Вкрадені. Українські мисткині, яких привласнила собі росія

Соня Делоне була експериментаторкою. Ще вона була модельєркою, художницею, засновницею симультанізму, подругою Пікассо, поціновувачкою поезії, рисувальницею, мамою дослідника джазу та єврейкою з Одеси.

Соня Делоне не була лікаркою, професійно не займалася вітрильним спортом і ніколи не відвідувала Північний полюс. Ще вона не була росіянкою, але саме в протилежному нас намагаються переконати вже декілька десятиліть.

У 1890 році, коли Сарі Штерн було приблизно п’ять років, в Одесу приїхав її дядько і забрав із собою до Петербурга. За однією з версій, дівчинку забрали через те, що померли її батьки. За іншою — мати Сари сама попросила брата, який у Петербурзі мав адвокатську практику, забрати дівчинку, оскільки сім’я жила бідно, а крім Соні, було ще четверо старших дітей. Однак Сара вже ніколи не повернулася в Одесу. Наступні 15 років вона жила у свого дядька. Там Сара Штерн стала Сонею Терк.

У дореволюційній російській імперії в будинку дядька-адвоката у Соні були всі привілеї вести цікаве життя: елітні звані вечері, заміський будинок, відвідини музеїв та театрів, три гувернантки, завдяки яким вона вільно володіла англійською, німецькою та французькою, подорожі всією Європою. Одного разу в Німеччині відомий художник Макс Ліберман подарував Соні акварельні фарби. Можливо, ця подія вплинула на Соню, і вона сказала: «Хочу бути художницею».

Десь у 18 років Соня вступила в академію витончених мистецтв у німецькому місті Карлсруе. Незабаром вона знайомиться з мистецтвом, яке дуже різнилося від того, чого її вчили в академії, чи того, яке вона бачила в будинку дядька на стінах. Вона відкривала для себе імпресіоністів, фовістів, пуантилістів і… переїхала у Париж. Але така була справа: тітка наполягала, щоб Соня виходила заміж. В іншому разі — повернеться у Петербург. І Соня вийшла. За німецького галериста Вільгельма Уде. Але це був шлюб за розрахунком, дуже вигідний для обох: Соня в такий спосіб могла далі спокійно продовжувати своє європейське життя, а Вільгельм був геєм, що на той час у Європі було незаконно. 

Після двох років «спільного життя» пара офіційно розлучилася. Одного разу на вечірці Соня зустріла іншого, і вже не було сенсу прикидатися. Так Соня Терк-Уде стала Сонею Делоне. Разом із Робером, який також був художником, Соня розробила абсолютно новий стиль в образотворчому мистецтві — симультанізм, який пізніше Гійом Аполлінер назве орфізмом. Основою цього стилю був рух кольору.

Робер говорив, що він дав Соні форму, а вона йому — колір. Але цікаво, звідки цей колір взявся у неї?

У своїх записах Соня занотувала: «Спогади маленької дівчинки, яка жила в обшарках України є згадками про яскраві кольори». Так, у спогадах Соня багато пише про Україну. Вона згадує захід сонця на морі, українські весілля, вишиванки та кольори. Ось, наприклад, зразки, які створила Соня, тут явно простежуються мотиви української вишиванки.

Коли почалася Перша світова війна, сім’я Делоне перебувала в Іспанії й не змогла повернутися до Франції. Потім сталася революція в російській імперії, дядько Соні втратив свої маєтки та гроші, тому більше не міг забезпечувати художницю. Так, до цього часу дядько досі забезпечував Соніну сім’ю. Почалися часи скрути (а Робер відмовлявся продавати свої картини, бо вважав це надто буржуазним). Так-от, що робить Соня? А Соня починає шити, моделювати одяг, створювати костюми для вистав, проєктувати килими, прикраси, візерунки гральних карт, оформляти інтер’єр нічного клубу, ілюструвати книжки. А ще вона відкриває свій дім моди — Casa Sonia.

У 1921 році вона відкрила Дім моди вже у Парижі, куди повернулася, — Sonia Delaunay. Моделювала одяг для знаменитостей та паризької еліти. Навіть Vogue присвятив Соні свою обкладинку.

Тоді говорили, що носити Коко Шанель — це мода, а носити Соню Делоне — маніфестація. Так, бо ж Соня не відмовилася від свого симультанізму, коли створювала одяг. Навпаки, ще більше його увиразнила.

Та все ж Дім моди Соні Делоне проіснував недовго, у 1930 році вона його закрила, оскільки вирішила повністю повернутися до живопису. Вона писала картини, продовжуючи відтворювати колір, який дитиною бачила в Україні.

«Мене приваблює чистий колір, колір мого дитинства — України. Він нагадує мені сільське весілля в моїй країні, коли зелені і червоні кольори одягу, оздоблені численними стрічками, вирують у вихорі танцю».

Соня Делоне померла у 1979 році.

Найвідоміші дизайнери та модельєри досі використовують її мотиви у своїх колекціях, а найкращі музеї та галереї світу експонують її твори.

Саме така вишивальна майстерня була у Вербівці. В артілі поєднували традиційну українську вишивку з мистецтвом художників-новаторів. Вважають, що саме Екстер подала ідею залучити до вишивки авангард.

Олександра Григорович народилася у 1882 році у Білостоку (сьогодні це Польща), але вже через два роки сім’я переїхала до Сміли, а ще трохи пізніше — до Києва. Там Олександра вчилася у Київському художньому училищі, де її вчителем був Микола Пимоненко.

У 1903 році вона вийшла заміж за київського адвоката Миколу Екстера. Але для Олександри шлюб не став на заваді творити мистецтво. Вже у 1907 році вона вирушила на пошуки нових мистецьких бачень і потрапила до Парижа, де вступила до Паризької академії мистецтв.

Одного разу, гуляючи Парижем, Олександра зустріла свого знайомого з художнього училища — Сергія Ястребцова. Саме він познайомив Олександру з Гійомом Аполлінером, а Гійом Аполлінер звів її з Пабло Пікассо. Після їхнього знайомства Екстер полюбила кубізм, а Пікассо — українську вишивку.

З Парижа до Києва Олександра привезла кубофутуризм, а ще багато репродукцій художників-авангардистів та розповідей про Брака, Леже, Пікассо, чим збирала навколо себе тусівку молодих митців. Вже у 1908 році разом з Олександром Богомазовим та Давидом Бурлюком Олександра організовувала виставку «Ланка». У 1914 році вона створила у Києві групу «Кільце», куди входили українські авангардисти та авангардистки.

З Одеси у 1924 році вона переїхала у Париж, і вже ніколи не повернулася в Україну. Там вона далі займалася живописом, шиттям, створенням декоративних речей, керамічного посуду.

Олександра Екстер померла у 1949 році у передмісті Фонтене-о-Роз.

Коли пишуть про Марію Башкирцеву, то кажуть, що це жінка, яка підкорила Мопассана, Золя, Бастьєн-Лепажа і весь Париж.

Одного разу Марія імпульсивно заявила, що, якщо живопис не принесе їй швидкої слави, вона себе вб’є. Іншого разу викинула у вікно роман, бо вважала, що він надто погано написаний, і боялася цим зіпсувати свій стиль. «Викинула його з вікна і повернулася до Геродота».

Марія Башкирцева народилася у 1858 році на Полтавщині у дворянській родині. Вже приблизно з 10 років вона жила у Парижі. Багато подорожувала, мала прекрасний голос, грала на кількох інструментах і причаровувала європейських аристократів.

У Парижі Марія вчилася живопису у приватній академії професора Жуліана і за два роки опанувала семирічний курс. Була надзвичайно працьовитою і намагалася потрапити зі своїми картинами у Паризький салон. Саме політика Салону викликала у неї лють, після чого вона йшла на сторінки «Громадянки» дискутувати про рівність жінок у мистецтві. До слова, у Салоні її картини були представлені декілька років.

Одного разу, відвідавши батька у Полтаві, вона захопилася повсякденним виглядом українських селянок, які одягали сорочки з вишитими рукавами червоного та синього кольору, вовняні пояси, намисто та стрічки, якими перев’язують коси. «Я попросила, щоб мені купили такий костюм в однієї селянки, одягла його і в супроводі наших пішла до села».
У 1887 році, вже після смерті, вийшов друком «Щоденник» Марії Башкирцевої. «Якщо не помру молодою, я сподіваюся залишитися в пам’яті людей як велика художниця… Але якщо я помру молодою, то хотіла б видати свій щоденник — він не може не бути цікавим». Її щоденник таки є цікавим, особливо, коли знайшовся його оригінал. Перша версія була досить «вичищена» та дещо переписана мамою Марії перед публікацією.

Це був другий виданий щоденник у Франції, який написала жінка. У ньому вона не тільки описала, як жила буржуазія в кінці ХІХ століття, а й поділилася своїми почуттями, емоціями та страхами, наприклад, у неї був страх не реалізуватися. А окрім цього всього, вона ще багато писала про крій суконь, про те, як завоювати серце чоловіка, та про свої любовні пригоди.

У статті використані репродукції з сайту Wikiart та Музею Тіссен-Борнеміса у Мадриді