Київщина опинилась в окупації майже у перші дні війни. Власники лавандових полів та екопарків змушені були констатувати: їхню власність неможливо евакуювати, але надзвичайно легко пошкодити. На сезон цвітіння лаванди доводиться чекати цілий рік. Цього червня вона розквітне на фоні війни. Всупереч війні.
Димер
Полунично-лавандова ферма oLawander
розповідає власниця ферми Мирослава
Почули вибухи — так почалася для нас війна. Спершу вибухало в районі Києва, Обухова. П’ята година ранку для мене — це не суперранній час, ми вже виходимо в поле, тому нас вони не розбудили. Потім зателефонував друг із Києва, сказав, що вибухи — по всій Україні. До 24 лютого ми вже знали, що війська стоять у Білорусі на кордоні, а це наш напрямок, не складно було вирахувати, що за кілька днів вони можуть бути тут — це пряма дорога на Білорусь, через Іванків. Але ми знали, що залишимось вдома. У нас тут земля, на якій ми працюємо, нема що вивезти. Що забирати?
Полунично-лавандова ферма oLawander
На другий день о третій чи четвертій ранку чули страшний шум — ми за три кілометри від центральної дороги, якою рухалась російська військова техніка. Вже тоді був поганий інтернет, фейсбук майже не вантажився, я знайшла димерську групу у вайбері, де писали, що їде колона у 200 танків. Пізніше підірвали міст, який з’єднує нас із Києвом, тому виїхати вже було неможливо. Ми могли тільки сподіватись, що наші розгромлять окупантів і вони відійдуть. Потім була стрілянина, вибухи.
Наша бариста з Катюжанки писала, що в їхньому селищі повен центр «Градів». У нас не було зв’язку, всі вежі розстріляли майже одразу, останню розстріляли на сьомий день. Але Димером ще можна було їздити машинами, щоби зловити зв’язок. Потім уже почали стріляти і по машинах, так розстріляли авто мого знайомого, він просто їхав додому. У нас є машини та техніка для поля, але ми злили бензин і спустили колеса про всяк випадок. Через відсутність зв’язку не знали, що відбувається в Петрівцях, що — в сусідніх селах. Вночі били з «Градів» із Катюжанки, по небу розліталися червоним.
Сиділи вдома, майже без зв’язку, без можливості купити продукти. Тітка з Димеру піднялась на другий поверх будинку, на балки, щоби зловити зв’язок і сказати, що роздають хліб, йому вже тиждень, але є пів години, щоби взяти його. Ми сіли в машину на газу, коли їхали по хліб, побачили трупи, які лежали в парку.
У звичайному світі як? Людина померла — її ховають. А тут їдеш — люди лежать, когось накрили, когось — ні. Їхали назад — побачили, як верталась колона піхоти росіян: їх розбомбили в Козаровичах. Ми кинулись тікати.
Переглянути цей допис в Instagram
Наш будинок узвишші, тож бачили, як вилітали ракети, бачили вибухи біля вежі — там наш трансформатор, його розстріляли з ракет. Тоді було найстрашніше — залізли в погріб, було чути, що щось гримить. Швидко навчились розпізнавати звуки, розрізняли, коли їде техніка, коли летять ракети, що стріляє.
Свекруха працює в лікарні, вона казала, що місцевих привозили з простріленими ногами та руками. Швидка спершу їздила, а потім почали стріляти і в неї. Щось страшне відбувалось, хаос: десь хата горить — ніхто не гасить вогонь. Зв’язку немає. Росіяни зайшли в лікарню, сказали, що чіпати нікого не будуть. На другий день приїхали з копачем, викопали землянки, почали облаштовувати блокпост.
З сусіднього села зателефонував друг, сказав, що окупанти з села забирають джипи. І ходили шукали «дєвочєк». Було страшно. Я надсилала інформацію в stopwarbot про вертольоти та винищувачі. Щоранку ми бачили 8–12 винищувачів із Білорусі — вилітали попарно і летіли низько над полем. Я спочатку знімала, потім було страшно, бо якщо вони щось знаходили в телефоні, то стріляли в людей.
Від друзів дізнавались і інші новини — про те, що росіяни обносять будівельні магазини, окопуються. Вони нікуди не збирались іти. Нам вже не так їсти і пити хотілось, просто вижити. Ми ходили і дивились, де стоїть ворожа техніка, надсилали, куди могли — зв’язку майже не було. Росіяни ходили і казали: «Нас кто-то сдает, кто-то из ваших». Всі мовчали, але повідомляв про техніку кожен другий. Окупанти почали стріляти в хатах, шукали нашивки, форму, військових.
Врешті восьмого березня ми вирішили вибиратись — узяли кота, я поклала в рюкзак лавандове насіння і документи на ділянки землі, воду та їжу — пачку сухарів, хтось із сусідів приніс. Йшли пішки близько трьох кілометрів до центру села, щоби забрати сестру з дворічним сином. Вона сиділа в підвалі будівельного магазину наших родичів. У хрещеної чоловіка лишили кота, рюкзаки. Зв’язку немає, вулицями їздить техніка, вибухи. Ми йшли городами, а коли підійшли до будівельного магазину, побачили ряд БТРів і військових, що заходили в будівельний магазин. Повернулись до будинку хрещеної, а наступного дня узяли пачку цигарок і знов пішли до магазину — аби домовитись, щоб сестру з дитиною відпустили. Якийсь бурят відчинив, чоловік попросив відпустити сестру і дитину, той покликав старшого, вийшов його командир і каже: «Ідьомтє». Усе ж нам вдалося їх забрати, чоловік бачив, що в будівельному магазині росіяни вже штаб влаштували, їсти варили.
У сестри був візочок, ми взяли одяг, воду і кота, все повантажили в нього, пішли в протилежний бік від Києва, лісами через Рикунь — чули, що можна було пройти. Йшли до блокпоста біля кладовища в Димері. Буряти запитали, куди йдемо, але на Рикунь пропустили.
Ми йшли кілометрів вісім, іноді нас обганяли машини, росіяни дивились, хто йде — на нас були білі пов’язки, — але пропускали. Кожні дві години на цій ділянці курсував білий бус. Де волонтери брали дизель — хтозна. Ми з родиною підсіли в автобус, а там уже була сім’я з котом і десятирічним хлопчиком. Привезли нас у Демидів. Водій автобуса сказав, що дамбу в Козаровичах підірвано, вода почала підійматися проти течії: «Не знаю, чи ви виберетесь, але затоплено все, люди перепливають». Повертатися нам не було куди. Дійшовши до моста, побачили великий блокпост росіян. Нас пропустили, а за 300–400 метрів побачили обвалений міст. Поруч — із півтисячі людей і вода. Люди роздягались і перепливали, але було місце біля відбійника, де можна було перейти вбрід — вода майже до пояса. Люди з собаками, з котами, з маленькими дітьми. Ми роздяглись, чоловік узяв візочок — важко. Я взяла рюкзак і кота. А сестра перебиралась із малим — хтось із волонтерів кинув пінопласт на воду, і волонтери витягували людей на інший берег на мотузці. Люди різались на арматурі, а на горі були волонтери, які перебинтовували ноги. Я перевзулась у сухе, коли вийшла з води. Посадили малого у візочок, туди ж — рюкзаки. Йшли і дорогою бачили нерозірвані снаряди, здається, з гранатометів. Ще трохи пройшли і за поворотом побачили наших військових. Плакали.
Ми їх удома не бачили, бачили тільки російських. Тільки перший день бачили наш винищувач, який збили, і він упав у Глибівці, там пілота наші люди поховали. В нас перевірили документи, щоби не пропустити диверсантів. Нам дали воду і стаканчики, а потім привезли нас за Петрівці, де зустрів чоловік сестри, військовий. Він забрав сім’ю, а нам дав свою машину. Ми приїхали в Богуслав до батьків. Мій батько в теробороні.
Ми відстежували новини, щоби повернутись. Свекруха не хотіла евакуюватись, поїхали ще й з тієї причини, щоб у неї лишилось більше їжі. Свекруха чула, коли росіяни збирались, коли їхали і кричали: «Всьо забралі, нічего не забилі». Коли зайшли наші війська, була оголошена комендантська година, а я читала, як люди з Димеру у вайбері питали: «Що таке комендантська година?» Вони ж не знали новин, нічого не знали — зв’язку не було.
Ще тиждень не можна було заїхати — ремонтували міст, кинули понтон. Коли ми врешті повернулись додому, не було світла, а отже — води (у нас свердловина, для подавання води потрібна електроенергія), інтернету. Наш будинок — на горі, у нас із вікна видно Дорогожицьку вежу навіть, здається, це найвища точка Димеру. У нас панорамні вікна, ідеальні для огляду, росіяни зайшли в усі приміщення. Коли повернулись додому, знайшли на стіні розмітку.
Технікою окупанти проїхались по полуниці, знесли паркани. БТРи стояли навколо лавандового поля, але на нього не заїхали. Коли жили, то цікавились, що це в нас за приміщення. Казали «ми нічего трогать не будєм», а наступного дня винесли цукор, все з морозилок, косметику з лаванди — різали навхрест, дивились, що в ящиках. Морозиво, яке вже розтануло, — розкидали. Винесли посуд, всю лавандову каву, лавандові сиропи.
Вже скільки минуло часу, але постійно помічаємо, що чогось не вистачає: настав час косити газон — немає шурупокрута для газонокосарки тощо. З автоматів на першому поверсі розстріляли дзеркало. В нас новий будинок, все нове, посуд винесли, але диво — телевізор лишили. Забрали садові інструменти, сноуборди, шоломи. Забрали чоловікове спорядження для обрізки дерев, професійне, купити яке ми не можемо, бо постачальники або виїхали, або припинили діяльність.
Переглянути цей допис в Instagram
Розмінувальники подивились усю територію, лавандове поле і полуницю, зібрали всі гільзи, все перевірили. До війни ми планували теплицю в англійському стилі, щоби здавати в оренду. Зараз просто підтримуємо — полив, догляд, пофарбували, підсіваємо газон. Нічого глобального не плануємо. Нам допомагають мої підписники і волонтери, навіть волонтери з Британії приїхали — допомогли інструментом. Клієнтів майже немає, а зарплати потрібно платити і баристам, і людям, які доглядають за полем.
Поле відкриємо на сезон лаванди у червні, також відкриємо поле полуниці для самозбору (засадили нове поле з осені, кожні чотири роки її треба поновлювати), сподіваємось на новий урожай. На початку червня буде перша полуниця. Ми завершуємо мульчування лаванди, стрижку завершили. Плануємо проводити фотосесії, аби тільки їхали люди — за красою, за ковтком свіжого повітря. Кав’ярня працює — є нова лавандова кава, лавандові лимонади.
Мотижин
«Добропарк» — проєкт ландшафтного парку сім’ї Добруцьких, розповідає PR-менеджерка парку Наталія
Парк відкрили три роки тому. Працювали з метою ставати щороку ще кращими. Ми розвивалися. Минулого року в сезон тюльпанів на день приходило по 20 тисяч відвідувачів. Взимку працювали будинок Доброчара, наша зимова світлова інсталяція, фудкорти та тюбінг.
Війська рашистів прийшли на територію Добропарку 25 лютого. На той час тут було двоє наших працівників. Один із них нарахував близько 314 одиниць бойової техніки. Особовий склад жив на території техпарку, де розміщувалися частина техніки, інструменти та особисті речі наших працівників. Наші робітники не могли більше працювати в парку через окупацію. Тільки наприкінці березня росіяни покинули Добропарк.
Боєприпасом влучили у центральний будинок, в якому також були техніка та інструменти. Поцілили й у дитячу карусель. Підозрюємо, це була касетна бомба, будинок горів два дні, вся техніка була знищена. Також у будинку жила кішечка, але працівники її відпустили, вона втекла, зараз ми, на жаль, не можемо її знайти. Ми зазнали збитків на два мільйони доларів.
Переглянути цей допис в Instagram
Не одразу змогли вирішити, відкриватися або ні, та все ж таки вирішили відкритися. Наш колектив зреагував дуже швидко: налагодили роботу вже за тиждень — добре, що росіяни не знищили наші тюльпанові поля.
Територію парку перевірили ДСНС двічі. Працівники парку прибрали територію, кожен клаптик, і ми змогли повідомити, що відкриваємося. Ми продовжуємо відновлюватися, сподіваємося на допомогу від держави та наших вірних відвідувачів. Головний наш ворог зараз — дефіцит палива. Сподіваємося, скоро проблеми з транспортуванням та логістикою будуть вирішені.
Добропарк
Сезон лаванди плануємо розпочати 15 червня. Також ми плануємо відновити роботу глемпінгів та басейну. У нас висаджено 60 тисяч кущів лаванди, найбільш придатних для наших кліматичних умов. Готуємо три великі локації.
Порадівка
Лавандовий парк «Порадів»,
розповідає власниця парку Юлія
Я відкрила лавандовий парк «Порадів» улітку 2021 року. До того були декілька років важкої праці та мільйони витрачених коштів — купівля землі, посадкового матеріалу, створення інфраструктури парку тощо. Минулого року я щиро тішилась тим, що людям подобається результат моєї роботи, тому активно планувала подальший розвиток.
Проєкти такого рівня створюються роками, а залучені інвестиції ніколи не відбиваються за один сезон роботи. Так, на цю весну була запланована масштабна розбудова парку — в лютому вже почались підготовчі роботи, були закуплені матеріали, законтрактовані підрядники. Але вдарила війна.
Лавандовий парк «Порадів». Фото @jekaloc
Як і всюди в країні, акценти миттєво змінились: треба було терміново евакуювати дітей і рідних, а також допомагати армії та місцевій самообороні. Розуміючи, що розбудова парку не на часі, я свою енергію спрямувала на підтримку країни і громади — відправляла гроші волонтерським фондам і ЗСУ, закуповувала і доставляла ліки для місцевої амбулаторії, працювала волонтером на виробництвах тощо. Разом із сусідами тримали внутрішній фронт спротиву.
Нашому селу пощастило — Порадівка не потрапляла під обстріли, в нас не було окупантів, місцева самооборона підтримувала порядок і безпеку. Я щиро вдячна українським воїнам, які не допустили москалів до нашого села і нашого лавандового парку. Лише завдяки ЗСУ і ТрО ми не зазнали руйнацій, зберегли все те, що було створено за попередні роки.
Лавандовий парк «Порадів». Фото poradiv.com
Мої батьки зараз в окупації на півдні країни. Вони щиро сумують за Україною, чекають на звільнення від москалів. Мені кожного дня болить від того, що вони відрізані від нормального життя, що в них панують дикі озброєні чужинці, які вмить відкинули місто на 30 років назад. Вони потребують нашої підтримки з Великої Землі. Я не можу сьогодні вивезти батьків на світлий бік, але щодня запевняю, що їх ніхто не покинув. Я чітко знаю, що скоро ми повернемо свої землі назад, а ворог буде покараний.
У квітні я постала перед вибором — чи відкривати лавандовий парк цього року. З погляду прагматичної економіки, всі аргументи проти: доходи суттєво скоротились, багато людей виїхали з країни, попиту на лавандові прогулянки не буде. Цифри вперто говорили одне — не варто витрачати гроші на відкриття парку в цьому сезоні, бо безтурботні лавандові фото будуть не на часі.
Однак я для себе вирішила — не маю морального права ставити на паузу свій проєкт. Якщо парк буде закритим цього літа через війну, то це значить, що москалі перемогли. Але це не так! Ми перемагаємо в цій війні для того, щоб жити і працювати, розбудовувати свої громади і країну загалом. Я не вмію тримати зброю в руках, але я вмію створювати лавандову красу, яка подобається людям. І це мій внесок в перемогу.
Наразі в парку повним ходом триває підготовка до нового сезону. Ми відремонтували лавандові насадження: замінили слабкі або хворі рослини на нові, а також досадили лаванду там, де її викопали місцеві крадії (буває і таке!). Багато коштів і зусиль іде на сільськогосподарські роботи: в мене чотири гектари посадки, яка обробляється вручну, – кожен із 80 тисяч кущиків має отримати індивідуальну увагу. Зокрема прополювання кожного рядку, покоси міжрядь, планування та вирівнювання туристичних маршрутів. Ми відремонтували, а по суті збудували нову дорогу від паркувального майданчика до лаванди, бо в минулому сезоні були нарікання від відвідувачів. Поліпшуємо кафе, оздоблюємо оглядовий майданчик. Я не знаю, скільки людей приїде в лавандовий парк цього року, але кожен із них має відчути комфорт і турботу — над цим я зараз щоденно працюю.
Цього сезону парк буде відкритий для всіх охочих, щойно зацвіте лаванда. З огляду на холодну весну, лавандові кущики прокинулись пізніше, ніж зазвичай, тому відкриття парку плануємо на кінець червня. Вартість вхідного квитка становитиме 350 гривень, час перебування на лаванді — необмежений. Цього сезону впроваджуємо спеціальний понеділковий квиток — щопонеділка вартість квитка буде 180 гривень для всіх дорослих гостей. Діти зростом до 145 см — щодня безоплатно.
Я всім раджу планувати поїздку на масштабне лавандове поле до «Порадів-парку». Ми створили атмосферне місце для пікніків, фотосесій або неспішного відпочинку дня. Лавандовий колір та лавандовий аромат — це чудова терапія від стресу.
