Понад шість років у країні триває війна. І за цей час вислів про те, що у війни не жіноче обличчя, давно втратив свою актуальність. 14 жовтня — День захисників України. Усе більше і більше людей розуміють, що захисник не дорівнює слову чоловік. Часто це захисниця.
Героїні цього матеріалу пішли на службу у різному віці, за різних обставин, кожна з них мала на це свої причини і свій бекграунд. Одні працювали в тилу, а інші виносили поранених з поля бою. Вони абсолютно різні, але їх усіх об’єднує те, що жодна з них не могла залишитись осторонь, коли у країні війна.
Тайра (Юлія Паєвська)
Парамедик, командирка підрозділу «Ангели Тайри»
Тайра була медиком ще під час Майдану, одразу пiсля цього почала викладати тактичну медицину в проєктах «Народний резервіст» і «Захисти патріотів», потім вирушила на фронт, де евакуювала поранених із поля бою. Наприкінці 2014 року організувала підрозділ для евакуації «Ангели Тайри», який вона ж і очолила. Тайра врятувала понад 600 життів. Брала участь у боях на Світлодарській дузі та в Широкиному.
Перед інтерв’ю, поки ми чекаємо на каву, говорю про те, що, на жаль, багато людей навіть не знають про те, що у країні сьомий рік війна. У відповідь посміхається, каже: «Значить, ми добре робимо свою роботу. Якби робили погано, війну відчував би кожен».
Одразу просить перейти на «ти», каже, що війна зовсім відучила від звертання на «ви»: «Ти або довіряєш, або ні».
«Чому пішла на фронт? Так історично склалося. Була необхідність. Я особливо не противилася. Був потрібен медик, я лишилася. Потім усе закрутилося само собою. В евакуації найскладніше — це координація. Щоб евакуювати пораненого з бою, треба дуже чітко розуміти механізм ведення бойових дій, шляхи евакуації, знати всі позиції, вести координацію між медиками і бойовими одиницями — це все доволі складно. Вийшло так, що у мене є талант і до евакуації, і до координації. Медичної освіти я не маю. Я — тренерка (Тайра — президентка федерації айкідо «Мутокукай-Україна», — ред.), тому, звісно, у нас є підготовка, але це не медична підготовка у повному обсязі. Втім війна навчила мене всьому, вона може.
Коли почалася війна, ми з чоловіком сперечалися, хто піде на фронт. Він збирався, мотивуючи це тим, що він чоловік і, мовляв, від нього більше толку буде. Кажу йому: «З усією повагою, ти, звісно, мужчина на тисячу відсотків, але у тебе немає бойової підготовки, а, по-друге, як медик ти повне зеро, тому сиди виховуй дитину». І треба віддати йому належне, він погодився зі мною.
На момент війни доньці було 11 років. Вона мені довго розповідала, як вона ненавидить війну, яка забрала у неї матір. Але зараз вона розуміє.
Переживати розлуку з сім’єю спочатку було важко. Але перші чотири роки я була доброволицею і тільки останні два служу в ЗСУ. Коли була доброволицею, було трохи простіше — скучила і поїхала. Як правило, це вдавалося, хоча кілька днів народження я все-таки пропустила, бо були бої серйозні.
Перший час на війні було дуже, мабуть, страшно. Потім, коли ти розбираєшся, як все працює, — уже ні. Страшно, коли ти не розумієш, що відбувається. Війна має свої закони. Я навіть у чомусь люблю війну. Це одне з місць, де по-справжньому проявляється людська природа. Весь лоск злітає і видно, чого ти вартуєш. Там немає різниці, яка у тебе машина, який у тебе манікюр, це настільки усе неважливо. Головне, щоб ти свою справу робив добре.
Щодо умов у бліндажах, якщо жінка уже на першій лінії, то в принципі чоловіки стараються забезпечити її усім найкращим. Але, наприклад, Яна Червона (Яна Червона «Відьма» — кулеметниця 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна». Загинула 2 квітня 2019 року під час мінометного та артилерійського обстрілу з боку Росії, — ред.) жила з хлопцями на рівних. Вона принципово відмовлялась від усіх зручностей, які їй пропонували. Я ж через деякий час зрозуміла, що якщо у мене не буде мінімального комфорту, то мені капець. Я організувала і собі, і людям прийнятні умови.
За чим скучала з мирного життя… будеш сміятись, але зазвичай я не маю особливої любові ні до їжі з «МакДональдса», нічого такого. Але коли я там, я хочу якийсь чизбургер, чи суші, чи вок, чи італійську їжу. Тобто це те, про що ти взагалі не думаєш тут, у Києві.
У мене зараз закінчується контракт, і я скорочую своє перебування на фронті. Активних бойових дій немає, і особливої необхідності в мені особисто теж нема. Я планую повернутись. Якщо ти шість років була постійно там, це зовсім інше життя. Можливо, це перебільшення, але усі лякають, що повернення це дуже важко, ПТСР (посттравматичний стресовий розлад,- ред.). Кажу, що так, ПТСР плюс ПМС — це капець (сміється).
Я ухвалила рішення, що з армією я зав’язую. Але якщо поновляться бойові дії, якщо Батьківщині треба буде моя допомога як солдата, то так, звісно, я повернусь на фронт.
За весь час війни врятувала понад 600 людей. Я пам’ятаю поранення, пам’ятаю обставини, але обличчя… після останньої контузії я погано запам’ятовую обличчя. Проте, коли перед тобою помирає людина, а потім ти її зустрічаєш в місті при усьому параді, — це дві різні людини, їх важко впізнати.
Десь із 30-ма із врятованих я підтримую зв’язок, зустрічаємось інколи. Я дуже радію, коли вони відновлюються, коли колись поранений піднімає штангу, наприклад. Я взагалі хотіла б займатися спортивною реабілітацією.
Найкраща винагорода за роботу? Пам’ятаю, колись був дуже тяжкий поранений, я його довезла на матюках і молитвах. Це було поза людськими силами. Потім я зовсім випадково знайшла його в госпіталі. Я заходжу до нього в палату, сидить жінка у віці, мати його. Їй кажуть: «Це Тайра, вона вашого сина вивезла». І вона раптом падає переді мною на коліна і починає «ой якби не ти, я би в чорній хустці була», а я їй кажу, мовляв, по-моєму, це нормально, ви б зробили те саме для будь-якої людини. Вона стала, подивилась на мене і каже: «Ну да».
І для мене вищою нагородою було б, якби кожен зрозумів, що він може зробити те саме. І для цього не треба нічого особливого, треба просто захотіли.
Аліна Приймак
Волонтерка, військовослужбовця ЗСУ
Перед тим, як піти в Збройні сили, Аліна з самого початку війни була волонтеркою — спочатку займалася збиранням продуктів, пізніше з другом заснували громадську організацію і їздили на фронт. У 2016 році задумалась про те, щоб піти в армію, але не бачила для себе там місця. Через кілька місяців підписала контракт і відслужила понад три роки.
Повернувшись, планувала, як мінімум, пів року відпочити і нічого не робити, але вистачило її на кілька днів. Наразі Аліна займається активною громадською діяльністю, виступає за легалізацію медичного канабісу і балотується до однієї з місцевих рад.
«Дуже важко відчувати себе повноцінною людиною, коли розумієш, що в твоїй країні відбувається щось дуже важливе, а ти нічого не робиш. Було бажання просто бути причетною. Я не хочу, щоб мені було соромно дивитись в очі моїм дітям і онукам. Я хочу знати, що я зробила усе і навіть більше, що могла, щоб здобути нашу перемогу.
З осені 2014 року ми почали займатися збиранням продуктів, потім я познайомилась зі своїм уже тепер другом, ми вдвох відкрили своє ГО і почали їздити самі на фронт. Перша поїздка у нас була з 29 по 31 грудня 2014 року. Возили все — від продуктів до техніки, сканерів, буржуйок. Аж до того, що колись на позицію везли клітку для канарейки. До хлопців зі Стаханова зі зграєю горобців прибилась канарейка, і так вона в них і жила.
Чому взагалі вирішила піти в ЗСУ, це, насправді, сумна історія. Це був один із пазликів, який формував мою картину світу. Коли в березні загинув Діма Годзенко (старший сержант ЗСУ, загинув в Зайцевому 31 березня 2016 року під час російського мінометного обстрілу за день до мобілізації, — ред.), у мене виникла думка про те, що хлопці гинуть, повертаються сюди пораненини, а їх там на місці нікому міняти.
Я тоді ще була волонтеркою, часто каталась на фронт і назад, часто забирали з собою когось у відпустку, наприклад. І ми їхали з моїм товаришем, порушили цю тему, що я хотіла б піти служити, але де я, а де армія. Він мені тоді розказав, що в тилу при кожній службі є діловод і я могла б цим займатися. Отак з березня у мене виникла думка, в червні вона закріпилась і на початку липня я почала готуватись іти.
Волонтерство було важким фізично. Було важко увесь день бути на роботі, а потім ще до 22-23 години на ногах під дощем і під вітром стояти на акціях без вихідних. Служба важка була перші місяці три, коли я намагалась зрозуміти, куди я потрапила. Коли ми перебуваємо в зоні бойових дій, ми з побратимами майже не бачимось, бо вони стоять на позиціях і мало хто з них виїжджає в тиловий пункт управління. А коли виходимо з сектора вже, ми зустрічаємось. От до цього моменту було важко, а коли ми уже познайомились, стало набагато простіше.
Я знала, що моя робота приносить користь не мені і якомусь дядьку. Я була заточена на те, щоб у моїх хлопців було все, що їм потрібно й у них усе завжди було. Мені було простіше служити, тому що на моїй стороні стояли бійці.
Зв’язок зараз підтримую практично з усіма. За три роки їх багато змінилось — понад тисячу людей пройшло через мої руки. Не минуло жодного дня з моменту мого звільнення, щоб хто-небудь з них не написав і не зателефонував.
Я підтримую зв’язок з багатьма хлопцями, які пішли в цивільне життя після закінчення контракту, тому що зараз одне одному потрібні ще більше, ніж там.
Важко було в моменти, коли з новин дізнавалась, що на позиціях, де стоять мої, відбуваються бойові зіткнення, а вони мені нічого не говорять, бо нервувати не хочуть. Але ж у них там одна ситуація, а я уявляю усі можливі. Це було морально дуже важко. Було дуже важко подовгу їх не бачити, особливо коли ми три місяці прожили пліч-о-пліч на полігоні, а потім вони їдуть. Три ротації поспіль це був найстрашніший момент.
Завжди говорила їм одну фразу: «Ви в якому складі зараз їдете, в такому і поверніться. Спробуйте мені когось втратити». Це морально було дуже тяжко.
Я не скажу, що жінкам служилось легше. Звісно, дякую, що нам не доводилось загружати і розгружати боєкомплекти. Так, нам не доводилось робити фізично тяжку роботу. Але, наприклад, похизуватися своїми душовими ми могли далеко не завжди, спецумовами теж. Працювати ми завжди на рівні з хлопцями. Моя служба — це інтелектуальна робота. І переважно такою роботою займаються в армії жінки, але ми від хлопців ніколи не чули, мовляв, жінки зручно влаштувались, а вони там батрачать.
У палатках ми усі жили на одному рівні, і душ у нас був один на всіх. І в наряди ми ходили усі. І коли, наприклад, при переміщенні хлопці тягали важезні ящики увесь день, а вночі треба виставити патруль, дівчата ставали в патруль, розбившись на пари.
Щодо упереджень, саме завдяки ним мені вдавалася майже уся моя служба. Просто тому, що коли на базу забезпечення приїздить дівчинка, з декольте, абсолютно спеціально я це робила, з нафарбованими очима і губками бантиком, чоловіки-військові не знають, що з ними робити, вони не вміють казати «ні». Тому коли я приїздила в Сватове за паливом, казала, що мені треба стільки-то, і начальник бази забезпечення не міг мені пояснити, чому не можна. Фізично не міг.
Упередження є, я багато чула на свою адресу і «навіщо ти туди пішла», і «тобі що борщі чоловіку вдома не варилось» тощо. Але це були не контрольні ситуації, а буденні. Наслухались багато різного. Але я усі упередження намагалася обернути на свій бік і своїх хлопців.
Бажання повернутись у свій підрозділ є у кожного і кожної з нас, і кожен божий день ми з ним живемо. Щоразу, коли ти потрапляєш в мирному житті в якусь стресову ситуацію, перша думка, яка виникає автоматично — «все, підписую контракт». Зараз вибори, якщо я не проходжу в міськраду, вірогідно, що я підпишу контракт і поїду знову.
Там простіше. Там є чорне і є біле. Нас в підрозділі було трохи менше 500 людей. Це сім’я. Сім’я зі своїми тарганами, зі своїми нервами, характером. Коли ви певний час живете поруч, починаються і скандали, і якісь абсолютно сімейні з’ясування стосунків. Але при цьому настільки звикаєш до цієї сім’ї. А коли читаєш новини, бачиш, що відбувається в зовнішньому світі, просто боїшся повертатися.
В армії ти все знаєш, там все чітко і зрозуміло, там ти потрібен, там ти частина організму. А тут ти нікому не треба. Тому дуже багато повертаються туди.
Після повернення дуже важко було пристосуватись до купи людей навкруги. Тут ти сам на сам з соціумом, від нього дуже відвикаєш. Перші пів року для мене просто проїхати на роботу в автобусі з людьми — це була каторга. Я досі в транспорті їжджу лише в навушниках — я не можу слухати, про що вони розмовляють.
Найяскравіший спогад із армії — це моя присяга. Я її давала двічі. Недалеко від нас була підірвана телевізійна вежа, вона стояла на двох опорах і трохи трималась на металевих тросах, ми вирішили там повісити наш прапор. Їдемо ми туди, а зі мною два майори. Питають у мене, чи дала я уже присягу, кажу, що ні. Один з них знімає з себе головний убір, інший дає мені автомат, ми забираємось на цю вежу і я, стоячи над віковими соснами на підірваній вежі, з телефону читаю присягу, запинаюсь, боюсь дуже.
Буквально через тиждень я присягу складала перед строєм, плакала, бо для мене це одні з найголовніших слів, які ти промовляєш у житті.
З довоєнних часів у мене майже не залишилось друзів, хоча я завжди була дуже комунікабельною. Але люди, які зайняли вакантні місця колишніх друзів, якісно набагато кращі. Це правильна ротація.
Мама була дуже «щаслива», коли я вирішила іти в ЗСУ. Сварила мене, але вона нас із сестрою ростила так, щоб ми вміли брати на себе відповідальність, тому дивуватись було нічому. Батько дізнався аж через пів року. Ми давно з ним не живемо, він зателефонував, хотів щось запитати, я сказала, що мені трохи незручно говорити і я служу. Він заплакав. Він теж свого часу воював. Але на частоту його дзвінків це не вплинуло. За час армії він мені телефонував тричі.
Воєнком відмовляв, аби я не йшла на фронт, але я вперта.
Алла Жигадло
Журналістка, несла службу в полку «Азов»
Алла пішла до полку після закінчення університету. На той момент дівчині не було ще і 22 років.
Військовою справою цікавилась із дитинства, тому коли отримала можливість поєднати її з журналістикою, не вагаючись, зібрала речі і переїхала до Маріуполя. Сім’ю поставила уже перед фактом.
Я пішла в «Азов» восени 2016 року. Я тоді закінчила університет, паралельно я працювала на місцевій ТРК у Миколаєві. Після закінчення університету треба було вирішувати, що далі робити. І мій знайомий оператор був тоді уже в «Азові» і сказав, що є вакансія підходяща в пресслужбі. Тому я вирішила, що поєднаю ці два аспекти свого життя. Тим паче час був такий. За покликом серця я пішла.
Мені пощастило, що я змогла поєднувати справу свого життя з військовою справою, про яку я мріяла давно.
Ніхто з сім’ї не знав, що я збираюсь у полк. На той момент я переїжджала з Миколаєва до хлопця в Одесу. І всі думали, що я там живу. Але я звідти втекла. Коли я жила в Маріуполі уже місяць-два, я сказала рідним. Мама була в шоці, батько теж, мабуть. Довго ще потім відмовляли. Пристосовуватись до служби особливо важко не було. Інша справа, що там загалом чоловіки.
Упередження якісь спочатку були, але коли я там пропрацювала, з’їздила з ними на полігон, все устаканилось. Зараз, аналізуючи, можу сказати, що якщо і були якісь упередження, то більше з опікою. Я розумію сама, що з такою комплектацією мені важко було фізично і бронік носити, і все інше.
Морально, мабуть, не було важко. Я знайшла тих людей, які стали мені друзями. І якщо були якісь моральні занепади, я могла з ними поспілкуватися. Знала, що це люди таких самих думок, таких самих поглядів і ми робимо спільну справу.
Умови у нас були хороші. Взагалі в полку були кращі умови, ніж в ЗСУ. Якщо треба було, для жінок робили окремий туалет на полігоні навіть. Я не з тих, що просили. Рівні умови, то рівні умови.Треба в багнюці поміситись, то треба. Єдине, що я жила не з усіма на базі, бо я була одна жінка в батальйоні, мені дали змогу винаймати окремо житло. Але якщо якісь виїзди були чи тривога, я спала з усіма в казармі.
Пішла з полку у 2018 році за власним бажанням. За покликом серця (сміється), майже. Шкодую, що пішла, звісно. Бажання повернутись назад у полк було, але тут іще багато справ. Війна ж триває і там, і тут.
Мій наречений зараз у полку. Якби я навіть пішла туди до нього, то нічого б не змінилося, кожен би займався своєю справою і бачились би ми так само, як і зараз — раз на пару місяців в ідеальному випадку. І взагалі працювати в одному місці з чоловіком треба ще вміти. Важко було б. Хоча що так, що так важко.
Зв’язок із побратимами я підтримую досі. Це, мабуть, великий плюс від війни, тому що ти знаходиш класних людей. У таких умовах добре відкриваються всі їхні риси. Спілкуюся і з тими, що позвільнялися, і з тими, що досі там. У всіх є потреба, аби їх вислухали чи дали пораду. Такий собі психолог-аматор.
З цивільного життя за чим я скучала? За спокоєм я сумувала, за тишею. За тихими ночами, бо місто дуже близько до лінії фронту і бували періоди, що вночі грохало сильно. Місцеві звикли, а мені перший час було не те, що страшно, незрозуміло, що відбувається. І за свіжим повітрям скучала, Маріуполь же ж.
Якби зараз була ескалація, я б, найімовірніше, повернулась. Якби моя допомога там була актуальною і я не плуталась під ногами. Тут якось пріоритети втрачаються, і сама навіть іноді забуваю, що триває війна, в цьому інформаційному полі.
Війна дає багато корисних навичок і розкриває людей. Це хороша перевірка для кожного. Причому це стосується будь-якого аспекту. Там треба вміти і поїсти приготувати, вибач, із гімна і палок, і твої родинні зв’язки війна перевіряє.
У нас, звичайно, поранених і загиблих в рази менше, ніж в інших підрозділах, але все одно бувають і бойові втрати, і від хвороб помирають. Останнім часом багато від серцевих нападів помирає. Втрата — це важко, тебе аж підкошує, особливо якщо ти знав цю людину, жив із нею тривалий час в одному підрозділі.
Але така традиція склалась в полку, що всі одне для одного великою сім’єю робляться, тому підтримка колосальна завжди.
