Багато з нас, хто цікавиться мистецтвом, любить книжки на кшталт «Коротко про мистецтво» або «Історія мистецтва у кількох сторінках». Книжки з такими назвами доступною мовою пояснюють всі ці -ізми, стилі, тенденції й напрями. Припустімо, захотілося нам дізнатися, що таке симультанізм. Розгорнули на потрібній сторінці, прочитали визначення, особливості, представників і поклали книжку назад на полицю. Історія нібито закінчується, і вам, певно, цікаво, навіщо вже декілька речень про це писати. Бо насправді історія могла б закінчитися, але є важлива деталь, яку неможливо оминути. У більшості з цих книжок, коли ми читатимемо про симультанізм, Соню Делоне, одну з засновниць напряму, автори означуватимуть як росіянку.

Це не вперше, звісно. Протягом століть росія намагається видати за своїх багатьох українських мисткинь та митців. Щобільше, за допомогою пропаганди переконує в цьому весь світ. Ще донедавна в більшості людей не виникало жодних сумнівів, суперечностей чи спротиву, коли на якійсь європейській виставці під іменем Казимир Малевич писалося «росія».

Соня Делоне, Олександра Екстер, Марія Башкирцева — всіх їх у різний спосіб зросійщували й продовжують зросійщувати досі. Звісно, це тільки три жіночі постаті з сотні тих, кого в нас вкрали. Але це саме ті мистецькі голоси, про які особливо хочеться поговорити.

Арт та мода

Соня Делоне

Про те, як Соня Делоне ніколи не була росіянкою і чому росіяни хочуть її такою зробити.

Соня Делоне була експериментаторкою. Ще вона була модельєркою, художницею, засновницею симультанізму, подругою Пікассо, поціновувачкою поезії, рисувальницею, мамою дослідника джазу та єврейкою з Одеси.

Соня Делоне не була лікаркою, професійно не займалася вітрильним спортом і ніколи не відвідувала Північний полюс. Ще вона не була росіянкою, але саме в протилежному нас намагаються переконати вже декілька десятиліть.

У 1890 році, коли Сарі Штерн було приблизно п’ять років, в Одесу приїхав її дядько і забрав із собою до Петербурга. За однією з версій, дівчинку забрали через те, що померли її батьки. За іншою — мати Сари сама попросила брата, який у Петербурзі мав адвокатську практику, забрати дівчинку, оскільки сім’я жила бідно, а крім Соні, було ще четверо старших дітей. Однак Сара вже ніколи не повернулася в Одесу. Наступні 15 років вона жила у свого дядька. Там Сара Штерн стала Сонею Терк.

У дореволюційній російській імперії в будинку дядька-адвоката у Соні були всі привілеї вести цікаве життя: елітні звані вечері, заміський будинок, відвідини музеїв та театрів, три гувернантки, завдяки яким вона вільно володіла англійською, німецькою та французькою, подорожі всією Європою. Одного разу в Німеччині відомий художник Макс Ліберман подарував Соні акварельні фарби. Можливо, ця подія вплинула на Соню, і вона сказала: «Хочу бути художницею».

Десь у 18 років Соня вступила в академію витончених мистецтв у німецькому місті Карлсруе. Незабаром вона знайомиться з мистецтвом, яке дуже різнилося від того, чого її вчили в академії, чи того, яке вона бачила в будинку дядька на стінах. Вона відкривала для себе імпресіоністів, фовістів, пуантилістів і… переїхала у Париж. Але така була справа: тітка наполягала, щоб Соня виходила заміж. В іншому разі — повернеться у Петербург. І Соня вийшла. За німецького галериста Вільгельма Уде. Але це був шлюб за розрахунком, дуже вигідний для обох: Соня в такий спосіб могла далі спокійно продовжувати своє європейське життя, а Вільгельм був геєм, що на той час у Європі було незаконно. 

Після двох років «спільного життя» пара офіційно розлучилася. Одного разу на вечірці Соня зустріла іншого, і вже не було сенсу прикидатися. Так Соня Терк-Уде стала Сонею Делоне. Разом із Робером, який також був художником, Соня розробила абсолютно новий стиль в образотворчому мистецтві — симультанізм, який пізніше Гійом Аполлінер назве орфізмом. Основою цього стилю був рух кольору.

^

Зображення 1

Соня Делоне «Ритм»

^

Зображення 2

Робер Делоне «Ритм», 1912 рік

А взагалі на їхній симультанізм вплинула одна історія. У Соні та Робера народився син Шарль. Одного разу Соня пошила для сина ковдру з різнокольорових латок, пізніше такий дизайн текстилю отримав назву «печворк». Ця техніка надихнула Соню та Робера почати працювати з кольором та його рухом.

Робер говорив, що він дав Соні форму, а вона йому — колір. Але цікаво, звідки цей колір взявся у неї?

У своїх записах Соня занотувала: «Спогади маленької дівчинки, яка жила в обшарках України є згадками про яскраві кольори». Так, у спогадах Соня багато пише про Україну. Вона згадує захід сонця на морі, українські весілля, вишиванки та кольори. Ось, наприклад, зразки, які створила Соня, тут явно простежуються мотиви української вишиванки.

^

Зображення 3

Соня Делоне «Композиція 18», 1930 рік

^

Зображення 4

Соня Делоне «Композиція 13», 1930 рік
Але Соня була не лише талановитою художницею, а й модельєркою. І взагалі, коли йдеться про Соню Делоне, здебільшого її знають як модельєрку або ту, що вдягала всю європейську еліту.

Коли почалася Перша світова війна, сім’я Делоне перебувала в Іспанії й не змогла повернутися до Франції. Потім сталася революція в російській імперії, дядько Соні втратив свої маєтки та гроші, тому більше не міг забезпечувати художницю. Так, до цього часу дядько досі забезпечував Соніну сім’ю. Почалися часи скрути (а Робер відмовлявся продавати свої картини, бо вважав це надто буржуазним). Так-от, що робить Соня? А Соня починає шити, моделювати одяг, створювати костюми для вистав, проєктувати килими, прикраси, візерунки гральних карт, оформляти інтер’єр нічного клубу, ілюструвати книжки. А ще вона відкриває свій дім моди — Casa Sonia.

^

Зображення 5

Соня Делоне «Три жінки, одягнуті симультанно»

^

Зображення 6

Соня Делоне «Зразок симультанного одягу»

У 1921 році вона відкрила Дім моди вже у Парижі, куди повернулася, — Sonia Delaunay. Моделювала одяг для знаменитостей та паризької еліти. Навіть Vogue присвятив Соні свою обкладинку.

^

Зображення 7

Обкладинка Vogue, 1921 рік

Тоді говорили, що носити Коко Шанель — це мода, а носити Соню Делоне — маніфестація. Так, бо ж Соня не відмовилася від свого симультанізму, коли створювала одяг. Навпаки, ще більше його увиразнила.

Та все ж Дім моди Соні Делоне проіснував недовго, у 1930 році вона його закрила, оскільки вирішила повністю повернутися до живопису. Вона писала картини, продовжуючи відтворювати колір, який дитиною бачила в Україні.

«Мене приваблює чистий колір, колір мого дитинства — України. Він нагадує мені сільське весілля в моїй країні, коли зелені і червоні кольори одягу, оздоблені численними стрічками, вирують у вихорі танцю».

^

Зображення 8

Соня Делоне. «Абстрактна композиція», 1970 рік
^

Зображення 9

Соня Делоне. «Електричні ритми»
^

Зображення 10

Соня Делоне «Ікар»
До речі, Соня була першою жінкою, виставка якої експонувалася у Луврі, це був 1964 рік.
Після смерті чоловіка вона написала автобіографічну книгу «Ми йдемо за сонцем». Там, окрім Робера Делоне, Гійома Аполлінера, Пабло Пікассо, вона згадувала ще Олександру Екстер та Олександра Архипенка, які також з України.

Соня Делоне померла у 1979 році.

Найвідоміші дизайнери та модельєри досі використовують її мотиви у своїх колекціях, а найкращі музеї та галереї світу експонують її твори.

Авангард та театр

Олександра Екстер

Вважають, що саме Екстер подала ідею залучити до вишивки авангард.

1915 рік, українське село Вербівка, що на Черкащині. Саме туди вирушила Олександра Екстер на запрошення Наталії Давидової, української художниці-авангардистки, яка організовувала мережу майстерень. У майстернях вишивальниці створювали вишивки, килими, одяг й аксесуари (до речі, Наталію Давидову називають першою професійною українською модельєркою).

Саме така вишивальна майстерня була у Вербівці. В артілі поєднували традиційну українську вишивку з мистецтвом художників-новаторів. Вважають, що саме Екстер подала ідею залучити до вишивки авангард.

^

Зображення 11

Олександра Екстер «Три жіночі постаті»
(Тут художниця зобразила себе й художниць Наталію Давиводу та Євгенію Прибильську)
І от цього 1915 року вишивальниці в артілі створювали вишивки за ескізами чи не «найавангардніших» художника та художниці України. Бо майже одночасно з Олександрою Екстер до Вербівки прибув Казимир Малевич. Вишивки застосовувалися у моделюванні одягу, подушок, поясів, хусток, серветок. А ще експонували на виставках у країнах Європи та у росії. Так, 1917 року 400 робіт із вербівської майстерні були експоновані у Москві, а назад не повернулися… Зайве писати, що відтоді вони зберігаються по різних російських музеях і вважаються російською «власністю»…
Так само російською «власністю» вважають саму Екстер, а Вікіпедія постійно підкидає статті, де Екстер нібито росіянка та представниця російського авангарду…

Олександра Григорович народилася у 1882 році у Білостоку (сьогодні це Польща), але вже через два роки сім’я переїхала до Сміли, а ще трохи пізніше — до Києва. Там Олександра вчилася у Київському художньому училищі, де її вчителем був Микола Пимоненко.

У 1903 році вона вийшла заміж за київського адвоката Миколу Екстера. Але для Олександри шлюб не став на заваді творити мистецтво. Вже у 1907 році вона вирушила на пошуки нових мистецьких бачень і потрапила до Парижа, де вступила до Паризької академії мистецтв.

^

Зображення 12

Олександра Екстер «Вид на Париж», 1912 рік

Одного разу, гуляючи Парижем, Олександра зустріла свого знайомого з художнього училища — Сергія Ястребцова. Саме він познайомив Олександру з Гійомом Аполлінером, а Гійом Аполлінер звів її з Пабло Пікассо. Після їхнього знайомства Екстер полюбила кубізм, а Пікассо — українську вишивку.

З Парижа до Києва Олександра привезла кубофутуризм, а ще багато репродукцій художників-авангардистів та розповідей про Брака, Леже, Пікассо, чим збирала навколо себе тусівку молодих митців. Вже у 1908 році разом з Олександром Богомазовим та Давидом Бурлюком Олександра організовувала виставку «Ланка». У 1914 році вона створила у Києві групу «Кільце», куди входили українські авангардисти та авангардистки.

^

Зображення 13

Олександра Екстер «Динаміка кольору», 1914 рік
^

Зображення 14

Олександра Екстер «Міський пейзаж (Композиція)», 1916 рік
Мисткиня часто подорожувала. Майже в кожному місті, де вона жила, звичайна квартира перетворювалася на художню майстерню. Але не тільки для живопису та вечорів із локальними митцями та мисткинями була призначена квартира художниці. Олександра Екстер також знана як талановита майстриня та реформаторка сценографії. Її ідеї виходили далеко за межі того, що в той час звикли бачити на сцені. Наприклад, вона запропонувала застосовувати складні багатоярусні конструкції, які мали займати весь простір сцени. Ще Екстер по-іншому бачила костюми акторів: вони мали бути кольоровими, співзвучними з декораціями, а розмальовані обличчя — доповненням до костюмів. Щобільше, Олександра розуміла важливість світла у п’єсі й того, наскільки освітлення може передати драму. Не дивно, що художницю називали «Пікассо сценографії». У 1916–1921 роках була головною художницею у театрі в Москві, а також оформляла балетні постановки київської студії Броніслави Ніжинської.
^

Зображення 15

Олександра Екстер Дизайн костюмів до вистави «Танець семи покривал», 1917 рік
^

Зображення 16

Олександра Екстер Дизайн костюмів для Саломеї. 1917 рік
У 1920-х роках у Києві Олександра Екстер створила «Школу Екстер», де навчався Вадим Меллер, Анатоль Петрицький, Олександр Хвостенко-Хвостов та багато інших українських авангардистів. З приходом до влади більшовиків була змушена перебратися до Одеси, але не припиняла свою викладацьку діяльність.

З Одеси у 1924 році вона переїхала у Париж, і вже ніколи не повернулася в Україну. Там вона далі займалася живописом, шиттям, створенням декоративних речей, керамічного посуду.

Олександра Екстер померла у 1949 році у передмісті Фонтене-о-Роз.

Щоденник художниці

Марія Башкирцева

Жінка, яка підкорила Мопассана, Золя, Бастьєн-Лепажа і весь Париж.

Наприкінці 1870-х років у французькій феміністичній газеті La Citoyenne («Громадянка») виходили гострі, в’їдливі, критичні статті Полін Орей. Авторка протестувала проти сфери мистецтва, де жінки досі неналежно приймаються й де на них накладено багато заборон. «З поблажливою іронією ви питаєте, скільки великих художниць було серед жінок? Панове, були, й це дивовижа, зважаючи на ті складнощі, які їм доводилося долати», — заявила Полін. А вона, як ніхто інший, знала ці складнощі. І вона ніхто інша як Марія Башкирцева. Полін Орей — її псевдонім, щоб виразити лють та образу на світ мистецтва, відгороджений від жінок.

Коли пишуть про Марію Башкирцеву, то кажуть, що це жінка, яка підкорила Мопассана, Золя, Бастьєн-Лепажа і весь Париж.

Одного разу Марія імпульсивно заявила, що, якщо живопис не принесе їй швидкої слави, вона себе вб’є. Іншого разу викинула у вікно роман, бо вважала, що він надто погано написаний, і боялася цим зіпсувати свій стиль. «Викинула його з вікна і повернулася до Геродота».

^

Зображення 17

Марія Башкирцева «Автопортрет», 1880 рік
У 14 років Марія почала вести щоденник, який зараз перекладений багатьма мовами та яким захоплювалася найповажніша європейська еліта. У 16 років Марія вільно володіла англійською, німецькою, італійською, французькою. У 26 років вона померла. І якщо ви запитаєте, чи вона вбила себе через те, що живопис не приніс їй швидкої слави, то ні. Живопис таки приніс їй славу ще за життя. Вона померла від туберкульозу. Але не годиться розпочинати історію про чиєсь життя одразу з його смерті, тому…

Марія Башкирцева народилася у 1858 році на Полтавщині у дворянській родині. Вже приблизно з 10 років вона жила у Парижі. Багато подорожувала, мала прекрасний голос, грала на кількох інструментах і причаровувала європейських аристократів.

У Парижі Марія вчилася живопису у приватній академії професора Жуліана і за два роки опанувала семирічний курс. Була надзвичайно працьовитою і намагалася потрапити зі своїми картинами у Паризький салон. Саме політика Салону викликала у неї лють, після чого вона йшла на сторінки «Громадянки» дискутувати про рівність жінок у мистецтві. До слова, у Салоні її картини були представлені декілька років.

^

Зображення 18

Марія Башкирцева. «Жінки мироносиці», 1883 рік

^

Зображення 19

Марія Башкирцева «У студії», 1881 рік

Так, а як щодо України, бо щось ця дама стала надто парижанкою. Як писала Віра Агеєва, Марія Башкирцева вважала себе представницею космополітичної богеми, але все ж наголошувала, що приїхала з України, а не росії.

Одного разу, відвідавши батька у Полтаві, вона захопилася повсякденним виглядом українських селянок, які одягали сорочки з вишитими рукавами червоного та синього кольору, вовняні пояси, намисто та стрічки, якими перев’язують коси. «Я попросила, щоб мені купили такий костюм в однієї селянки, одягла його і в супроводі наших пішла до села».
У 1887 році, вже після смерті, вийшов друком «Щоденник» Марії Башкирцевої. «Якщо не помру молодою, я сподіваюся залишитися в пам’яті людей як велика художниця… Але якщо я помру молодою, то хотіла б видати свій щоденник — він не може не бути цікавим». Її щоденник таки є цікавим, особливо, коли знайшовся його оригінал. Перша версія була досить «вичищена» та дещо переписана мамою Марії перед публікацією.

Це був другий виданий щоденник у Франції, який написала жінка. У ньому вона не тільки описала, як жила буржуазія в кінці ХІХ століття, а й поділилася своїми почуттями, емоціями та страхами, наприклад, у неї був страх не реалізуватися. А окрім цього всього, вона ще багато писала про крій суконь, про те, як завоювати серце чоловіка, та про свої любовні пригоди.

^

Зображення 20

Марія Башкирцева «Парасоля», 1883 рік

Марія Башкирцева прожила таке життя, яке хотіла прожити, — сповнене пристрасті, слави та мистецтва. Її «Щоденником» досі зачитуються в усьому світі та аналізують як художню цінність.

Пам’ять

Короткі екскурси в життя цих українок — це лише невелика частина того, що ми можемо зробити для відновлення справедливості. Є великі сподівання на те, що дуже швидко ні в кого не виникатиме сумнівів щодо національної приналежності мисткинь, які були українками й визначали себе як українок. Також є великі сподівання на те, що ми таки матимемо змогу прочитати друковані спогади Соні Делоне й «Щоденник» Марії Башкирцевої українською мовою.

У статті використані репродукції з сайту Wikiart та Музею Тіссен-Борнеміса у Мадриді