Війна змінила правила гри для україномовних букблогів у різних соцмережах. З одного боку, на її початку багато людей не могли змусити себе взяти до рук книжку, тим паче зануритись у поглинання сенсів — усе обмежувалось поглинанням новин. З іншого боку, вона ж зумовила сплеск зацікавлення україномовним контентом, зокрема контентом про книжки. Які книжки читають, як дають раду алгоритмам соцмереж, створюють новий контент в умовах війни та мріють про літературні події — розповіли авторки букблогів.
Як (і навіщо) народжуються букблоги
Тетяна Гонченко, авторка телеграм-блогу про книжки та довколалітературні події «Непозбувний книгочитун», 7К+ фоловерів
Якось я написала у фейсбуці, що у мого улюбленого (на той момент) автора Чака Палагнюка виходить нова книжка. Для мене це була суперподія: здавалося, що всі довкола також мають бути в захваті. Пост лайкнули вісім людей — це разів у 20 менше, ніж мої пости про життя та котиків. Я вирішила більше не мучити френдів постами про книжки. Але хотілося мати місце, куди можна складати такі новини і де їх зрозуміють.
Тоді створила тематичний канал у телеграмі. Це було в листопаді 2018-го, скоро святкуватиму чотири роки. Довго намацувала формат. Спочатку це було щось типу «блокнота для читацьких заміток», куди пишеш усе, що приходить у голову, не особливо звертаючи увагу на інтереси підписників. Потім мене занесло в протилежний бік — почала робити забагато інтерактиву. Нескінченні опитування типу «Макс Кідрук — хороший письменник?», «А Андрій Любка?», «А Ірена Карпа?». Це було якось дуже награно — зараз я б сама відписалася від такого дурного каналу.
Згодом формат «устаканився». Пишу те, що цікавить мене саму і водночас має зацікавити моїх підписників. Анонси новинок, ситуація на видавничому ринку, срачі у царині літератури (куди ж без них) і дуже зрідка відгуки про те, що прочитала. Приємно, що кількість підписників зростає, але кількість — не головна моя мета, інакше б контент був зовсім іншим. Мені цікаво зібрати довкола каналу спільноту людей з більш-менш схожими смаками на літературу. Умовно кажучи, це люди, які зацікавляться новим перекладом Ішіґуро, Ольги Токарчук чи Бена Елтона або, скажімо, новою книжкою Софії Андрухович. Натомість не зацікавляться детективом із масліту або новою Люко Дашвар.
Назва каналу — це відсилання до мему «непозбувна бентега», який став популярним після виходу українського перекладу книжки «Маг» Фаулза. Але контекст трохи інший. Мала на увазі, що всередині кожного книголюба сидить такий собі «книгочитун», який постійно вимагає читати книжки і якого важко позбутися. Якщо вже у тебе всередині живе цей «непозбувний книгочитун», ти купуватимеш та читатимеш знову і знову. Десь для таких людей й існує мій канал.
Хоча через те, що я багато пишу про видавничу галузь, його також читають не лише книголюби, а й майже всі українські видавці, і це приємно.
Милана Кулинич, авторка телеграм-каналу «Меланчине життя та книжки», 2К+ фоловерів
Ще школяркою я активно вела сторінку про книжки в інстаграмі, але щойно вступила до університету, почалось нове життя — бажання робити красиві картинки та писати зникло. Тільки через кілька років я захотіла знову писати про літературу на постійній основі, тому що мене на той момент (та й зараз також) оточували книжки. Це завжди так: ти транслюєш світу те, що тебе оточує. Ось так і з’явилася ідея створити букблог у телеграмі. Хочеться популяризувати книжки, розповідати про прочитане та інші цікаві штучки, які відбуваються в літературній тусовці. І це завжди не в тому клікбейтному форматі, що в інстаграмі. Та насамперед для мене це — можливість самореалізуватися.
Блогу вже півтора року, і читає мене понад дві тисячі людей, для мене це досить велика кількість. А щодо назви — я не знаю, як саме дійшла до неї. На момент створення надихнула назва книжки Генрі Форда «Моє життя та робота». Тож я, трохи модифікувавши назву в «Меланчине життя і книжки», вирішила її залишити.
Оленка Пасєка, авторка однойменного інстаграм-букблогу, 2,5К+ фоловерів
Відгуки на прочитане почала писати ще у студентські часи — тоді розміщувала їх у мережі вконтактє. Десь у 2017 році зареєструвалася в інстаграмі, й найбільшим моїм відкриттям було існування цілої спільноти букстаграмерів. Тоді ж почала писати відгуки тут. У жовтні цього року блогу виповниться п’ять років.
Для мене дуже важливо рефлексувати про прочитане, ділитися думками й порівнювати враження. Раніше у моєму оточенні було мало людей, які читають, тож цю частину життя довелося провадити онлайн. Це чисто егоїстична потреба. Але водночас для мене цінно бути людиною, яка популяризує читання і надихає читати. Моя найкраща нагорода — коли знайомі, які ніколи не захоплювалися читанням, пишуть, що завдяки мені починають відкривати світ книжок.
Анна Єкименко-Поліщук, авторка інстаграм-букблогу «Книжкова дилерка», 2К+ фоловерів
Насправді усе почалося з ютубу, і саме він у мене «основний» блог. Свого часу в Луцьку вела проєкт «З домашньої бібліотеки», де люди ділилися враженнями від прочитаного. Так за вечір можна було відкрити для себе шість нових авторів, жанрів чи книжок. Згодом забракло часу на такий формат, і вирішила знімати відео про прочитане.
Інстаграм для мене — ще один майданчик для того, щоби поговорити про книжки. Тут є приватні повідомлення, на відміну від ютубу. Можна робити спільні читання і багато іншого.
Блогам уже понад п’ять років. Щодо назви, то я її змінювала. Я завжди з книжками. Комусь несу, купую чи забираю. Подруги жартували, що я постачаю їм добре читво. Тож так і виникла ідея з назвою «Книжкова дилерка», бо книжки — це теж наркотик.
Ксенія Келлерман, авторка однойменного ютуб-блогу про книжки, 9К фоловерів
Я тільки останні п’ять років читаю постійно й досить багато, а потреба ділитися своїми враженнями від прочитаного виникла майже одразу. В моєму колі живого спілкування майже не було людей, які б цікавились книжками, тому я для початку обрала для себе інстаграм.
Роки минали, і я зрозуміла, що в дописах та сторіз мені дуже тісно, що я маю набагато більше слів, ніж вміщується в допис. Остаточно ідея власного ютуб-каналу розквітла навесні 2021 року, а на початку травня я вже викладала перше відео. Виходить, моєму каналу трохи більше року.
Люда Дмитрук, авторка ютуб-каналу про книжки «Вишневий цвіт», 10К+ фоловерів
Все почалося з невеличкої книжкової рубрики в моєму інстаграмі — на той час в Україні букстаграм тільки зароджувався, і мені здавалося, що це достатньо неординарна тема для інстаблогу. Але що далі я занурювалася в цей світ, то більше відкриттів на мене чекало, адже за кордоном уже існували величезні спільноти книголюбів, які розповідали про книжки у найрізноманітніших форматах. І десь у той час я натрапила на перший буктюб-канал й одразу зрозуміла, що це ідеальний для мене варіант.
У мене була чоловікова камера, штатив із коробок і гора нових книжок із «Книжкового арсеналу», а ще трохи переляку й авантюризму — з цього і народилося перше відео. Воно сподобалося людям, і ось я вже понад шість років продовжую говорити про книжки. Окрім простого бажання ділитися з кимось своїми враженнями від читання, важливим для мене є просування саме українського книговидання, української класичної та сучасної літератури, книжок важливих, складних, маловідомих, але потрібних для особистого та національного зростання. А назва каналу виникла випадково і зовсім з іншого приводу, але я звиклася з нею, я справді дуже люблю час цвітіння дерев, та й людям вона добре запам’ятовується.
Юлія Типусяк, авторка тікток-акаунту про книжки «Проліт», 9К+ фоловерів
Свій тікток-акаунт я почала вести понад рік тому, коли у цій соцмережі було не так багато україномовних блогерів, а ті, що були, зазвичай не були «нішевими» або профільними, а мені, як тодішній магістерці з української філології, дуже хотілось популяризувати класичну українську літературу, яку всі школярі звикли називати нудною та депресивною.
Саме тоді, в червні минулого року, я виклала своє перше відео про Винниченка і почала повільно набирати авдиторію.
Про цікаві рубрики, акценти та взаємодію
Анна Єкименко-Поліщук, авторка інстаграм-букблогу «Книжкова дилерка», 2К+ фоловерів
Акцентую увагу на сучасній українській літературі (сучукрліті). Мене завжди дратував комплекс меншовартості. Я багато читаю ще зі школи і дуже добре пам’ятаю, коли «живих українських письменників» можна було перерахувати на пальцях. У нас не було жанрової різноманітності. Тобто, по суті, це було ще становлення сучасної української літератури. Я пам’ятаю «Форум видавців», років 12 тому, коли книжок українською майже не було. Але часи змінилися. І ми виросли, зокрема в літературному плані. Зараз є ціле покоління письменників, які навіть за мене молодші (мені 33).
Переглянути цей допис в Instagram
Просто часом людям лінь гуглити і шукати інформацію. Вони пам’ятають, що українська література про тяжку селянську долю. І все. Я дуже хочу показати, що це не так. Що в нас є детективи, є любовні романи, є історична проза, і навіть фентезі є. Обирай, що шукаєш.
Стосовно скорочення «сучукрліт», то це — одвічна тема. Навіть літературознавці не сходяться у думках. Для мене воно прийнятне й необразливе. Знаю, що для багатьох авторів теж. Просто говорити чи писати (а в інстаграмі обмеження за кількістю символів) «сучасна українська література» — довго. Логічне скорочення — сучукрліт. Хай-но ще мине років 10–20, і почнуться складні дискусії, до якого ж періоду належить сучукрліт.
Разом з іншими букблогерами ми започаткували премію «Крук» — це книжка року українських книгоблогерів. Премію ми започаткували з ютуберами. Це ще одна можливість відстежувати новинки в сучасній літературі, читати більше своє і складати певні списки. Зараз ми трохи по-іншому над нею працюємо, можливо, будуть зміни у форматі.
З читачами взаємодію часто під час спільних активностей: марафонів, спільних читань. Коли були добрі часи літфестів, то часто зустрічалися «розвіртуалитися» за келихом чаю.
Якщо ж говорити про блогерів, то я таки більше належу до спільноти ютуберів. У нас є спільний чат, де ми спілкуємося та обговорюємо колаборації чи проєкти. Наприклад, спільні стрими про книжки чи, як зараз, збір коштів на ЗСУ.
Загалом у нас дуже монолітна спільнота, адже ще на початках ми вивели спільні цінності, кому вони не близькі — залишається за межами. Для нас була важлива мова, тобто всі учасники зійшлися на тому, що ми читаємо та пропагуємо винятково україномовний контент.
Книжки на огляд — це завжди болюча тема. Бо є категорія людей, які взагалі думають, що блогерам платять за відгуки. У мене є робота мрії: я лежу, читаю книжки, до моєї голови приєднані електродики, і хтось далеко за комп’ютером перевіряє, як мій мозок реагує на той чи інший сюжетний поворот або історію. А потім цю інформацію збирають та видають у дослідженнях про те, як написати ідеальну книжку. Ну, а поки такої роботи не вигадали, то треба ходити на «нормальну», де я і заробляю гроші на книжки.
Рідко беру книжки на огляд, лише ті, які точно б прочитала і сама. До того ж завжди проговорюємо, що відгук має бути об’єктивним. Самвидав не беру принципово. Це моя дуже суб’єктивна позиція, але я вважаю, що якщо видавництво взялося за друк якогось автора, то він уже пройшов певний відбір, і, найімовірніше, це не графоманська історія, а має якусь цінність. Я не стверджую, що всі самвидавівські книжки погані, але просто не готова витрачати свій час на читання шкільних творів.
Коли ти багато років ведеш блог, заводиш певні дружні стосунки з авторами, але це не означає, що я буду хвалити усі їхні книжки.
Люда Дмитрук, авторка ютуб-каналу про книжки «Вишневий цвіт», 10К+ фоловерів
Найголовніша моя рубрика — це спільні читання Ad Profundis, або ж «До глибин», в якій я раз на декілька місяців обираю тему, що разом із глядачами досліджую. Роблю тематичні підбірки, відео з поясненнями, читаю сама і закликаю інших читати книжки з цієї теми. Зараз, наприклад, усі разом ми читаємо українську класику. Також усім подобаються «Книголови», де я показую свої нові книжки, та «Прочитане».
Мій блог — для людей допитливих, для тих, хто прагне пізнати свою літературу, для тих, хто любить книжки і не уявляє без них свого життя. І у мене направду ідеальна аудиторія, часто набагато освіченіша за мене, така, з якою можна вести цікаві діалоги в коментарях і Аїда час зустрічей. З багатьма з цих людей ми стали близькими друзями. І я не можу згадати якихось випадків серйозного гейту чи неадеквату. Не менш приємним є спілкування з колегами — ми маємо спільноту Booktube українською, спільно працюємо над різними проєктами та колабораціями, сповідуємо однакові цінності, прагнемо популяризувати саме українські книжки, тому не пропускаємо в нашу групу відео з книжками російськими, виступаємо проти піратства, підтримуємо сучасних авторів. Дискусії час від часу трапляються, але загалом у нас дружня компанія.
Щодо авторів, то, звісно, були якісь курйозні випадки із впертим пропонуванням своїх книжок на огляд чи образою після слів, що «відгук все одно буде чесним і некомпліментарним», але це винятки. З більшістю у нас теплі стосунки, на критику вони реагують спокійно, тому знову ж таки не можу поділитися жодним скандалом.
Милана Кулинич, авторка телеграм-каналу «Меланчине життя та книжки», 2К+ фоловерів
З рубрик у мене колись були #книгомови — це цікаві розмови з цікавими людьми; про книжки, блоги, суспільне та особисте. Прикольне відчуття, коли ти спілкуєшся з людьми, які дотичні до книжок про все те, що мене цікавить також. Проте повномасштабна війна внесла свої корективи, і я досі не можу повернутись до активного та продуманого введення букблогу. Та загалом це просто канал, де зібрана купа всього, що подобається мені, і чим я хочу поділитись із людьми. Це не завжди відгуки на прочитані книжки, а й книжкові меми, цікаві книжкові розмови з ютубу, часом мої книжкові покупки чи плани, цікаві анонси видавництв чи акції. А ще раніше постила трохи про роботу в книгарні, але вона для мене стала занадто буденною, щоби бачити в ній щось цікаве, про що можна розповісти.
Якщо говорити про взаємодію з видавництвами чи авторами, то вони іноді надсилають книжки на огляди. І я лише рада, що люди йдуть на таку співпрацю. Проте завжди попереджаю, що я візьму книжку, проте якщо вона не сподобається мені, то так і напишу.
Одного разу мене захотіли приземлити, що, мовляв, введення букблогу не робить мене богемою, що всі вміють читати, що якби не моя робота в книгарні, я б точно не читала. Було настільки смішно, що навіть зробили мем про це. Часто слова, що переходять на особистість, можуть зачепити мене. Тому, напевне, я і намагаюся оминати не лише «цікаві ситуації», а й літсрачі.
Тетяна Гонченко, авторка телеграм-блогу про книжки та довколалітературні події «Непозбувний книгочитун», 7К+ фоловерів
Мій канал має чат на 420 учасників. На щастя, активні не всі, більшість просто читають. Для мене дуже важливий фідбек, бо я витрачаю на канал дуже багато часу та зусиль, тож логічно, що хочу відчувати, що це комусь потрібно. І дуже радію, коли якийсь пост активно обговорюють — діляться своїми враженнями про книжку, розповідають додаткові факти, — це круто.
До критики ставлюся зважено: інколи на неї справді треба реагувати. Наприклад, недавно я прочитала книжку «Вибір» Едіт Еґер. Почала відгук про неї з найжорстокішого епізоду — переказала його просто в першому абзаці. Мені вказали, що не варто так робити, особливо в наш час — бо це може тригерити і травмувати підписників. Я попросила вибачення і зрозуміла, що це слушне зауваження. Тепер пишу про таке обережніше.
До речі, після цього випадку ми мали цікаву дискусію з однією букблогеркою. Вона вважає, що на критику від читачів блогу зовсім не треба зважати, бо інакше доведеться підлаштовувати контент під них, а усім не догодиш. Я ж вважаю, що має бути баланс: писати, що хочеш і як хочеш, але так, щоб це нікого не травмувало. Бо принцип «не нашкодь» має діяти навіть у книжкових блогах. Ну і спойлерити не варто — щоб не псувати людям задоволення від книжки. Через це буває важко писати відгук, бо хотілося б розповісти про свої враження від певних сюжетних поворотів, а не можна.
Оленка Пасєка, авторка однойменного інстаграм-букблогу, 2,5К+ фоловерів
В мене немає суворої рубрикації. Важко дотримуватися постійної системності, бо блог для мене передовсім творчість. Умовно дописи можна розподілити на відгуки, підбірки, навкололітературні пости й особисті рефлексії. У сторіз я часто показую своє життя, де крім книжок є купа справ — робота, дитина, якісь побутові обов’язки.
Переглянути цей допис в Instagram
Єдине, що у моєму блозі регулярне, — це #поетичнийгороскоп. У ньому щотижня я створюю передбачення з уривків поезії. Під час пандемії в інстаграмі стали популярними пабліки російською з мемними гороскопами. Я подумала, що несправедливо, що такої активності немає українською, тож спробувала створити свій. Відібрала уривки з віршів, кадри з фільмів або фото, які перегукуються зі змістом, — і понеслося. Зараз #поетичнийгороскоп має своїх постійних прихильників. Ба більше — саме завдяки йому до мене найчастіше приходять нові люди. Тож, навіть якщо книжки не читаються і відгуки не пишуться, — мої підписники знають, що в неділю на них точно чекає #поетичнийгороскоп.
З весни візуальна частина стала більш патріотичною, бо часто використовую популярні фото військових, волонтерів, українських чи закордонних зірок, які нас підтримують.
Я дуже люблю спілкуватися, тож до кожного свого читача ставлюся, як до друга. До війни любила дарувати книжки, кілька разів організовувала марафони — наприклад, із Наталею Колегіною (@frishomanka) робили #книговиклик, де читали книжки, які постійно відкладали через складність, а з Аліною Саєнко (@alina.sayenko) — #кінгачитай.
В інстаграмній літспільноті майже всі всіх знають. Блог подарував мені людей, які стали справжніми друзями не тільки в мережі, а й у житті. Ми часто збираємося на каву, даруємо подарунки на день народження чи свята, знаємо родини одне одних і спілкуємося не лише про книжки. Завдяки такій близькості легко організовувати активності: марафони, розіграші, а зараз і збори для ЗСУ.
Завдяки блогу я фактично отримала роботу контент-менеджерки у видавництві «Лабораторія». Мене порекомендувала Іра Юрченко — також букблогерка, яка вже працювала там.
Одна з найцікавіших ситуацій, яка відбулася завдяки букстаграму, сталася чотири роки тому. Я тоді працювала у маленькій школі у селі Загірці на Тернопільщині. Якось потрапила в шкільну бібліотеку і вжахнулася. На полицях спокійно стояли книжки Аркадія Гайдара — радянського дитячого письменника і колишнього чекіста. Я довго не думала й вирішила зібрати трохи сучасних книжок для школи. Збір оголосила в інстаграмі. Мене підтримали інші книжкові блогери, тож коли книжки почали приходити, то і я, і вчителі, і дирекція, і учні були приємно вражені. Вдалося зібрати майже 200 книжок, які посунули стару радянську літературу й досі служать учням, хоч я вже там і не працюю.
Ксенія Келлерман, авторка однойменного ютуб-блогу про книжки, 9К фоловерів
Я завжди перебуваю в пошуку нових рубрик, але частіше намагаюся вдосконалювати ті, що вже прижились на каналі. Хоча, наприклад, формат «Прочитане» в мене не змінюється з найпершого відео: перед кожною книжкою я чи знімаю, чи монтую з кадрів екранізації тематичний ролик, що буде повʼязаний із сюжетом чи атмосферою твору. Щось на кшталт буктрейлера. Але найбільше обожнюю знімати влоги. Ділитися найсвіжішими емоціями від прочитаного і робити купу підзйомок Львова, кави, книжок — це моя зона комфорту.
Взагалі ж наша буктюберська спільнота перебуває в стані безперервного спілкування. Побуду трохи банальною (знову), але я дійсно почуваюся частиною великої книголюбської родини.
Я, звісно, читаю усі коментарі під своїми відео й відповідаю за змоги, з деким час від часу підтримую вже постійне спілкування в інших соцмережах. Якось до мене на вулиці підійшла дівчина і, упевнившись, що я дійсно знімаю відео для ютубу, обійняла й подякувала за них. А після цього сказала, що взагалі книжки не читає, але якщо вона почне, й в її квартирі через книжки не лишиться вільного місця, то винна буду я. Минуло десь два місяці, й вона надсилає мені в інстаграм вежу з книжок Террі Пратчетта, які вона придбала. А потім ще поділилась враженнями від книжки Стівена Кінга. Тож я тепер можу казати, що роблю свою роботу.
Букблогери vc літературні критики
Ксенія Келлерман, авторка однойменного ютуб-блогу про книжки, 9К фоловерів
В мене такі порівняння завжди викликали щирий подив. Літературний критик — то професія, що вимагає певної освіти, певного досвіду і, що найголовніше, певного підходу. Критик не ділиться враженнями, він препарує та аналізує книжку обʼєктивно: її важливість, її значення, її символізм та особливості з огляду на час/місце, де вона була створена. Критик визначає місце книжки у світі літератури.
Блогер визначає місце книжки у своєму власному, субʼєктивному світі. Він розповідає, чому книжка йому сподобалась чи ні. Він розповідає, наскільки вона підпадає під його власні смаки. Тому, до речі, негативний відгук не завжди означає, що блогер вважає книжку поганою (на відміну від критика). Книжка може бути скільки завгодно важливою та чудовою, блогер це може визнати, а потім сказати, що вона йому не сподобалась чи просто не залишила жодних вражень.
Для критика займатись рецензуванням літератури — це займатися наукою, не враховуючи власні смаки. Блогер часто (може, й не завжди) робить приблизно зворотне.
В мене особистих прикладів такої плутанини немає, але за оповідками колег роблю висновки, що проблема ця ще не в минулому.
Юлія Типусяк, авторка тікток-акаунту про книжки «Проліт», 9К+ фоловерів
Письменникам варто зрозуміти, що блогери насамперед є рядовими читачами, які купили їхню книжку в книгарні й оцінюють її, спираючись на власний читацький досвід. Якщо професійний критик повинен оцінити твір об’єктивно, врахувавши цілу купу різноманітних факторів, то відгуки та огляди книгоблогерів — це завжди дуже суб’єктивно.
@prolit_ покупка російських видань – це таке ж саме спонсорування ворога, але ніхто не готовий до цієї розмови 🤷🏼♀️ #проліт ♬ Cooler Than Me – Sped up Songs <3
До того ж не всі глядачі абсолютно точно дослухаються до думки улюбленого книгоблогера. Я завжди намагаюсь акцентувати, що всі мої огляди — це суто мої власні враження, і якщо комусь із глядачів книжка подобається, то це прекрасно, адже всі люди різні, всі читачі різні, і я не маю права впливати на чиїсь читацькі смаки. Думаю, всі книжкові блогери погодяться з тим, що зовсім не претендують на істину в останній інстанції.
Тетяна Гонченко, авторка телеграм-блогу про книжки та довколалітературні події «Непозбувний книгочитун», 7К+ фоловерів
Це моя улюблена тема, бо мені подекуди прилітає за те, що я, мовляв, написала надто «суб’єктивний» відгук. Але всі 100% моїх відгуків — суб’єктивні. Я пересічний читач, у мене немає філологічної освіти і великі білі плями в ерудиції, тому я можу дуже поверхнево прочитувати книжки — і це нормально. Переважна більшість людей поверхнево читає книжки, навіть якщо це не Кокотюха, а Міленко Єрґович або Кундера. На щастя, перед тим, як відкриваєш книжку (або створюєш книжковий блог) ніхто не вимагає скласти екзамен на «правильне розуміння текстів».
Тому я жодним чином не претендую на «об’єктивність» або аналітичність. Я прочитала книжку, взяла з неї якусь емоцію, думку, асоціацію і поділилася цим із підписниками. На цьому все. Я не маю на увазі, що всі мусять сприймати книжку так само і відчувати від неї ті самі емоції. Чи може бути якась моя провина в тому, що я побачила в книжці саме це, а не оце? Натомість у підписників є право відписатися або обговорювати мій відгук, не погоджуватися з ним або погоджуватися.
Дивує, що, коли кількість підписників каналу зростає, деякі люди починають вважати, що разом із тим зростає якийсь мій «борг» перед суспільством. Мовляв, блогер із 700 підписниками ще може собі дозволити написати «суб’єктивний» відгук про прочитане. А блогер із 7000-ю аудиторією вже несе якусь «відповідальність» і має вводити самоцензуру. Камон, це працює не так.
Милана Кулинич, авторка телеграм-каналу «Меланчине життя та книжки», 2К+ фоловерів
Відгуки від букблогера — це емоційне, часто особисте ставлення людини до твору, а від літературного критика — то вже більше про конструктивне «прискіпування» до самого тексту, значень тощо. Особисто для мене, звичайно ж, легше просто розказати про книжку, про емоції чи певні моменти в книжці. Тому що для мене читання — це відпочинок (коли читаю нонфікшн, то активний відпочинок), а не робота чи вичитування прихованого сенсу абощо. Останнє зазвичай приходить у момент читання книжки, а якщо не зустріла той самий прихований сенс, який заклали, отже, не доля.
Анна Єкименко-Поліщук, авторка інстаграм-букблогу «Книжкова дилерка», 2К+ фоловерів
Колись Оксана Забужко казала, що є професійна, а є громадська критика. Власне, блогери — це саме про другу. Особисто я не маю професійної освіти, щоби претендувати на звання критикині. Бо відгук — це емоція, рефлексія. А рецензія — це професійний текст про книжку, з бекграундом, урахуванням часу та літпроцесів.
Переглянути цей допис в Instagram
До того ж критики саме «розбирають» автора, аби він прислухався до порад. Блогери ж, швидше, популяризують читання серед «простих смертних». Якщо чесно, то, думаю, це критики мають ображатися, якщо блогерів прирівнюють до них, а не навпаки. Я себе швидше можу назвати професійним читачем, бо й споживаю книжки у промислових масштабах.
Люда Дмитрук, авторка ютуб-каналу про книжки «Вишневий цвіт», 10К+ фоловерів
Відгуки букблогера не можуть (якщо він не має відповідної освіти або достатніх знань), та й не мають бути літературознавчими. Так, час від часу мені прилітає за «примітивність» моїх роздумів, але це тільки свідчить, що людина прийшла не туди та їй потрібна професійна критика. Мені імпонує визначення Оксани Забужко, яка назвала буктюберів «громадською критикою», таким потрібним прошарком між експертами та звичайними читачами. І кожен уже може сам обирати, наскільки глибоко він хоче зануритися в аналіз і кого саме йому почитати/подивитися. Для мене наші критики — натхнення, і я прагну до їхнього рівня, але знову ж таки «гріхи не пускають» (та ж міра некомпетентності), та й ютуб вимагає більшої легкості й розважальності. Тому постійно шукаю баланс.
Оленка Пасєка, авторка однойменного інстаграм-букблогу, 2,5К+ фоловерів
Думаю, критика має бути об’єктивною, а відгук в інстаграмі — не обов’язково. Відгук більше про персональне враження. Я часто у своїх дописах рефлексую про себе, розповідаю, що мене тригернуло у творі або на які думки спровокувало. У критиці відсутня особистісна складова. Вона більше про сам текст, ніж про критика.
Про домашню бібліотеку
Анна Єкименко-Поліщук, авторка інстаграм-букблогу «Книжкова дилерка», 2К+ фоловерів
24 лютого я стояла в однокімнатній орендованій квартирі, дивилася на речі й розуміла, що п’ять книжкових полиць я за собою не винесу. А ще десь стільки у батьків на збереженні.
Взагалі я з радістю даю читати книжки, тому моя бібліотека постійно в русі. Я вважаю, що книжки, які просто стоять на полицях, — мертві. Не дуже розумію, навіщо їх так тримати, аби припадали пилюкою. Звісно, я маю кілька томиків, які не готова давати «у світ», адже там був обмежений тираж, і зараз я не зможу відкупити книги, якщо з ними щось станеться. Але 99% бібліотеки час від часу мандрує.
До речі, саме тому не можу по-людськи впорядкувати полиці. Але якщо говорити про систему, то намагаюся ставити їх за видавництвами. Мені так легше орієнтуватися. Окремий стелаж із сучукрліт.
З початком активної фази війни дуже багато своїх книжок передала у бібліотеку в Варшаві, пожертвувала на розпродаж, який ми робимо з ютуб-блогерами, щоби зібрати кошти на армію.
Якщо чесно, то думаю, що після перемоги переберу все і лишу тільки найцінніші для мене книжки. А просто прочитані буду продавати, віддавати в бібліотеки чи щось іще вигадаю.
Юлія Типусяк, авторка тікток-акаунту про книжки «Проліт», 9К+ фоловерів
Я, на відміну від багатьох книжкових блогерів, купую паперові книжки рідко. Проте я люблю електронний формат, оскільки електронні книжки завжди дешевші, і, якщо раптом твір мені не сподобається, не картатиму себе, що заради нього постраждало якесь дерево. Проте я нерідко купую в паперовому форматі ті книжки, які мені сподобалися після прочитання, і заповнюю ними свою домашню бібліотеку. Зазвичай купую книжки за принципом «що б я хотіла залишити своїм дітям», тому в мене вдома багато класики, цікавого нонфікшну і просто багато незвичних видань. Я з тих людей, які куплять книжку під назвою «Коти в мистецтві» або «Коротка історія пияцтва» і будуть дуже задоволені своєю покупкою.
@prolit_ я цілий день готувала це відео, щоб його не зняти 👍🏻 #рек #проліт ♬ original sound – yo
Милана Кулинич, авторка телеграм-каналу «Меланчине життя та книжки», 2К+ фоловерів
З появою перших власних коштів я стала усвідомлено купувати ті чи інші книжки. Часто беру те, що дуже-дуже хочу чи те, що сподобалось, або те, що на хайпі. У співвідношенні це десь 80 на 20. І ось останні чотири роки я свідомо накупила собі близько 300 книжок, які стоять в мене на стелажі біля ліжка. Тому щоранку мені приємно прокидатись, бо милування книжками для мене зараз стало певним сакральним ритуалом на день.
Якщо говорити про саме наповнення бібліотеки, то десь 25% — нонфікшн, який я читаю дуже рідко; десь 40% — це різноманітна художня література закордонних авторів і 35% — книжки українських авторів.
З початком повномасштабної війни я стала трохи некеровано купувати книжки, бо мною опанував страх, що ось книжки закінчаться, їх можливо ніколи не додрукують, і щойно я доросту до певної книжки на якомусь ментальному рівні, то її не буде. Але, на щастя чи на сум, книжки поки не закінчуються, а мої гроші — закінчуються.
Щодо впорядкованості бібліотеки, то в мене є окремий пунктик на цьому. Бо книгарку з роботи вигнати можна, а книгарку з людини — ні. То ось дуже довго працювала в мережевій книгарні, живучи у Києві, і в мені з’явилась певна педантичність до полиць.
Домашня бібліотека — це своєрідне колекціонування своїх пристрастей. Тому що читання — це не хобі, це щось більше, те, що приносить насолоду. Десь на фейсбуці бачила людину, яка дуже осудливо-агресивно розказувала, що домашні бібліотеки — це непотрібний мотлох, і не більше. Проте я так не уважаю, навіть якщо книжка прочитана. Книжки — це більше про пам’ять та емоції. З віком, звичайно ж, можна вже по-іншому сприймати раніше прочитаний твір, проте читання — це, здається, єдине, що може безболісно тебе повернути в минуле чи той стан, якого ти потребуєш. Тому так, для мене домашня бібліотека — це своєрідний музей спогадів, зрозумілий лише тобі.
Тетяна Гонченко, авторка телеграм-блогу про книжки та довколалітературні події «Непозбувний книгочитун», 7К+ фоловерів
Вдома у мене десь 400–500 паперових книжок. Встановила собі ліміт: вони мають вміщуватися у книжкову шафу на пів стіни. Періодично місце закінчується, тоді і розпродую (роздаю) те, що не перечитуватиму. Маю окремі полиці для балканської літератури, мальописів, репортажів, серійних книжок ВСЛ. Є кілька полиць із тими книжками, які хочу прочитати насамперед. Але загалом я не книжковий перфекціоніст, тож вони розставлені доволі хаотично.
Для чого вони мені? Бо коли дивлюся на цю шафу, отримую естетичне задоволення і відчуваю тепло. З електронними такий фінт не пройде. Власне, це єдина причина у сучасному світі мати книжки на папері: щоб отримувати ірраціональне задоволення від їхньої наявності. А ще в наш час це інвестиція — бо книжки дорожчають, а мені вистачить купленого, але непрочитаного, принаймні на кілька років.
Оленка Пасєка, авторка однойменного інстаграм-букблогу, 2,5К+ фоловерів
Наша домашня бібліотека почалася із мрії моєї мами — вона завжди хотіла мати багато книжок, і ми разом почали її формувати. Зараз я переїхала від батьків, тож частина бібліотеки переїхала зі мною. На щастя, у мене з мамою різні смаки, тож немає конфліктів, в кого вдома житиме те чи інше видання. Але разом у нас приблизно тисяча книжок.
Переглянути цей допис в Instagram
Моя бібліотека, як і мій блог, не дуже системна. В мене є полиця із поезією, є із прочитаними, а є із непрочитаними. Окремо стоять книжки сина. До речі, у нього є полиця і в мами в селі, і у нас вдома. Впорядкувати це все неможливо, бо я часто ділюся книжками, дарую їх, продаю на розпродажах, а потім знову купую щось нове. Тому це вічний книжковий колообіг.
Для мене бібліотека — це затишний куточок, який багато свідчить про людину. Це як частина тебе самого. Коли я потрапляю до когось додому, то, щоб краще пізнати людину, передовсім оглядаю бібліотеку.
Ксенія Келлерман, авторка однойменного ютуб-блогу про книжки, 9К фоловерів
Моя бібліотека буває якось впорядкована приблизно до моменту чергових книжкових закупів. Саме україномовну бібліотеку я збираю трохи менше останніх двох років, відтоді, як ми з чоловіком переїхали до Львова. Моя перша (чималенька, але) залишилась у Криму. Мабуть, необхідність полишити власну бібліотеку мала б мене спинити від створення іншої, бо «а раптом доведеться знов переїжджати» (с) бабуля. Проте не спинила. Я обожнюю купувати книжки й обожнюю тримати фізичні книжки в руках. Це окреме від читання книжок задоволення, але, запевняю, вони чудово доповнюють одне одного.
Також тут йдеться про ні з чим незрівнянне відчуття, коли ти щойно дочитав якусь книжку, а тепер йдеш до книжкової шафи й обираєш наступну. Витягуєш одну, гортаєш, ставиш на місце, потім берешся за наступну… (я це роблю приблизно кожен день, опускаючи факт читання).
Люда Дмитрук, авторка ютуб-каналу про книжки «Вишневий цвіт», 10К+ фоловерів
Одна з дитячих мрій — стати бібліотекаркою. Я завжди любила книжки, це невіддільна частина мене, і професію бібліотекаря уявляла дуже романтично. Тепер у мене є можливість частково ту мрію здійснити, адже в нашій домашній бібліотеці вже майже п’ять тисяч книжок. В її упорядкуванні я справжній маніяк: кожну книжку вношу в електронний реєстр, записую всю інформацію про неї, нумерую, ставлю наш сімейний екслібрис, а тоді намагаюся магічним чином збільшити простір полиць, щоб ту книгу кудись таки втиснути.
Мене не гнітить кількість непрочитаного чи те, що книжки заповнюють нашу квартиру по вінця, бо я в цьому питанні послідовниця Умберто Еко з його ідеєю антибібліотеки. Обожнюю це відчуття, коли починаєш занурюватися в якусь тему і розумієш, що потрібні книжки вже є на полицях, хоч і чекали свого часу роками. А ще в нас багато мистецьких, наукових, довідкових видань, які ніколи не прочитаєш повністю, але які вже є багажем твоїх знань і тішать лише можливістю дослідження.
Українські автори: кого читати?
Люда Дмитрук, авторка ютуб-каналу про книжки «Вишневий цвіт», 10К+ фоловерів
Моє перше знайомство з сучасною українською літературою відбулося аж у студентські роки, і воно було трохи шоковим для людини, яка любила Бальзака і Пруста. Тоді мені зайшли твори Забужко, Андруховича, Прохаська, з Жаданом спільну мову я шукала довше, а за молодих авторів взагалі боялася братися. Декілька років тому я вирішила позбуватися своїх книжкових стереотипів, зокрема щодо сучукрліту, і це було прекрасне рішення. Тепер я час від часу влаштовую спільні читання сучасних українських авторів, проводжу з ними інтерв’ю і маю багатьох улюбленців. Раджу просто експериментувати, шукати незвичні жанри та теми, не боятися обпектися, і тоді ви точно знайдете щось близьке саме вам. Особисто я люблю книжки Осоки, Дерев’янка, Матолінець, Савариної, Калитко, Рафеєнка, Лаюка, Сингаївського, Аренєва, Кулакової, Довгопол. А ще стільки всього я не встигла прочитати.
І оскільки зараз є можливість познайомитися з авторами на фестивалях, презентаціях чи в соцмережах, то є ризик, що це може впливати на враження від книжки. Раніше я собі дозволяла гострі випади в бік авторів невдалих, як на мене, книжок, а потім мені самій стало від цього неприємно. Тепер, попри особисте знайомство, я чесно й аргументовано розповідаю про плюси та мінуси книжки, і це працює набагато краще, ніж емоційна критика, яка ранить і виглядає як образа.
Юлія Типусяк, авторка тікток-акаунту про книжки «Проліт», 9К+ фоловерів
У підлітковому віці я дуже скептично ставилась до сучасної української літератури, проте ця думка поступово змінювалась із плином часу та навчанням на українській філології. Зараз із великим задоволенням читаю Валерія Шевчука (маю слабкість до готичної літератури), Софію Андрухович, Василя Шкляра та багатьох інших.
Коли завела свій ютуб-канал, вирішила «перезнайомитися» з усіма нашими популярними письменниками заново, що раджу зробити всім, хто хоче, щоб у нього склалось якесь цілісне враження про сучукрліт. Найкращий спосіб оцінити письменника, як на мене, — це прочитати його дебютний твір, найпопулярніший та недавно виданий. Так мені найлегше простежити те, чи письменник зростає протягом своєї творчості і як змінюється його авторський стиль.
Анна Єкименко-Поліщук, авторка інстаграм-букблогу «Книжкова дилерка», 2К+ фоловерів
Радити — це завжди суб’єктивно. Для мене безумовно одним із найкращих та недооцінених сучасних авторів є Артем Чапай. Раджу починати з «Дивних людей» або «Вивітрювання». Кожна його нова книжка — це щось абсолютне інше. Він експериментує з жанрами та темами й дуже добре рефлексує на події сьогодення. До речі, зараз захищає нас на фронті.
Страшенно люблю історичну авантюрну прозу Богдана Коломійчука. У ВСЛ є цикл його романів про комісара Адама Вістовича (починається з «Готель “Велика Прусія”»). Письменник пророблює дуже кропітку роботу з історичними джерелами і фактами, щоби вписати їх у доволі пригодницькі історії. До того ж його герой дуже неоднозначний — ніби й шукає злочинців, а водночас не дуже приємна особистість. Богдан теж зараз на передовій….
Для тих, хто любить фентезі, точно раджу Наталію Матолінець. Я б радила починати з «Академії Аматерасу» або трилогії про Варту. До речі в авторки ось-ось вийде нова книжка. В цьому жанрі працює і Павло Дерев’янко, який саме у лютому завершив трилогію «Літопис сірого ордену». Щоправда, третя книжка ще не вийшла. Але це альтернативна історія, а головні герої — козаки-характерники.
З психології раджу Володимира Станчишина. Дуже добре і доступно написані «Стіни в моїй голові» та «Для стосунків потрібні двоє». Зараз передпродаж на «Емоційні гойдалки війни».
Як відкриваю авторів? Я стежу за новинками видавництв. Бачу дебютанта, він пише в «моєму» жанрі, тобто книжка, яка мене може зацікавити, — купую і читаю. Звісно, є завжди лотерея, але якщо не давати шанс автору, то ніколи не дізнаєшся, чи він сподобається. Наприклад, я побачила, що виходить «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової, потім було кілька негативних відгуків. А попри це я взялася за книжку, і вона направду була дуже «моєю»: світлою та щирою. До речі, це ще одна порада, що зараз почитати.
Взагалі, автори дуже лояльно ставляться до відгуків. Зрозуміло, що критика болюча для всіх. Але якщо ти говориш чи пишеш притомні зауваження, а не «в автора руки з дупи», і нічим це не аргументуєш, то і реакція відповідна. У мене глобальних конфліктів з авторами не було. Здебільшого з їхніми фанатами.
Оленка Пасєка, авторка однойменного інстаграм-букблогу, 2,5К+ фоловерів
Сучасна українська література — моя друга любов після поезії. Я не встигаю прочитати все, що хочу, особливо зараз, коли наша література почала розвиватися такими шаленими темпами. Дуже люблю Прохаська. Його книжки — це моє заспокійливе. Читаю і дуже рекомендую Жадана, Забужко, Андруховича. Серед молодшого покоління теж дуже багато сильних авторів і авторок — Софія Андрухович, Катерина Калитко, Анастасія Нікуліна, Каріна Саварина, Андрій Любка, Олександр Михед. Всіх і не перелічити.
Сучасна література прекрасна тим, що майже всі письменники й письменниці більше чи менше присутні у соцмережах, дуже відкриті й готові до спілкування. Саме так можна знаходити нові імена й стежити за творчістю уже знайомих.
Дуже відповідально писати відгук, якщо знаєш, що його прочитає автор чи авторка. Я завжди в таких випадках намагаюся бути об’єктивною. Навіть якщо книжка не сподобалася, то крім мінусів, зауважую плюси. Але кілька разів все-таки писала розгромні відгуки на книжки, які отримала на огляд. Відповідальність перед автором дуже важлива, але також не варто забувати про відповідальність перед тими, хто прочитає відгук. Добре, що у нас багато талановитих авторів і така дилема постає рідко. А хвалити письменників чи письменниць і знати, що вони це прочитають, завжди дуже приємно.
Милана Кулинич, авторка телеграм-каналу «Меланчине життя та книжки», 2К+ фоловерів
Намагаюсь читати всіх, хто потрапляє в поле мого зору. Проте часу зазвичай на всіх не стає. Тому потрохи купую те, що я дуже-дуже хочу, або те, що заслуговує на місце в моїй бібліотеці. Наприклад, так у мене лежать два товстунці, які мені приємно мати, але поки я не планую їх читати, — Софії Андрухович «Амадока» і Марії Матіос «Букова земля». Ще є книжка, написана українською латинкою, — «ТежBeSket».
Напевне радитиму з сучасної української літератури Жадана, Андруховича, Михеда, Павлюка, Дерев’янка, Кідрук, Винничук, Горіха Зерня і ще купу письменників, яких читають зараз більшість. Чому? Якщо книжку читає багато людей, вона вартує бути прочитаною. Рекомендую ще знайомитись з українськими класиками, яких не вчать у школі (або ж інші твори), — Домонтович, Винниченко, листи Стуса, Майк Йогансен, Щербак і ще велика кількість неназваних, але дуже важливих та цікавих імен.
Тетяна Гонченко, авторка телеграм-блогу про книжки та довколалітературні події «Непозбувний книгочитун», 7К+ фоловерів
Скажу чесно: перекладної літератури я читаю значно більше, аніж української. Причина проста: якщо книжку переклали, вона, ймовірно, пройшла вже базовий рівень читацької перевірки. Натомість видана книжка українського автора означає тільки одне: що автор її написав і видав. А далі лотерея: вона може бути як геніальною, так і зовсім бездарною. Так само як існують мільйони бездарних американських, французьких, англійських та німецьких книжок, які просто до нас не доходять, осідаючи у себе на батьківщині.
У мене не так багато часу на читання, як хотілося б, тому ретельно підходжу до вибору авторів. Дякую тим, хто має більше часу на експерименти, і читає більше сучасної української літератури, — завдяки таким людям я дізнаюся про свіжі імена, на які варто звернути увагу. А ще зазвичай зазираю у фейсбук автора. Якщо мені зовсім не імпонують його думки та підходи, ймовірно, і книжка не сподобається.
Реакції авторів на мої відгуки я не боюся. Причина цікава: я з тих людей, які просто не дочитують погані книжки. Якщо «не зайшло», кину десь на 50-й сторінці і просто нічого не напишу. Якщо вже дочитала до кінця, отже в книжці щось є, і відгук буде швидше позитивним. Кидаю непрочитаними я дуже багато книжок.
Ксенія Келлерман, авторка однойменного ютуб-блогу про книжки, 9К фоловерів
З українськими сучасними письменниками я поки знайома дуже мало, але не можу не сказати про видавництво «Віхола», яке видає нон-фікшн (а скоро вже не тільки) саме від сучасних українських авторів. «Чути українською» й «Прикладна палеонтологія» — з моїх останніх порад усім-усім.
Книжковий блог після 24 лютого
Анна Єкименко-Поліщук, авторка інстаграм-букблогу «Книжкова дилерка», 2К+ фоловерів
Спочатку не було розуміння, для чого це все. Тобто у нас війна, гинуть люди, а я буду розповідати про книжки? Однак, коли зняла перше відео «Як ти», зрозуміла, що людям потрібен якийсь якір. І часто це книжки. До того ж відновили роботу видавці. І я знаю, що працюють вони в дуже складних умовах, коли бюджету немає не тільки на маркетинг, а часом і на сам друк, тож книжки виходять в електронному форматі. Тому хотілося і їх підтримати анонсами новинок.
Культура — це важлива ланка. Власне, ми воюємо за свою історію та культуру, за національну ідентичність. Тому прийняла, що говорити про книжки зараз — ок. Як і читати, як і жити. Можливо, у мене зараз менше часу на блог через роботу та волонтерку, але я все ж продовжую його вести.
Юлія Типусяк, авторка тікток-акаунту про книжки «Проліт», 9К+ фоловерів
Найбільшою зміною для блогу стало те, що я, після численних обіцянок та відкладань, нарешті відкрила ютуб-канал. Раніше чомусь думала, що для цього потрібно закупити багато обладнання, хорошу камеру, проте сама для себе розвіяла цей міф, і вже понад три місяці зі зйомкою і монтажем мені допомагає один лише телефон.
Окрім того, дуже радує те, що багато людей нарешті відмовилось від російських видань, російських творів та перекладів, і тепер українськомовні книжкові блогери набирають авдиторію активніше, я теж. Як вже казала, зараз читаю більше сучасних українських письменників та багато літератури, на яку можна зняти смішні огляди в ютубі, тому що мені завжди більше подобався розважальний контент, який допомагає відволікатись від того, що відбувається навколо, тому я й роблю саме такі відео як у тікток, так і на ютуб.
Милана Кулинич, авторка телеграм-каналу «Меланчине життя та книжки», 2К+ фоловерів
Для блогу змінилось те, що він зараз ведеться не активно, більш інтуїтивно чи за настроєм. Просто тому, що бракує ресурсу. Можливо, перший-другий місяць повномасштабної війни книжковий контент був не настільки популярним, адже всі читали новини. Проте з часом людям треба морально відходити від того страшного життя та подій, і починають читати, дивитись про щось інше, а не війну в рідній країні.
За цей час начиталось лише (чи аж!) вісім книжок різних жанрів. Я захоплююсь людьми, які повернулись до своїх старих ритмів читання та подужують за місяць по 9–15 книжок. Ви неймовірні! Проте я не можу читати багато, постійно відволікаюсь, не сприймаю слова як цілісний текст. Можливо, трохи втратила ту навичку читання, але не біда, то повернеться. Читала переважно щось розважально-примітивне, ненав’язливе, легке. Те, що трохи віддаляло від реалій. Хочеться взяти щось серйозніше, щось історичне чи про війну. Але боюсь, що я ще більше потону у власних емоціях.
Щоразу, як я берусь щось читати, то згадую викладачку з університету, яка казала, що дітям треба підсовувати всі-всі-всі книжки, якщо їм читається. От і я так намагаюсь — не перебирати, а брати рандомно, пробувати, якщо не йде, то відкладати на потім.
Тетяна Гонченко, авторка телеграм-блогу про книжки та довколалітературні події «Непозбувний книгочитун», 7К+ фоловерів
У перший місяць повномасштабної війни я дуже мало постила — здавалося, що канал взагалі більше нікому не потрібний, книжки не на часі й взагалі ніхто більше ніколи не буде читати. Я й сама тоді нічого, окрім новин про війну, не читала. А потім все потроху відтануло — люди почали повертатися до читання, ховатися у книжках і обговорювати якість перекладів та навіть влаштовувати літературні срачі:) У мене стало трохи менше реклами, а в іншому канал повернувся до того стану, в якому був до 24 лютого. Хіба що підписників трохи побільшало.
Запитання «Що читати зараз?» вводить мене у ступор, бо кожного рятує свій тип літератури. Хтось раптом звернувся до української класики, бо ще глибше відчув своє коріння і захотів заповнити пробіли. Хтось читає розважальне і легке, щоб відволіктися. Хтось — фантастику, щоб хоч на годину поринути подалі від цього світу. Мене особисто на початку повномасштабної війни, як це не дивно, підтримували книжки про інші війни — вони нагадували, що ми не перші, хто таке переживає, і що кожна війна колись закінчується. І що це взагалі можна якось пережити.
Але є книжка, яка може бути терапевтичною для всіх — той самий «Вибір» Едіт Еґер. Вона про те, що рівень нашої внутрішньої травматизації війною залежить від нас самих. І що людина може пережити будь-яку травму, якщо домовиться з собою. Дуже актуально зараз.
Оленка Пасєка, авторка однойменного інстаграм-букблогу, 2,5К+ фоловерів
Для блогу майже нічого не змінилося. Змінилися книжкові потреби. Зараз хочеться читати більше історичної літератури й глибше пізнавати українську. Крім цього, тепер думаю, чи мій контент нікому не зробить боляче. Перший місяць взагалі не розповідала про книжки, більше рефлексувала про тодішні події. #поетичнийгороскоп також поставила на паузу — здавалося, що то не на часі. Але коли люди почали писати, що чекають, вирішила повертатися. Перший гороскоп після 24 лютого отримав дуже крутий фідбек. Люди писали, що це дарує надію, — і для мене то було знаком, що я на правильному шляху.
Після початку повномасштабного вторгнення відкрила для себе Тімоті Снайдера. Тепер рекомендую його прочитати всім. Це один із найкращих істориків Східної Європи, який вже давно зрозумів суть росії та дуже підтримує нас. Прочитала Грицака «Подолати минуле» — історію України від першої згадки про нас до прогнозів на майбутнє. Також від початку року читаю «стоїчні книжки» — «Нові стоїки» і «Зберігайте спокій». Це допомагає триматися купи і не здаватися. Нарешті вдалося познайомитися із творчістю Майка Йогансена — дуже непересічного автора періоду «Розстріляного Відродження».
Люда Дмитрук, авторка ютуб-каналу про книжки «Вишневий цвіт», 10К+ фоловерів
Повномасштабне вторгнення лише загострило потребу в українському контенті. Першим, що я зібрала зранку 24-го, були пам’ятні родинні речі та техніка для зйомок. Бо попри весь жах навколо, я була переконана, що культура все ще на часі. І вже недостатньо продовжувати як раніше, варто робити більше, варто робити краще. Не все із запланованого вдається, бо обставини зараз не у моїй владі, але говорити про нашу літературу — мій скромний вклад у наше майбутнє. І я подивована, який відгук це знаходить! Через блокування російського контенту, через світоглядні зміни в нашому суспільстві зараз є величезний запит на українське. Якщо раніше було відчуття, що говориш у порожнечу, то тепер відео про українську класику збирає декілька тисяч переглядів за три дні, підписки ростуть з небувалою (як для буктюбу) швидкістю, а нові люди пишуть, що нарешті ютуб почав пропонувати їм україномовні ролики. За це осяяння ми платимо надто дорогу ціну, але я надіюся і вірю, що зміни будуть відчутними, і ця україноцентричність збережеться і після перемоги.
А щоб її наблизити, ми з буктюберами започаткували ініціативу #ЧитаюДляЗСУ. В співпраці з ГО «Валькірія», яка інформує нас про актуальні гарячі запити і займається комунікацією з бійцями, ми збираємо кошти і за них купуємо різні корисні речі. Для цього проводимо розпродажі книжок у нашій групі, прямі ефіри, готуємо велику лотерею/аукціон та вигадуємо інші способи, щоб хоч якось допомогти нашим воїнам. Все це можливо лише завдяки підтримці наших глядачів, тому дякуємо їм за це і закликаємо усіх долучатися до збору.
З особистим читанням зараз складна ситуація, бо важко зосереджуватися, та й не вся література заходить. Але я не покидала читання ані на день. Книги — це те, завдяки чому я себе мислю людиною, те, що дає мені сили, і я не дозволю знищити це відчуття нашим недолугим ворогам. Зараз особливо тягне до своєї літератури, до класики, до історичних книжок, бо хочеться краще осмислити, що з нами відбувається і де причина цього. Також у перший місяць мене рятували психологічні книжки про Голокост від Едіт Еґер та Віктора Франкла, бо переконували, що найгірші жахіття можна пережити. Зате не можу читати поезії, бо вона потребує емпатії та емоцій, а вони в мене зараз своєрідні.
