Культура, соціум, індустрія краси, реклама впливають на сприйняття себе, вибудовуючи ідеальні стандарти, яким маємо відповідати. Тіло у кожного різне, зі своїми особливостями, і в цьому його краса. Навчитися приймати його – це довгий шлях трансформацій, який пройшли дві наші героїні – блогерки, які пишуть про тілесність, любов до себе і прийняття свого тіла.
Іванна, авторка блогу joe.vanie, і Анна, авторка блогу thevelvetdust, розповіли, чому обрали цю тему.
Поява блогу
Іванна: Блог почала вести, коли була в декреті. Нікуди було дівати свої надмірні думки, не могла вільно розпоряджатися часом, а навкруги у людей постійно щось відбувалося, поки я сиділа вдома. Головна ідея блогу з’явилася не одразу. Стани тривожності, гойдалки, емоційні вигорання, почали проявлятися депресивні стани й післяродовий психоз. Блог став місцем, де я могла ділитися своїми думками, переживаннями, страхами. І це знайшло відгук в інших. Зараз я пишу про свої думки з соціальних, жіночих, людських питань, які хвилюють мене і мою аудиторію. Транслюю власне відчуття краси і світу. Вчу інших дивитися на себе і своє тіло без оцінки, шукати сміливість, любов і силу в собі. Мій профіль про реальне життя, а не вилизана ідеальна сторінка. Це місце, де можна бути собою.
Анна: Мій блог про мистецтво і бодіпозитив, любов до себе і доброту. Я пишу про те, що створюю – вишиваю і малюю. Мій блог – це відображення мого життя. Кілька років тому я почала вести блог без конкретної ідеї, але з красивим візуалом. Відтоді він пережив кілька трансформацій, змінювався разом зі мною, від думок про свободу тіла й духу до розповідей про сміливість кардинально змінити своє життя. У Берліні я вступила до художньої академії, що було мрією всього мого життя. Я не змогла здобути вищу освіту разом із однолітками. Після школи в моїй родині була складна ситуація, а потім я сильно хворіла. Відновлювалася кілька років і тому не змогла побудувати кар’єру так, як мені б хотілося. Потрібно було працювати, я народила дитину і жила, не вірячи в те, що взагалі можу займатися чимось ще. Але крізь хвороби, побут і тривожний розлад я знайшла в собі сили почати життя заново в 32 роки. Ніколи не пізно вчитися, ніколи не пізно слідувати за своєю мрією. Раніше я звинувачувала обставини і здоров’я, а тепер саме час брати все знову в свої руки. Про це я також пишу у своєму блозі.
Іванна: Прийняття тіла приходить через його усвідомлення. Моя історія складається з довгого шляху, внутрішніх запитань та пошуку відповідей, сліз, істерик й бажання не бути собою.
Я пережила різні трансформації. Моє тіло виносило та народило маля. Я відчувала себе коханою жінкою, а потім була покинутою жінкою, яка ненавиділа своє тіло і себе. Коли почала займатися йогою, медитацією, прийшло усвідомлення, що я живу насамперед не у світі, а у своєму тілі.
Після народження сина я не сприймала своє тіло ніяк, окрім як молочну ферму. Але саме тоді я дуже змінилася фізично і вперше почала собі подобатися. Тому материнство стало для мене першим кроком для подальшого прийняття.
Тіло допомагає тобі бути в цьому світі, підтримує тебе, як ніхто інший. Коли починаєш дивитися на нього під цим кутом, розумієш, що ти просто не можеш не приймати, не слухати його і не ставитися з любов‘ю.
Анна: Любов до себе прийшла через ненависть до свого тіла. Я дуже довго сиділа на дієтах і надмірно займалася спортом. Коли набирала вагу, ненавиділа себе ще більше, вела постійну боротьбу з волосям на тілі. Потім прийшло розуміння, що я не повинна вимірювати свою цінність через оболонку. Я більше, ніж просто зовнішність, насамперед я людина – з характером, інтересами, мріями і цілями. Впевненість у собі починається зсередини. Я перестала підганяти себе під якісь певні стандарти і фокусуюся на тому, що робить мене щасливою.
https://www.instagram.com/p/CAKkIrOqmup/
У природи немає нічого бридкого. Всі рамки дозволеного ми створили самі, придумали, що груди – це непристойно, а целюліт – некрасиво, а вийти без епіляції в купальнику – соромно. Ми боїмося бути неприйнятими, і це первісний племінний страх, який не притаманний індивідуальності та незалежності особистості у 21 столітті.
Нав’язана краса
Іванна: Ненависть, стигми, сексизм, шовінізм чи будь-який інший вид аб’юзу – це нездоровий прояв людської недосконалості, який свідчить лише про невміння приймати життя та людей такими, як вони є.
Моєю стратегією реагування на негатив і в блозі, й у житті є самодисципліна і виховання поваги до себе. Я не раджу боротися з чимось. Бо це агресія на агресію, що породить лише відповідну реакцію. Найстрашніше, що може статись із агресором – це бути непоміченим та проігнорованим.
Нав’язані стандарти краси закладені у нас дуже глибоко й подані під соусом «зроби це, якщо любиш себе», що насправді означає «тебе любитимуть інші, якщо ти робитимеш те й те». Важливо, щоби будь-який вибір жінки щодо свого тіла базувався на здоровому почутті любові та бажанні себе потішити. Вплив б’юті-індустрії паплюжить наше сприйняття реальності. Тому мені шкода жінок, які готові зробити з собою що завгодно заради визнання. Мені хочеться їх підтримати та запевнити, що вони можуть обирати.
Анна: Тіло – це не аксесуар, воно не виконує декоративну функцію. Слухати своє тіло – це насамперед розуміти, коли воно працює безвідмовно і йому добре. Ментальне здоров’я теж дуже важливий фактор: якщо закривати очі на депресію чи стрес, це нічим хорошим не закінчиться. Я пережила стан, схожий на фіброміалгію, через депресію у мене постійно хворіли м’язи і ломило тіло. Це не як втома після тренування, це біль, який не дає заснути. Все, що ви робите, кожне ваше рішення, неприємний конфлікт, складна ситуація в сім’ї, проблеми на роботі – все це відгукнеться у вашому тілі, тому важливо розуміти свої ліміти і піклуватися про себе. Це не про егоїзм, а про здоровий шлях до особистого щастя.
Іванна: Нав’язане сприйняття краси й тіла можна відрефлексувати. Моя порада тим, хто експериментує з тілом – не робіть того, що потім неможливо змінити, не зупиняйте природні процеси (лазер, імпланти), бо якщо пожалкуєте згодом, буде пізно їх відновлювати. Особисто я майже ніколи не була схильною до б’юті-практик, бо не бачила нічого раціонального у витрачанні стількох годин і грошей. Зараз роблю те, що приносить мені позитивні емоції та не шкодить тілу: гладенькі ніжки – для мене радість, яка перекриває увесь попередній біль від депіляції, або посидіти в тиші, доки мені малюють брови, або роблять зачіску. Кожній із нас вирішувати, що ми хочемо змінити у собі, – головне, щоби з любові, без фізичної й моральної шкоди.
Анна: Усі теми, пов’язані з жіночою фізіологією, занадто довго були табуйовані, тому важливо нарешті почати це обговорювати. Немає жодних «жіночих» тем, які потрібно приховувати від чоловіків або суспільства загалом. Про менструацію говорити обов’язково, бо цей процес супроводжує жінку протягом майже всього її життя. Нам потрібно навчитися розуміти себе передусім, але й чоловіки мають знати, як усе влаштовано у жіночому тілі. Зараз не всі дівчата знають, як влаштована вульва, що уретра насправді не у піхві, а оргазм не буває кліторальний або вагінальний, бо виходить від стимуляції одного органу. Тіло не має бути табу, бо це навішує додаткові ярлики та стереотипи.
Про цензуру в інстаграмі і хейт
Анна: Я думаю, що цензура в інстаграмі – це лицемірство і подвійні стандарти. Жінки самі повинні вирішувати, як і коли показувати своє тіло. Цензура на жіноче тіло доходить до абсурду – кожен школяр може сходити в музей і розглянути цілком собі реалістичні зображення жіночих тіл чи відкрити порносайт, де ракурси і пози далеко не такі скромні, як в інстаграмі. Тому політика соціальних мереж, як на мене, не демократична і не відображає базові права кожної людини у вільному суспільстві. Ми живемо в дивному світі, де начебто ми досягли якихось свобод, але ці свободи гранично лицемірні. Все ще вважається нормою об’єктивація і сексуалізація жіночого тіла, натомість чоловіче тіло не підпадає під такі жорсткі критерії.
Окрім великої кількості хейту в мій бік, я постійно отримую попередження від Інстаграму. Одного разу мене заблокували, і я ледь відновила акаунт. Мій профіль – це фактично альтруїзм через протистояння. Я не заробляю зі свого блогу навіть і частки того, що могла б. Є набагато більше фінансово успішних блогерок, які знають, для чого вони це роблять. У мене інша мета – я вірю, що мій блог може комусь допомогти, підтримати. Мені шалено важливо знати, що можу хоч трохи своїм прикладом змінити те лицемірство, яке зараз присутнє в мережі. Через репрезентацію жіночого тіла показую, що ніхто не ідеальний, а у нав’язаній гонитві за цим ідеалом ми втрачаємо справжній сенс життя.
Іванна: У мене доволі радикальні погляди на цензуру в мережі, які можуть не сподобатися жіночому рухові. Людство завжди мало дурну звичку все піддавати подвійним стандартам: коли щось вигідно одній зі сторін, інша зазнає утисків. Це було завжди, бо там, де є натовп – буде сміття і бажання збагатитися коштом інших. Звісно, люди (і жінки, і чоловіки), які володіють аналітичним мисленням і мають власну думку, розрізняють, де є норма, а де ні.
Сюди можна віднести будь-який вид радикалізму, і цензуру зокрема. До речі, я маю на увазі не лише радикалізм щодо жінок, але і від самих жінок (наприклад, коли фемінізм і бодіпозитив набуває таких самих подвійних стандартів).
Я б радила кожній жінці звертати увагу на вдосконалення своїх особистих кордонів і виховання самоповаги. Тоді жодні моральні утиски з боку суспільства не будуть травмувати, а стануть виглядати як дурнувата дитяча гра, де всі намагаються звинуватити одне одного з вигаданих причин.
Кожного разу, коли я чую, що «україночки найкрасивіші у світі», мене тригерить. Один із відомих прикладів — промова Януковича у 2012-му, коли він запрошував людей до України, адже тут красиво, коли «жінки роздягаються»....
Бульозний епідермоліз або «синдром метелика» — це рідкісне генетичне захворювання, яке проявляється на шкірі, слизових оболонках і внутрішніх органах людини. Найбільш помітним воно є зовні: на шкірі формуються міхурі з...
