«Ніколи в житті ми не будемо бажати чогось більшого, ніж обійняти тебе»: історія сім’ї, яка все ще чекає

від | 28.10.2022 | Дівчина говорить, Війна в Україні

Час читання: ( Кількість слів: )

Брат Єви — військовий полку «Азов». Він захищав Маріуполь від першого дня повномасштабного вторгнення і залишався на «Азовсталі» до травня. Зараз він у полоні. Сім’я евакуювалася після початку війни до Німеччини. Вони  мовчки спостерігають за обмінами азовців, радіють за їхніх рідних та кожного разу сподіваються побачити у списках знайоме прізвище. Вони продовжують боротися, говорити, кричати про свій біль, який розділяють зараз ще тисячі українських сімей.

Для мене повномасштабне вторгнення було питанням часу після анексії Криму та вторгнення на Донбас

Я саме з тих людей, які думають про найгірше. Ще за тиждень до повномасштабної війни мені брат радив зібрати тривожну валізу, що я і зробила, але моя родина — ні. Мені 23-го наснився сон про повномасштабне вторгнення, а вже 24-го я прокинулася від вибухів у Харкові.

Одразу зателефонувала брату, і ми почали збиратися. Це дуже боляче згадувати, адже ти телефонуєш рідній людині, яка зараз у Маріуполі. Там було гірше, ніж у Харкові ще на самому початку. Вони були готові, звісно, військові, але його голос був таким…, від нього було тривожно.

Телефоном брат пояснював, що треба взяти, ми разом вирішували, куди будемо їхати. Ось ми говоримо, а в телефоні чую, як йому кричить командир, вибухи, постріли. Водночас брат намагається нас заспокоїти, нічого не виходить, ми кричимо, плачемо, бо не знаємо, що робити та що буде.

«Ми розмовляємо, а в телефоні чутно вибухи»

Брат від першого дня був у Маріуполі. Зв’язок із ним був частіше до того, як вони потрапили на «Азовсталь», а потім — раз на три дні. Було таке, що тиждень взагалі не відповідав, і ми всі разом божеволіли.

Пам’ятаю, як він сказав: «Те, що було в Маріуполі, не можна побачити навіть у найстрашнішому постапокаліптичному фільмі».

Коли вони виходили у місто і велися вуличні бої, то бачили, як на дорогах, поруч на землі, лежать трупи цивільних. Ти просто переступаєш, йдеш далі та бачиш — людина померла не так давно, бо лежить тіло, а кров ще стікає.

Бомбардування заводу не припинялися — ось ми розмовляємо, а в телефоні чутно вибухи.

Батько намагався підтримувати його, гартувати його дух і вселяти надію. Брат навіть почав займатися спортом на заводі.

Складно бути оптимістом, коли дні минали, їжа закінчувалася, а людям ампутували кінцівки, рани гнили, а ліки теж вичерпувалися.

І ти сидиш у постійному очікуванні дзвінка

17 травня брат опинився в полоні, але з нами ніхто з міжнародних організацій, які обіцяли захист, не зв’язувалися. Самі телефонували в національне інформбюро, але там лише підтвердили, що він у полоні. Міжнародний Комітет Червоного Хреста теж зареєстрував його, але якщо з іншими сім’ями після цього одразу зв’язувались, то з нами — ні. Як він і де — ми не знаємо.

Збереження МКЧХ нейтралітету мало б допомогти організації відвідувати полонених, контролювати їхній стан, але така політика швидше виливається у бездіяльність. Нам досі ніхто не повідомив, що з братом.

На запитання, чому організація не подбала про безпеку військових, які до останнього залишалися на «Азовсталі», директор МКЧХ Роберт Мардіні відповів: «МКЧХ не може гарантувати безпеку військовополонених. У нас немає армії, ми не маємо зброї. Це відповідальність та підзвітність тих, хто утримує цих військовополонених. Звичайно, ми спустошені, коли знаємо, що військовополонені гинуть у слідчому ізоляторі чи то через відсутність медичної допомоги, чи то через обстріл, чи атаку. Це неприйнятно. Але ми не можемо гарантувати безпеку, бо нас там немає. Це відповідальність сторін відповідно до конвенцій, які вони ухвалили, підписали та ратифікували».

Я намагаюся розповісти правду

Постійно пишу у твіттері німецькою та англійською, звертаюся до блогерів, часто спілкуюся з місцевими, аби більше людей дізналися правду про Україну, її культуру, терористичні акти росії проти мирного населення, як-от нещодавно вони вбили людей у Запоріжжі.

Щоб підтримати наших хлопців та дівчат, сім’ї організовують мітинги у різних країнах. На одному з них, в Бельгії, зачитали вірш мого брата.

Через декілька місяців після початку повномасштабного вторгнення наша сім’я приїхала з Дніпра в Німеччину, але відпочити від війни змогли лише фізично. Подумки ти завжди в пеклі.

Поїздка до Німеччини була взагалі невиваженим рішенням. Ми хотіли залишитися у Дніпрі, бо вважали, що війна закінчиться через декілька місяців. Коли російські військові зайшли на Запорізьку АЕС, заговорили про теракт — вирішили їхати. Спочатку до родичів у Литву, але потім переїхали в Німеччину, Баден-Вюртемберґ. Там було легше інтегруватися, адже я знаю німецьку, батько теж трохи розуміє.

Господарі будинку, де зараз живемо, вітали нас квітами та записками «Якщо я можу щось для вас зробити — дайте знати». Держава теж підтримує українських біженців на всіх рівнях: від забезпечення житлом до допомоги абітурієнтам.

Здається, що для Німеччини українські біженці стали прецедентом, тобто є велика кількість допомоги та можливостей, які були створені тільки зараз.

Ми живемо в окремому будинку та отримуємо стабільні соціальні виплати. Такі умови проживання люди мають завдяки програмам. Мінімально, але Німеччина підтримує біженців у всьому.

З негативного — багато конфліктних ситуацій через співіснування з росіянами. В Німеччині це важко, адже тут живе близько мільйона людей російського походження, і прояв агресії йде від них.

Моїм знайомим, у яких машина стояла з українськими номерами, прокололи колеса та побили скло.

Також тут досить активні «руські німці» — діти росіян, які народилися в Німеччині, навіть ніколи не були на росії, але завзято підтримують агресора: поширюють відео, ходять на мітинги проти передавання Україні зброї.

Якщо «руські німці» активні в інфопросторі та налаштовані агресивно, то самі ж німці — пацифісти, для них «війна — це погано, давайте миритися», але без рішучих дій. У розмовах вони опираються на своє минуле, і, як висновок, для них визнати росіян поганими означає порушити нейтралітет.

Зараз часто буваю у міській ратуші, спілкуюся там з місцевими. Вони дуже емпатичні люди. Я розповідала про свого брата, адже вони знають про «Азовсталь», кажу, що відбувається зараз. Співчувають і турбуються, подарували дієві заспокійливі краплі.

Зараз мені краще самій з цим давати раду

Після новин про теракти, вбивства, катування ти проганяєш це в голові та просто не можеш існувати. В мене був такий депресивний період, що я навіть не могла піти поїсти чи сходити в душ, просто хотілося лежати. Треба було з кимось розділити цей біль.

Після того як фото з моїм братом і заклики до поширення інформації побачило багато користувачів, незнайомі люди почали писати слова подяки.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by @horishnia

Це неймовірно підтримувало, давало мені відчуття, що я не одна, мій біль розділяють й інші, і не просто хтось, а твої земляки — українці.

Звичайно, тим, хто зіткнувся з таким же болем, я б порадила звернутися по допомогу до психолога, адже знаю родини військових, які чекають на них, але не витримують: у декого з рідних з’являються панічні атаки, галюцинації, доходить до блювоти.

Ми теж спробували, всією сім’єю пішли до спеціаліста. Але зараз немає сил, іншого разу просто не можеш говорити про це, і банальні слова, практики не втішають, коли розумієш, що брат у небезпеці. Хочеться закритися у собі. Можливо, я неправильно вчиняю, але зараз мені краще самій з цим давати раду.

Хочеться, щоб обійняли та сказали, що підтримують. Ще в Харкові професійно займалась естрадним співом, тому коли батьки йдуть кудись, я співаю на весь будинок, і це для мене своєрідна терапія.

Немає нічого ціннішого, ніж справедливість у житті

Ми завжди були активними, свідомими громадянами, у батьків патріотичний та націоналістичний світогляди, це передалося й нам із братом. Коли почалася Революція Гідності, мені було 13, але пам’ятаю, як весь будинок був у майданівських стрічках, бо вони були дуже цінними для нашої сім’ї. Згадую, як дивилися ефіри з Майдану, перші смерті та перші поховання — ми вчотирьох сиділи ридали, і це, звісно, вплинуло на брата — він став військовим, захисником України.

Щороку мої погляди стають радикальнішими, а після повномасштабного вторгнення тільки впевнилася у правильності своєї позиції. Наша русофобія все ще недостатня.

Мій брат такий правдоруб, його найулюбленіша фраза: «Немає нічого ціннішого, ніж справедливість у житті», і він в усьому такий.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by @horishnia

До війни він грав на гітарі, писав вірші, викладав англійську, а також проходив контрактну службу у «Азові».

Пам’ятаю, як водив мене у дитсадок і навчав кататися на велосипеді, а тепер ми кожного дня просинаємося тільки з думками про нього.

Ще дуже хочеться повернутися в Україну, відновити навчання та відбудовувати країну. Можливо, звучить пафосно чи по-книжковому, але це те, чого я дійсно хочу, а повернутися додому для мене зараз — без перебільшень, мрія.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить