, іншу — зовсім не дам і не хочу!»

Видавець погодився на умови Кобилянської, Леся Українка дізналась про поштівку від Ольги і написала: «До мене ніхто не писав про фотографію для карток, і то мені все-таки дивно, що вже моя “особа” десь в “збірці”, а я про те й не знала б, якби хтось не написав». 

У листах Ольга Кобилянська та Леся Українка називали одна одну «хтось біленький» та «хтось чорненький». «Мій хтосічку, мій з папороті цвіте», — писала Леся. І з листів можна зрозуміти, яке значення мала для Ольги дружба з Лесею Українкою. 

Лореляй

Рукопис твору з такою назвою потрапив до рук Лесі Українки у 1891 році. Леся тоді ще не була знайома з Ольгою Кобилянською, про потрапляння рукопису у правильні руки подбав Михайло Павлик. Лесі було 20 років, і її дуже вразила повість. У листі до Михайла Павлика вона написала: «Краса цієї повісті не так в її ідеях, як у глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтеліґентного жіноцтва».

Назву повісті Ольга Кобилянська пізніше змінила. Лореляй — ім’я дівчини з однойменної поезії Генріха Гейне, якого дуже любила Кобилянська. У повісті вона згадує про Лореляй — через замріяність родичі називають так головну героїню, а ще Наталці сниться сон: «Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона ніби сиділа на скелі над водою, перебираючі золоті струни своєї арфи…»

Хтозна, чому Ольга Кобилянська змінила назву. Але ми знаємо цю повість під назвою «Царівна». Повість Ольга Кобилянська присвятила чи не найважливішій жінці у своєму житті — своїй матері Марії. 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...