Культурні менеджерки, засновниці агенції proto produkciia та організації «Інша Освіта» Альона Каравай та Ольга Дятел нещодавно запустили нерегулярне медіа й архів про локальний мистецький процес в Івано-Франківську під назвою post impreza. Нині, коли забезпечення армії та гуманітарних потреб є пріоритетом, вони продовжують наголошувати на важливості культури, підтримки митців, їхньої презентації за кордоном та рефлексії мистецьких процесів.
Зустріч редакції post impreza
«Коли бачиш, скільки перлин розкидано десь по землі, але їх ніхто не опише, не складе красиво в коробочку, не розкаже про них іншим людям, то хочеться вже самому це зробити. Тому поява медіа про культурне життя Івано-Франківська — наша данина цьому місту, яке стало домівкою. Для мене це дуже ностальгійна історія, — розповідає Альона. — Ми хочемо описати, і для закордонного читача також, те, що тут відбувалося протягом тридцяти років і відбувається нині. Адже це не лише медіа, але й архів. Потім уже на прикладі Франківська буде більше зрозуміло і всередині країні, і за кордоном, як такі міста, не найбільші в країні, створюють свій культурний контекст. А відбувається тут дійсно чимало, і це хочеться показати. Пошук англійською в гуглі “Імпреза”, “Станіславський феномен” дає дуже мало інформації. А як же бути дослідникам, тим, хто читає історію мистецтва чи літератури у закордонних вишах і не володіє українською? Що вони можуть розказати про Західну Україну, про Івано-Франківськ? Тому будемо створювати про це більше контенту українською та англійською мовами».
Альона Каравай
У далекому 1989 році в Івано-Франківську вперше відбулося бієнале «Імпреза». Вже майже на руїнах агонізованого СРСР в Україні провели виставку, учасники якої критично говорили про тогочасні реалії. Ця подія вплинула на подальший розвиток незалежної української культури.
«Ми створюємо медіа, щоб зберегти пам’ять про важливі культурні проєкти та ініціативи. Люди мають тенденцію привласнювати собі здобутки або робити щось “уперше” та вихвалятись цим лише тому, що можуть не знати, що відбувалось “до”. post impreza спробує зібрати різні історії про спільний контекст, створити пазл із частинок, що часто дуже розкидані, — пояснює Ольга. — У мене з Івано-Франківськом своя персональна історія. Переїхала сюди з Криму у 2014 році та саме тут почала працювати культурною менеджеркою. Ми робили концерти: до прикладу, вперше привозили в місто виконавців “Вагоновожатые” та Josef Van Wissem. Потім долучились до команди фестивалю PORTO FRANKO у 2018 році. Франківськ дуже вплинув на те, чим я займаюсь зараз. Ідея створення медіа з’явилась трохи менше, як рік тому. А в березні, пам’ятаю, Альона сказала: “Все, треба робити. Якщо не зараз, то коли!”. Взагалі після повномасштабного вторгнення якось простіше стало ухвалювати рішення щодо речей, які насправді мають значення. Також ми змогли релокувати на запуск post impreza кошти Європейської комісії в рамках проєкту “Сила тут”».
Ольга Дятел
Власне, за час роботи у креативному секторі Альона та Ольга встигли випробувати різні способи фінансування проєктів, часто вони діляться досвідом зі студентами чи культурними менеджерами, які лише починають працювати. Спираючись на нього, розуміють, що в Україні, принаймні поки, медіа про культуру не зможе стати самоокупним.
«У нас є план розвитку та план фандрейзингу, який включає і донорські кошти, і патреон, і клуб із залученням місцевого бізнесу, і спеціальні проєкти. Наразі це теорія. Нам треба буде зустрітись за рік і подивитись, що з цього спрацювало, а що ні. Ми маємо кошти на запуск, працюємо над перспективою декількох років», — констатує Альона.
Ольга ж додає: «Одним зі сценаріїв розвитку post impreza є можливість її існування лише як архіву, що вже важливо. У нас точно немає ілюзії, що медіа про культуру може бути в сьогоднішніх умовах самоокупним, тому одразу дивимось на різні джерела фінансування».
Мабуть, їхнім досвідом можна ілюструвати дещо пафосну, але завжди актуальну тезу про зшивання країни. Альона народилась на Донеччині, Ольга — у Криму. А місцем їхньої активної співпраці став Івано-Франківськ.
Альона Каравай
«Свідомо чи ні, але ти розумієш, що Крим має дуже довгу історію співжиття різних національностей, різних культур. І як би хтось не намагався це уніфікувати, все одно розмаїття відчувається у всьому. Тому вдома я навчилась його цінувати, — міркує про своє формування Ольга. — Для мене і моєї родини важка та невтомна праця була важливою частиною життя. Це виховало працелюбність і розуміння того, якими зусиллями тобі щось дається у житті».
«Не знаю, наскільки можу говорити про регіональні особливості, наскільки вони існують чи ні. Але завдяки місцю, в якому росла, я для себе виокремила дві важливі речі. Перше — цінування у місцевому контексті мистецьких та культурних проявів, бо їх часом не так багато чи вони дуже андеграундні. Друге — витривалість, настирливість, вона теж походить із географічного контексту. І, може бути, третій пункт — готовність критично говорити про певні речі, скажімо, критично оцінювати локальний контекст, бо статус людини ззовні дає тобі більше простору для того, щоби критично висловлюватись про те, що відбувається, скажімо, не у твоєму рідному місті», — доповнює Альона.
Тож об’єднані спільним прагненням розвивати українську культуру Ольга та Альона ще до війни зіткнулись із проблемою, над подоланням якої працюють й під час повномасштабного вторгнення. Йдеться про рівень вітчизняного культурного продукту, якого нині потребують за кордоном.
«Як на мене, найважливіше — орієнтуватись не на себе, а на світ. — пояснює Ольга. — Мені здається, це те, з чим нам дуже складно. Нині увагу світу прикуто до України, а в плані культурно-мистецьких продуктів ми, на жаль, не так багато маємо що запропонувати, щоб бути релевантними для світу. І це не лише тому, що зараз війна. Багато хто грішив тим, що намагався бути кращим усередині країни, а нам давно треба було прагнути бути кращими у світі. Я зараз згадую, як у червні минулого року ми робили акцію проти дискредитації діяльності УКФ та призначення нового керівництва фонду, спілкувались із міністром. Думаю, зараз під час війни відчувається, що і Міністерство культури, і ключові інституції працюють не так ефективно, як могли б».
Утім, якою б важкою не була ситуація з державною підтримкою культури, вже не кажучи про відсутність такої для спеціалізованих ЗМІ, наші співрозмовниці не полишають надій, що зможуть зробити внесок і в репрезентацію українського мистецтва за кордоном, і у розвиток локальних медіа, й у збереження спадщини.
«У мене в Facebook-профілі написано “замилування речама безнадійними”, і це теж трохи про проєкт post impreza, — жартує Альона наприкінці нашої розмови. — Можливо, ми будемо вирізнятися тим, що матимемо ще й бібліотеку та архів на сайті. Загалом медіа — це складний формат у плані самоокупності, незалежності, критичності. Це сам собою якийсь безнадійний формат (сміється, — прим. ред.), як і культура. Я це говорю не песимістично, а радше прагматично. Але ми віримо, що про українську культуру нині варто розповідати, тому спробуємо протриматись певний час і створити додану вартість».
На головному фото Ольга Дятел, Альона Карвай, Аня Потьомкіна
Авторка фото: Олександра Соловйова
