«Життя часто крутіше за будь-яку фантазію письменника». Ірена Карпа про нову книжку «Тільки нікому про це не кажи»

від | Вер 2, 2022 | Фемкульт, Персони

Час читання: ( Кількість слів: )

Після повномасштабного вторгнення росії Ірена Карпа стала частою гостею на французьких каналах, щоб розказати іноземній аудиторії про війну. За цей час письменниця вже двічі приїжджала до України. Для інтерв’ю ми зустрілися у серпні, а вже у вересні Ірена Карпа повернеться до України для презентації свого нового роману «Тільки нікому про це не кажи». З Іреною говорили про нову книжку та її реальну основу, про бажання та необхідність виводити табуйовані теми на світло, а ще про письменницькі курси та продуктивність у роботі.

Ти приїжджала до Києва у липні та от повернулася в серпні. Як тобі за відчуттями Київ? Яким ти його бачиш? Що для тебе змінилося, а що ні?

У липні Київ приємно здивував якимось драйвом. Гостре відчуття, наче потрапила в книжку Ремарка, де всі люди гуляють, свідомі своєї минущості, святкують життя на зло війні. Ейфорія була. Але я знаю, що це все рухається синусоїдою, і зараз кого не побачу — всі доволі втомлені. Хтось роздратований. Хтось спокійний.

Дуже кльові люди можуть за ранок тричі послати одне одного. Варто розуміти, що це не особисто ти є причиною роздратування, а радше щось важке у людини відбувається. От сьогодні я теж стала такою «мішенню» для посилу. Спершу я така «Е, за шо?», а тоді поговорила спокійно, і таки так — людині треба їхати руки-ноги складати пораненим, а тут я її смикаю зі своєю фігньою.

Я виснажена, та у мене більше ресурсу зараз — готова всіх обіймати і заспокоювати. Але синхронізувалась із Києвом, минулий приїзд був е-ге-гей, зараз більш спокійна та втомлена, але точно не здута. Як і це місто.

Я це списую на те, що провела терапевтичний інтенсив із письма. Не дозволила собі мати відпустку і весь тиждень, який ми з дітьми поїхали на море, працювала. Бісила страшенно чоловіка, він шипів: «Ти могла вибрати не той єдиний тиждень у році, коли у нас відпустка?»

Як і багато хто, не можу розслабитися. Для себе зрозуміла, що можу тільки працювати в цей момент, і, як не дивно, відчуття того, що в мене є право трохи нічого не робити і повтичити у вікно, з’являється лише в Києві.

Через це можна вважати, що я приїхала у відпустку — у батьків була, повалялась, поспала довше, побачила друзів. Є відчуття, що треба попуститися, що не можеш 100% часу приносити користь, заробляти бабки, волонтерити й донатити. Деколи треба просто потупити і визнати: «Окей, я втомлена». Можна також визнати, що я не можу зараз сісти під деревом помедитувати, і мені враз стане краще. Я розумію, що це тимчасово, але ми маємо право на всі стани й емоції.

Я кілька разів за ніч прокидаюся, бо в мене близький друг на фронті, і я не знаю, коли він вийде на зв’язок. Сьогодні наставила собі будильник на другу ночі, на четверту ночі. А він з’явився о третій на п’ять хвилин і знову пішов. Тобто я його не зловила. Оце дурне, не робіть так, тому що краще проспати повну ніч цілим шматком, аніж потім ходити як амеба цілий день. Із корисного — я доїхала до бабусі в Черкаси. Це дуже корисно — поїхати побачити чи зателефонувати стареньким, ти їм такою увагою продовжуєш життя.

Коли ти вперше їхала в Україну після початку повномасштабної війни, в тебе не було страху? Чи казали тобі діти або чоловік: «Не треба»?

Спершу вони всі боялися, зараз вже всім похєр. Я дивлюся на собаку, якщо вона не кіпішує — зі мною нічого не станеться. Мені ж страшно не було, навпаки відчуття дикої радості, коли бачиш напис «Україна» після довгої перерви чи коли з’їдаєш перший хот-дог на заправці. Всі ці смішні зачіпки ностальгії. Власне, минуло менше місяця, я знову в Україні, і мені просто норм. Я ж тут жила з 98-го року, то що я буду грати: «О Боже! Як тут все дивно!» Бляха, та воно як було, просто перекриті блокпостами вулиці, менше людей, сирени. І багато хто з друзів на фронті. Ну і загальна втома: кажуть волонтери, що люди менше донатять. Це нормально. Це складні випробування, що мають різні фази. Якщо не здутися на цій — ми переможемо.

У вересні виходить нова книжка «Тільки нікому про це не кажи», чому я особисто дуже рада. Книжку ти писала ще до повномасштабного вторгнення чи редагувала опісля?

Книжка планувалася до «Книжкового Арсеналу» у травні, а закінчити я її мала до першого березня. У книжці багато табуйованих суспільством тем: домашнє насильство, інцест, — тому вона і називається «Тільки нікому про це не кажи».

Коли сталися трагічні події у Бучі, мене, як і всіх нас, дуже накрило. Щодо книжки думала, що зараз потрібен взагалі інший фокус: «Може, героїню мають тригерити ці події? Це, напевне, треба вставити». І мене це знову загальмувало. Вирішила не міняти хід подій, а все ж вийшло так, що фінальну крапку дописала після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Воно поставило все на свої місця. Це таке полегшення!

Насправді уся дія роману відбувається у карантинному Парижі, досить лаконічному, без того лакшері, що був у «Добрих новинах з Аральского моря». Мінімалістичне місто з підпільними секс-вечірками, куди ходить головна героїня. У неї секс-залежність, від якої вона згодом лікується.

На фоні цього в Україні відбувається серія вбивств колишніх педофілів — продюсерів молодих співачок, фотографів. Вони мають прототипи, принаймні багато речей списано з реальних інтерв’ю. Був час, коли навіть преса казала: «Ну це ж любов! Всі “возрасти покорни”!».

У книжці суспільство хвилює лише одне: «Хто це робить? Хто стоїть за лінчуванням непокараних злочинців?». А найважливіші запитання так і залишаються муляти як героїню, так і читача: «Чому жертви насильства мовчать? Чому дівчата різного віку чують знову та знову: “Тільки нікому про це не кажи?”».

Як взагалі з’явилася така ідея книжки?

У мене на курсі «про заміж» була клієнтка, яка на консультації сказала фразу: «Я розкішна дівчинка 47-ми рочків». І в цьому було таке щось, що розумієш — людина застрягла в дитинстві. Ця доросла жінка буквально після кількох загальних фраз почала звірятися мені, що її розбещував у чотири роки брат її діда. І от доросла людина по той бік скайпу плаче тобі, а ти ж ні грама не психолог. Я тоді дуже цією історією перейнялася. Чим таким людям зарадити? Як пофіксити зламане на самому початку життя?

Їй тоді ніхто не повірив, жоден із родичів. Наша дуже типова ситуація, тобі кажуть: «Та що ти розказуєш?!» Тобі не вірять, ти опускаєш руки, вже майже сама готова прийняти, що або тобі це наснилося, або, що частіше, «самавинувата». І цей патерн поведінки глибоко вкорінився у суспільстві.

Одна дівчина нещодавно мені розповіла, що її зґвалтували в 10-му класі. Вона просто йшла через ліс додому. Її мама тоді зам’яла історію, чоловіка знайшли, двічі дали в голову, але не піддали правосуддю і не посадили. Родичі повторювали лише: «Тільки нікому про це не кажи». Бо це маленьке місто, і всі дізнаються, і кінець «сімейній репутації».

Отже, до книжки увійшли реальні історії?

Саме так. «Дівчинка 47 років» теж з’являється в одному епізоді під іменем Марта. Я багато говорила зі своєю психологинею Ларисою Волошиною, консультувалася щодо психологічних портретів і поведінки персонажів, а також про те, як розмовляти з такими, як ця умовна «Марта». Вона каже, що постраждалих із жалю до себе і самозвинувачення в, наприклад, непереконливості, слід виводити на агресію. Ти маєш ненавидіти нападника, а не себе. Не плакати, що тебе не захистили дорослі, а самій стати дорослою і спрямувати свій гнів на кривдника. Тобі тоді не страшно, ти тоді в позиції сили.

Мені б дуже хотілося, щоб ця книжка допомогла людям, які були у схожих ситуаціях. Насправді, коли тобі чотири роки, навіть немає великої різниці, чи тебе зґвалтували чи тебе домагалися. Це важка травма! І стільки жінок через це пройшло, що стає моторошно.

Всі прожили чи проживають скоєне насильство — психологічне, фізичне — по-різному. Хтось не наважується повноцінно жити, весь час бігаючи в пастці того, що сталося, як циркова тварина по колу. Думаю, саме тому потрібно проговорювати такі речі, виносити табуйоване на світло. Заради звільнення себе з рабства травми.

У книжці я постібалася з усіх «скрєпунів» та охоронців високої моралі й традиційних цінностей. Певні персонажі можуть бути впізнавані. У мене є персонаж — світський блогер, насправді він журналіст у невеликій районній газеті, але ночами проникає на вечірки, де всі ці «праведники» самі піддаються збоченням. Він їх викриває просто словами, описуючи, без фото.

За жанром це детектив-трилер? У схожому жанрі був написаний аудіосеріал «Дев’ять», але загалом нове для тебе амплуа.

Це психологічний трилер, детектив. Нам же цікаво, хто вбивця цих педофілів? Цікаво, що з буде з героїнею Марґо? Стане вона «нормальною»? Дочекається свого коханого з України? Будуть всі жити «довго-і-щасливо» чи помруть під сходами, як у порядному артхаусі?

Сподіваємося, ми дізнаємося, хто це? Відкритого фіналу не буде?

Так, ми все взнаємо. Насправді я довго заморочувалася зі структурою, складала схеми. Крім того, багато героїв мають реальні прототипи. Наприклад, Зося — ескортниця, вона в житті ще й донорка яйцеклітин. Я прибрала цю історію, бо подумала, що це буде занадто навалене. Люди не повірять, подумають — що вона таке дурне придумала? А життя часто крутіше за будь-яку фантазію письменника. Головна героїня Марґо — фотографиня. Я знаю щонайменше трьох дівчат-фотографок, які стали прообразами Марґо.

Новинка тут навіть не в тому, що я трилер чи детектив роблю. Я чіпаю складну соціальну тематику, про яку мені в процесі не одна людина сказала: «Нащо тобі це? Це щось особисте?»

Напевно, найбільше боялася, чи не відштовхне когось тема насильства. Як сказала Вірджинія Вульф, функція мистецтва — розважати, тож я писала розважальну книжку. Детектив, закручена інтрига, зрештою цікавість до того, хто вбивця, — це для того, щоб людям було легше ковтати цю пілюлю.

Коли ми дивимося травматичний контент, перше бажання — вимкнути, не читати, не пускати в себе. Коли складну річ подано через мистецтво, живу історію, це матиме значно більший ефект, ніж коли це сухий документальний факт. Співпереживання, ототожнення з героєм — це базовий принцип сторітелінгу, а добра література — це добра історія.

Ти говориш, що в книжці є реальні історії з життя, а в героїні — прототипи. Розкажи, як ти працюєш з історіями?

Дівчата давали мені інтерв’ю. Я розпитую та попереджаю, що їхні історії увійдуть до книжки. Насправді, коли моя студентка літературного курсу, моделька-ескортниця, що стала прототипом Зосі, розповіла мені про своє життя, я сказала: «Господи! В тебе стільки матеріалу, пиши про це книжку, буде дуже круто!» Вона довго думала та відповіла, що не може, сказала: «Якщо хочеш, я віддам цей матеріал тобі» — «Звичайно, хочу!» Як правило, перед тим, як видавати, я даю почитати, але тут люди вже від початку свідомо давали мені свої щоденники.

Насправді в кожної людини таке життя, що з нього можна писати роман. Я можу це зробити. А тут ще, знаєш, аж занадто було багато незвичайних героїв у незвичайних обставинах. Що просто бери і пиши, вісім фільмів знімай за цим.

У книжці є лінія секс-вечірок та секс-залежності, як ти з нею працювала?

Я працювала переважно з психологинею, потім із контекстом Парижу. Власне, у Парижі секс-вечірки є певною культурною нормою, це не табуюється. Але під час карантину їх проводили незаконно. У Швеції смішна історія була, що когось заарештували, бо після вечірки наче захворіло зо 500 людей.

Але фішка в тому, що хтось ходить, і йому класно, а ця героїня ходить, і потім у неї наче як відкат, похмілля. Їй дуже погано, вона себе звинувачує. Класична серотонінова яма. Потім вона розуміє, що як відмовиться і туди не піде, їй буде знов погано. Її туди тягне-тягне-тягне, як алкоголіка, і заважає жити. Але після роботи з Професором (психотерапевтом) та низки важких подій вона зрештою розуміє причину, і читач разом із нею.

Ти консультувалася з психологинею, що це можуть бути за причини?

Звичайно, до мене приходила якась ідея, і я консультувалась із психологинею, може так бути чи ні.

Це історія трансформації людини, яка віднаходить контроль над своїм життям. Яка більше не живе в хаосі. В принципі, це класичний шлях героя чи героїні. Він починається в сутінках, у хаосі. І закінчується тим, що героїня виходить на світло. Перемагає демонів і стає цілісною.

Проте наприкінці мені допомогла моя подруга-письменниця Таїс Золотковська, яка сказала: «Та нє, не може бути все так ванільно добре». Не буду спойлерити, але я дійсно додала одну цікаву деталь.

Якої реакції ти чекаєш на книжку?

Я зараз пишу вже нову книжку, тому мені за великим рахунком пофіг, якою буде реакція на цю. В кожної людини — критик це чи просто читач — є право на власну оцінку. Lovers gonna love, haters gonna hate, каже моя подруга Даша, коли я починаю паритися якоюсь реакцією на мої публічні дії. Тож я вже мало чим парюся в теперішній ситуації — ну хіба тим, що десь прийде мало людей і менше зможу задонатити, ніж збиралася. А так-то книжки я здихалася, я зараз тобі про неї розказую і розумію, що вона нормальна. Її читати, можливо, важче, ніж «Добрі новини», але це також експеримент. І найкраще, що я можу почути після прочитання моєї книжки, це те, що вона комусь допомогла, і що людина почувається не самотньою.

Ти користуєшся у процесі написання книжки тими прийомами, що даєш студентам на своїх курсах із письменницької майстерності?

От саме цю книжку я писала, користуючись структурою з 10 пунктів, яку даю студентам на курсі My Story. Наступному курсу буду вже показувати все на конкретному прикладі, розбирати на хрящики «Тільки нікому про це не кажи». Так їм буде зрозуміліше.

Набір нового письменницького курсу зроблю у жовтні, хочу зокрема взяти студентів, які прийшли з курсу терапевтичного письма. Там стільки крутих історій відкрилося — роман на романі сидить і просто плаче, хоче у видавництва. У тих, хто пройшов курс, є багато унікального матеріалу, і тепер я дам їм інструменти організації цього матеріалу в художній твір.

Хочу видати книжку оповідань моїх студенток. Це мій наступний проєкт, вже горю ним.

Ти зараз дуже активна у викладацькій діяльності — вже декілька курсів, ретрити, офлайн-події у різних містах. Розкажи, це твій бізнес-проєкт?

З мене той ще бізнесмен! Все, що я роблю, я роблю за покликом серця. Коли роблю щось не за покликом серця, а тому, що це логічно, то страждаю. Я страждала в посольстві, страждала на деяких телеканалах.

Робота має бути оплачувана. Улюблена робота так само. Ба більше: люди, коли отримують щось безплатно, їм насрати. Вони беруть, наприклад, безплатну консультацію психолога, і їм «що говорив, що радіо слухав». А коли заплатив, то вже напружуєшся, що щось треба зробити.

А для чого ти це робиш? Хочеш навчити людей писати, розказувати свої історії? Давай так: яку мету ти собі ставиш у курсі з письменницької майстерності?

Якщо говорити про курс «Моя історія», то в ньому практична мета — реалізувати амбіції автора. Кілька студентів дійсно дійшли до книжок, десь троє. А от терапевтичний курс більше про силу творчості та як її використовувати для власного балансу. Якщо дорогою ви ще знайдете якісь класні ідеї, то вау!

На курс приходять різні люди: викладачки, психологині, письменниці-початківці, копірайтери і люди, які не пов’язані з жодним мистецтвом. Тому що я, якщо чесно, впевнена, що писати цікаво може будь-хто. Що віддаленіша від творчості професія, то цікавішим у тебе може бути досвід. Справа лише за тим, щоб опанувати інструменти.

А як же володіння словом?

Що більше ти читаєш, то більше ти володієш словом. Це теж просто — читай побільше і пиши, і все. Володіння кучерявим словом, мені здається, в 19-му столітті закінчилося. Якщо це не претензійна сучасна французька література — зверхня і часто порожня (хе-хе). Я люблю просту, живу мову. Можна просто пам’ятати, що тобі треба описувати все, що відчувають органи чуттів — слуху, зору, нюху і все таке. І це буде більше промовляти, ніж якісь накручені конструкції. Я не люблю виїбони ні в чому. Включно з літературою.

Людина показує, як класно вміє завернути. Ну, завертай, але я не твоя читачка. Я люблю, коли складні глибокі речі написані простими словами. Я дуже люблю красу в простоті, в лаконічності. І в архітектурі, й умовно в їжі, може, в їжі трохи складніше. Хоча, якщо класні продукти, то ти їх їси і вже кайфуєш, тобі не треба суперсоус придумувати, якщо в тебе щойно зловлена риба на тарілці. Так само з доброю історією.

У молодих авторів найчастіша помилка — вони намагаються закрутити, зробити якісь суперречення на п’ять сторінок. Не треба! Пишіть так, як ви часто говорите. Це дуже класний скіл, і я таке більше люблю читати, ніж коли людина так випендрювалась, що сама вже забула, поки випендрювалась, що хотіла сказати.

Це, може, не стосується поезії. Хоча, з іншого боку, подивитися на геніального Жадана, так він використовує ті самі слова, які ми говоримо про погоду і похід у гастроном. Але це справжній удар, його слова пробирають наскрізь.

Ти писала після курсу, що бачиш майбутні бестселери, класні книжки. В тебе є якісь прикмети, за якими ти бачиш — це хороші історії, це хороші тексти.

Я бачу насамперед потенціал, плюс дивлюся, як люди реагують на історію в чаті групи. До речі, як не дивно, часто тобі не треба мати супероригінальну історію, навпаки потрібно знайти ту, що відгукнеться в якомога більшої кількості людей, щоб вона спрацювала як хіт.

Потім вже постає питання працездатності і вміння довести цю справу до кінця. Дуже багато молодих, потенційно успішних авторів ніколи нічого не видадуть тому, що їм стає впадло, чи вони перестають у це вірити, чи думають, що це ніхто не прочитає. Приходять страх та прокрастинація.

Але писання — це марафон. Всі речі, які робляться на курсі, це розминка, ти пробуєш свої ліміти. А потім вже маєш включатися. Курс My Story якраз і є цим рубильником для включення.

Можу від себе сказати, що він дуже насичений. Один із найнасиченіших з того, що я бачила на ринку з письма.

Я дуже боюся води в освітніх продуктах. Тому намагаюся, щоб вони були максимально прикладними.

Ти кажеш людині, якщо в неї немає таланту?

Я кажу більше читати.

Універсальна порада.

Вона працює. Насправді, якщо бачу, що людина надто все накрутила, кажу: «Концентруйся на чомусь одному». Це або демони з минулого, або іншопланетянин із космосу. Не хапайся за все. Подивися, наприклад, структуру міфу, шлях героя. В тебе там сім героїв — окей, ти можеш кожному з них побудувати арку, але якщо ти автор-початківець, то обери одного героя та одного антигероя, і будуй їх.

Що простіше, то краще. Умовно, якщо ти можеш свою книжку переказати одним реченням, це вже класна книжка. Тому що більшість не може переказати, бо воно все «а той туди, а цей сюди». Це дуже важко, я знаю. Я сама така.

Я не та людина, яка буде рубати на льоту. Я часто чую болючі історії: «Мама показала якомусь районному поету мої вірші, а він покреслив і написав — банально»… Хто він взагалі такий?

Якщо купуєш книжку, вона тобі не сподобалася, маєш право про це сказати, але якщо ти коуч або колега, то твоє завдання — зробити так, щоб людина максимально уникла помилок, і вказати сильну сторону.

В мене такий психологічний тип, що мене треба хвалити. І я також хвалю людей. Намагаюся знайти щось хороше і щоб людина рухалась у тому напрямі, де їй «піде». З часом, з практикою все слабке відсипається. Людину ще точно будуть критикувати, але моє завдання в тому, щоб підтримати сильне, вказати на слабке максимально коректно, щоб не ранити, тому що творчі люди дуже вразливі. І ще більшість із нас так виховані, що будуть концентруватися на поганому, на критиці.

Над якою книжкою ти зараз працюєш?

Це роман із новою, зовсім шаленою для мене формою. Де одна лавсторі та інтрига — зустрінуться герої чи ні. Розвиваються різні епізоди. Мають тупиковий вихід і вихід, який веде до продовження. Тобто, ми маємо зрозуміти в кінці, чи зустрілись вони.

Ідея тієї, що пишу зараз, прийшла до мене зовсім випадково. Ми були в Римі з подружкою, зайшли до собору у Ватикані. І там був трон Святого Павла. А коли проходили повз Пантеон, подруга каже: «О! Дивися! Це звідси взяли і розплавили римських богів, щоб зробити трон християнському святому». Кажу: «Круто, це ж прямо Recycled Gods. Слухай, яка класна тема та назва для роману». Тож зафіксуємо її, щоб ніхто не вкрав.

Мене вражає твоя продуктивність — книжка за книжкою, курси, сценарії, до того ж ти активна у соціальних мережах. Як тобі вдається оцю продуктивність — і книжкову, й інстаграмну, і курси — підтримувати?

Мені здається, що я нічого не роблю. Класичний синдром відмінниці- самозванки-нероби, за який я сварю інших людей, які до себе доколупуються. Я, буває, дивлюсь на своїх якихось подруг-супербізнесвумен і думаю: «Господи, чого вони зі мною дружать, я ж у їхньому світі виглядаю як непорозуміння!» Але якщо дружать, то, певно, щось я їм даю, чого без мене нема. Коротше, гойдалки — це нормальний стан, це коли знаєш, що можеш краще.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Благодійний фонд UAID (@uaid.foundation)

Давай визнаємо, що ти видаєш багато готового продукту. Це ж можна порахувати — книжки, сценарії, курси.

Курси — це мій спосіб заробляти улюбленою роботою, ще й бути корисною людям. А книжки — це мій певний егоїстичний спосіб відчувати, що я не просираю життя, а роблю щось. Це власне звідси з’явився терапевтичний курс, бо я зрозуміла, що єдине, що дозволяє мені поставити якусь галочку «день не просраний», — це те, що я написала абзац чогось, і це не сторі для інстаграму. Я не можу сказати, що я суперпродуктивна. Книжку я писала рік чи навіть два.

В тебе є графік письма?

Нє, нічого немає! Я дуже недисциплінована.

Я хотіла почути якийсь секрет, що «я пишу зранку»…

Коли мені дуже погано, я пишу ранкові сторінки. Якщо у мене безсоння, то встаю і пишу якусь маячню о третій ранку. Це допомагає потім взятися за художній текст, скинувши усе зайве. Ну чи просто стає так лінь писати, що засинаю.

Як ти думаєш, українці читатимуть про війну, коли ще ці події будуть дуже свіжими, болючими?

Залежно як написати. От і все! Всі теми вже давно пропрацьовані: «Іліада», «Одіссея» — це все про війну. Вважаю, що з усім натуралізмом мають право писати лише ті, хто був всередині, але ж будуть ще книжки про волонтерів, про складні стосунки під час війни .

Мене завжди цікавить тема стосунків, тому в книжці, що я зараз пишу, є другорядна персонажка, яка виїхала з України під час війни. Її за це щимить сім’я, мучає чоловік, що залишився в Києві і не пішов на фронт. Я буду робити історії, які паралельні до війни. Головний герой, власне, воює, але він нічого особливо не говорить про це. Коли я зустріну прототип, то порозпитую. Поки що, в розпал війни, він не розповідає мені деталей. З героїнею легше, я можу говорити з жінками, які в тилу, про їхні болі та проблеми. Є частина, яку я можу вже написати, а є частина, яку ще не можу.

Зараз вже ясно, що буде дуже багато книжок про війну. І ясно, що в кожної є свій автор і свій читач. Будуть писати письменники, які зараз воюють, будуть писати ті, хто не мав досі досвіду. Хтось буде писати пафосні графоманські штуки. Це нормально — вони теж знайдуть свого читача. Хай люди пишуть! Я завжди за те, щоб люди творили, робили те, що їх заспокоює, те, що їх балансує, компенсує жахіття, страждання чи страх.

Я взагалі б в ідеалі хотіла зробити колись такий терапевтичний курс письма для ветеранів та ветеранок. Я нікого не збираюсь терапевтувати, тому що в мене немає на це права, я не пережила те, що вони. Але я дуже ціную людський досвід і роблю так, щоб люди самі вірили у цінність своїх історій. Коли в тебе є цей справжній матеріал, прожитий досвід, це найкраще, з чого можна зробити книжку. Я в цьому переконана.

Фото Олександра Злуніцина

Найближчі презентації книги (квиток – донейт на моно-банку)
4 вересня – Чернівці
5 вересня – Івано-Франківськ
6 вересня  – Львів

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!