Наодинці з усім світом: як я сама об’їздила Мексику, Південно-Східну Азію та Італію з ноутбуком за плечима

Я працювала в аеропортах, хостелах, потягах, на провінційних автостанціях і просто під роутером в порту. Моє вміння фокусуватися досягало вершин якщо не розміром із Еверест, то хоча б із Етну, – я могла продовжувати працювати, навіть коли біля мене тайці голосно виконували погані кавери на рок-хіти.
Існує цей образ людей, які працюють і подорожують, – вони сидять на пляжі з ноутбуком, попивають коктейль, а лемури обмахують їх пальмовим листям. Все це, звісно, неправда – щонайменше, піт буде стікати так, що ви не зможете бачити монітор ноутбука. Правду про лемурів, сподіваюся, ви самі здогадалися.
Працювати завжди складно і завжди легко – залежить від того, наскільки ви знаєте, для чого все це робите. У подорожах нічого не змінюється, а інколи навіть ускладнюється – якщо проект не задовольняє, навряд чи ви спонтанно від нього відмовитеся і залишитеся десь серед джунглів без грошей. Хоча буває і таке.
За останні три роки я пожила чотири місяці в Мексиці, три – у Південно-Східній Азії, півтора – в Італії та відвідала багато європейських міст із ноутбуком за плечима. Мандрувати самій (навіть якщо тобі пощастило народитися жінкою) – не так страшно, як здається. Завжди найголовніше – розуміти, куди ти їдеш, і приймати місце таким, яким воно є. Проживати у ньому маленьке життя.
А воно у кожному місці дуже своє.

Мексика: заново відкривати себе

Прилетіла до Мексики 25 травня 2016 року побачитися з чоловіком, якого мало знала, але чомусь це здавалося правильним рішенням. Це був не найкращий період життя – творча і професійна розгубленість, особисті невдачі та внутрішні перевороти – не вдавалося знайти собі місце у своєму ж житті.
Я їхала на три тижні у романтичну відпустку, все закінчилося через два дні. Ми не виправдали очікування одне одного. Пізніше виявиться, що це був лише мій витончений спосіб втекти.
Він відвіз мене до маленького містечка Саюліта на Тихоокеанському узбережжі, я віддала йому флешку у вигляді Дарта Вейдера з плейлистом, який зібрала для нашої мандрівки. Попрощалися ми біля стін першого у моєму житті хостела.
Повернуся я через чотири місяці.

Життя у туристичній провінції

Катаєшся європами, а лишитися жити хочеться у маленькому мексиканському містечку, в якому пісок і океан наповнені наче частинками золота, а люди родинами приходять на футбольне поле слухати живу музику і танцювати до самого ранку. Здається, тут немає різниці у віці, тому діти виглядають дорослішими, а старі – юними.
І вже неважливо, що золоті частинки у піску – це всього лише вапняк, який відображає сонце.

План був лишитися на декілька днів у цьому раю серферів, синього кольору і красивих людей, потім вирушити у невеличку подорож і полетіли назад до Києва. З часом ідея повертатися здавалася все більш в’язкою – я не могла знайти відповіді навіщо.
Є сервіс Workaway для пошуку волонтерства в обмін на житло, а інколи і їжу. Можна їхати доглядати на ферму за конячками, викладати англійську, вирощувати марихуану і рятувати крокодилів. Це прекрасний спосіб лишитися десь надовше і водночас значно економити.
Волонтерство у хостелах – одне з найпопулярніших серед молодих і бадьорих, оскільки там постійно є компанія потусити, робота нескладна, а ще – ви ж там живете, чому б щось не поробити? Я про таку можливість дізналася випадково, а через два дні вже домовилися про волонтерство з одним шотландцем на ім’я Везлі. У нього був фантастично красивий хостел, куди я напередодні заходила з новими знайомими випити пива.
Умова була така: він шукає когось мінімум на місяць. Я подивилися на дати, у свій гаманець, в якому лишилося 400 доларів, і погодилася. Місяць перетворився на три, а Везлі став мені другом на весь цей час.
Так я з успішної копірайтерки перетворилася на хіпувату жительку хостела, яка багато сиділа за ноутбуком або ходила навколо з фотоапаратом. Моя робота для хостела була приємна: робити фотографії людей, писати про них історії, вести соціальні мережі та готувати інформаційні плакати про містечко для гостей хостела. Паралельно фрилансила на різних проектах як копірайтерка, часто – ночами, бо це був єдиний час, коли температура повітря спадала нижче 35 і під ногами не плюскотів океан власного поту.

Дружити з усім світом

Коли кажу, що жила в Мексиці, перше, що мене запитують, чи не було мені страшно. Якось так у нас влаштоване суспільство: жінці має бути спершу страшно, потім – все інше. Страшно всюди, не страшно також – навколишній світ вчить бути розумною і уникати потенційно проблемних ситуацій. А подорожі цьому вчать найбільше. Звісно, ви не можете контролювати інших людей, але щоби відчувати себе спокійніше у соло-мандрівках, варто знаходити друзів у кожному місці. Тих, кому можна довіряти і хто допоможе, якщо щось трапиться.
Саюліта була ідеальним місцем для такого. За два тижні я знала ледь не всіх місцевих: власників барів і хостелів, тренерів із серфу, музикантів і рибаків. Не всі вони були мексиканцями: власником мого улюбленого бару був канадець, дружила я з музикантами, де хтось був племінної крові, а хтось – ізраїльтянином із Панами. У всіх були різні історії і різні причини проживати відрізок життя в Саюліті, певно, саме тому було просто цим людям довіряти.

Південні містечка в усьому світі мають дещо спільне – люди живуть як одна спільнота, перекрикуються через вулиці і обмінюються домашніми улюбленцями (більшість собак у Саюліті належать всім і нікому). І стати частиною цієї комуни просто – треба всього лише відкрити серце.
Прощання з Саюлітою було феєричним – все місто проводжало мене вечіркою, а щедрий молдаванин із Канади пригощав усіх мескалем. На прощання я півночі танцювала кумбію і наступного дня сіла в автобус до Гвадалахари – міста, яке дуже нагадує Київ своїм нестабільним поєднанням затишку, творчості та індустріальної задухи.
За час життя в Саюліті та Гвадалахарі встигла з’їздити до міста Гванахуато (звідки родом видатний Дієго Рівера), до Закатекаса (де була ледь не єдиною білою туристкою), на острів Холбош (де немає машин і пальми підспівують під латинську музику) і міста Плая дель Кармен (туристичне пекло) у Карибській частині. З Мехіко я полечу назад до Києва і довго не зможу позбутися відчуття, що відкритість і пристрасть Мексики назавжди щось у мені змінила. Наче у мене від’єдналися деталі тіла, а після цих чотирьох місяців стали на місце.

Південно-Східна Азія: комфорт із домішками хаосу

Наприкінці 2017-го я повернулася з короткої мандрівки до Парижа в Київ і зрозуміла, що так більше тривати не може. Невдовзі купила квиток в один бік до Бангкока. Цього разу все було передбачувано: планувала поїхати на три місяці – так і зробила.
У мене не було плану, крім квитка до Бангкока і звідти – на Крабі, один із островів Таїланду. Заздалегідь зробила візу на два місяці, що вийшло дешевше і зручніше, ніж стояти в чергах в аеропорту і платити 60 доларів за візу на два тижні.
Перше, що хочеться сказати про Південно-Східну Азію, – там відчуваєш себе безпечно. Якщо у Мексиці та у багатьох інших куточках світу екзотична українка може викликати багато непотрібної уваги, то у цих краях я не дуже цікавила місцевих. Вони сприймали мене як гостя в країні, правда, їхня гостинність переважно закінчується на рівні сервісу. Аби дійсно потрапити у локальну культуру і пожити життям як місцеві – потрібно провести там багато часу і витратити на це не одне зусилля. Цим досвід тропічних країн дуже відрізняється – якщо у Мексиці я знала кожного жителя містечка і кожного песика в мордочку, то в Азії – хіба інших гостей.

Сауни в Таїланді

Я проїхала з Крабі на Ко Пхі-Пхі – острови постійних вечірок і красивих пляжів. Саме поруч з Пхі-Пхі знімали “Пляж” із Леонардо Ді Капріо – його там не було, зате не обійшлося без сотень туристів на маленькому клаптику землі. Я побувала ще у декількох місцях, аж поки не дісталася на Ко Панган – острів, де панує спокій.

На островах Південно-Східної Азії ніде немає тротуарів і пішохідних зон, тому мені вперше у житті довелось сісти за кермо скутера. Там були спокійні дороги і невеликі відстані, що було непоганим початком для подолання мого страху дороги.
Не знаю, це саме місце чи люди, але вийшло вибудувати здорову і цікаву рутину: рано вставала, плавала в океані або басейні, снідала з новими друзями в закладі одного француза і їхала до коворкінгу працювати.
В Азії взагалі ідеальні умови для так званих діджитал-номадів – майже всюди можна знайти коворкінг-спейси, де люди з усього світу працюють і знайомляться, проживаючи своє маленьке життя у новому місці.
Вечорами ми проводжали сонце на пляжі Дзен, де музиканти щодня збиралися джемити, потім йшли вечеряти або заїжджали у неординарні місця. Наприклад, сауни, де поруч продавали печиво з додаванням чогось, про що не варто говорити.

Окремого абзацу заслуговує Бангкок, куди повернулася після легкого життя. Я була трохи закохана в одного чоловіка, з яким познайомилася на маленькому острові Ко Тао. Він приїхав до мене в Бангкок, де ми зустрілися на вулиці Као Сан – там проходять десятки тисяч людей за день. Найкраще місце для зустрічі, погодьтеся.
Був майже ранок, він проводжав мене до готелю, аби я встигла на літак до Янгона. Ми бачили Бангкок, який ось-ось нарешті ляже спати, – у ньому лишилися лише вуличні коти і пацюки, які нишком перебігали дорогу.
В аеропорту я зустріну групу буддистських монахів, які почнуть сеанс медитації просто там, а я все більше переконаюся, що найскладніше в соло-подорожах – це не знаходити людей, це відпускати їх.

Ошатні корови у М’янмі

М’янма довгий час цікавила мене своєю історією, соціальною і політичною ситуацією. Їхня теперішня міністерка закордонних справ і державна радниця (що прирівнюється до посади прем’єр-міністра) Аун Сан Сун Чжі 1991 року отримала Нобелівську премію миру. Вона для м’янмарців – своєрідний Нельсон Мандела: була під домашнім арештом за опозицію військовій хунті протягом 15 років.
Зараз вона при владі, але при цьому незрозуміло, де правда. На кордоні М’янми з Бангладеш відбувається геноцид народу рохінджа, який сповідує іслам, тобто буквально екстремальні буддисти винищують мусульман. Світова спільнота критикує Аун Сан Сун Чжі та її бездіяльність, а один місцевий сказав мені таке: “Якщо вона щось скаже, її вб’ють. Я думаю, її вб’ють у будь-якому разі, це лише справа часу”.

Коли приїхала до Янгона, колишньої столиці М’янми, не могла позбутися трохи сюрреалістичного відчуття. Це величезне місто, в якому через корупцію не працює жодна інфраструктура, там завжди затори і немає нормального громадського транспорту. У Чайна-тауні, який одночасно є центром міста, фантастично красиві вулиці та колоритні люди. Там пахне фруктами і сміттям. За +38 починаєш буквально задихатися. Але потрапляєш до золотої ступи Шведагон – видатної пам’ятки буддизму – і бачиш цей спокій, прохолоду і зображення Будди з гірляндами навколо.

Найбільше враження у М’янмі на мене справило озеро Інле і поселення на ньому. Люди живуть просто на воді – з компанією з хостелу ми пропливали через селища на каное, зустрічали сонце о 5-й ранку з чаєм із молоком і спостерігали за виробництвом сигар у чийомусь будинку.
Фінальною точкою у М’янмі став Баган – місто двох тисяч храмів. Їх там правда стільки – колись імператори вели змагання, хто збудує краще і більше святих місць для буддистів. Виглядає це дивно, але вражає – можеш бути сто разів нерелігійною, як я, але після погляду на чергову статую Будди натягуєш шалик на плечі.
У Багані мені пощастило потрапити на церемонію посвячення дітей у буддистські монахи – це процесія, де красиві люди йдуть поруч із пишно вбраними коровами, коняками і слонами.

Перед самим від’їздом я застрягла на скутері в глині десь серед храмів і вибиралася звідти зі стадом овець.

Конспірація та мертві імператори у В’єтнамі

Мій досвід В’єтнаму видався дуже дивним. І не через країну, а через те, що я переоцінила свої можливості.
Таке буває, коли працюєш і подорожуєш – береш якийсь нічний літак і думаєш, що ти – супергерой, якому не потрібно спати. А потім і не спиш, і роботу зробити не встигаєш.
Я провела два тижні у М’янмі, постійно пересуваючись, і ще на мене чекали такі два тижні у В’єтнамі. Не робіть так. Особливо, якщо у вас відповідальна робота і обов’язки перед іншими людьми, змішані з різницею в часі.
Мені страшенно сподобався Ханой – причина цьому не найприємніша, оскільки через французьку колонізацію і китайський вплив місто заміксувало у собі різні культури. Там багато затишних кав’ярень і барів, водночас абсолютний хаос на вулицях. А ще там вперше за два місяці було прохолодно – навіть могла вдягти штани!
Коли дісталася містечка Хюе, все було зовсім не так – забруднене повітря, будівництва, температура під 40 і щире бажання або задихнутися, або не виходити з готелю. Що я і робила два дні лише з короткою вилазкою подивитися на гробниці імператорів.
 

Знайомі з Таїланду переконали, що обов’язково варто подолати маршрут з Top Gear – це дорога через рибацькі селища, гори та узбережжя до міста Хоян. Маршрут справді був фантастичним – всього за 40 доларів мене провіз водій на мотоциклі, розповідаючи історії та виконуючи роль персонального путівника. Подорож зайняла близько п’яти годин і, звісно, без дощу не обійшлося.
Хоян виявився переповненим людьми, але водночас дещо тендітним і затишним. Там я знайшла коворкінг просто серед рисових полів, куди їздила на мототаксі за долар. Водити скутер у В’єтнамі здавалося мені спробою самогубства, тому я лишила цю ідею одразу як придумала.
Піком сюрреалізму поїздки був приліт до Хошиміна (він же Сайгон). Я намагалася зрозуміти, як мені дістатися до хостела, почала дивитися на Google-мапу і бачила дещо непередбачуване – мій хостел був за 400 км від аеропорта. Перевірила мапу букінг-сервісу, Mapsme – всі говорили те саме.
Я почала озиратися довкола з думкою, чи туди я взагалі прилетіла, не могли ж білу жінку посадити не на той рейс! У міста дві назви, в аеропорта – чотири, це був внутрішній рейс, все в’єтнамською, і підозра на комуністичну конспірацію ненароком промайнула в моїй голові.
Аж поки не вийшла з аеропорта і не перепід’єдналася до інтернету сусіднього кафе. До хостела було сім кілометрів, а в мене, швидше за все, трішки з’їхав дах.

Легке життя на Балі

Про Балі можна знайти безліч інформації, але оскільки я туди приїхала працювати більше, ніж подорожувати, розповім про одне особливе місце.
Коворкінг-спейс Dojo – красива будівля з басейном за два кроки від океану і пляжу з чорним піском. Є якась особлива енергія у цьому місці – продуктивність підіймається максимально, я навіть встигла прочитати там лекцію.
На Балі я знову зустріла людей, з якими познайомилася в інших країнах під час мандрівки – у Південно-Східній Азії це поширене явище. Ви просто продовжуєте приїжджати у ті самі місця.
У моєму гест-хаузі (який я винаймала лише за 10 доларів за ніч і де просто під моїми дверима був басейн) жив уже немолодий німець із Австралії, з яким ми зранку частенько їздили пити кокоси на нетуристичний пляж. Він розповідав мені, як вчився на пілота, як загубив і заново віднайшов контакт із дочками, як планує провести пенсію, подорожуючи на яхті у Карибському басейні. Після цього я їхала снідати щось дуже здорове і обов’язково з авокадо, працювала у затишному Dojo, вечеряла і могла заїхати до одного з численних барчиків. Наче нічого особливого, але дуже вчить знаходити спокій.

Італія: якщо хочеться себе трохи більше полюбити

Я написала цей текст, сидячи у квартирі з трьома балконами у дивному місті Катанія, що на Сицилії.
Я не дуже знала, що на мене чекає у подібній подорожі європейською країною. Але як сказав один знайомий римлянин: “Рим – це не Європа, це Африка”. Зауважу, що це дуже комплімент.
Не буду зупинятися на Мілані, Римі та Флоренції – всю інформацію можна знайти у безлічі гідів та статей. Краще розповім про південь Італії, де я віднайшла свою європейську Мексику і власну Італію.

Не забути Неаполь

Все, що я чула до цього про Неаполь: “Там брудно”, “Там небезпечно”, “Там немає чого робити довше, ніж два дні”. А для мене це місто стало зламом – люди живуть однією спільнотою, перекрикуються через вулиці та через зачинені двері квартир. Останнє я спостерігала, коли була в гостях в аргентинського фоторепортера та 66-річного італійського комуніста, поки їла домашню пасту з анчоусами.
Ніколи не забуду враження від церкви San Giovanni a Carbonara – у ній наче поєдналося все те, що складно передати словами про це місто. Дивне розміщення в кутку площі, жодної людини всередині, готична архітектура 14 століття з домішком південних кольорів – абсолютно красива простота.
Це місто стало тим самим сильним враженням, яке впивається у пам’ять і час від часу вибухає спогадами. Воно ще раз нагадало, наскільки важливо зустріти правильних людей у місті – якщо приїхати як турист і не дати собі можливості провести час із місцевими, то і справді, єдиними спогадами можуть лишитися сміття і піца.

Зйомки в Палермо

Схожі відчуття у мене викликає Палермо. Сицилія – не те що не Європа, це навіть не лише Африка. Це шалений мікс культур, мов, трагічної історії, красивих будівель і ринків.
Там я весь час згадувала фільм “Зйомки в Палермо” Віма Вендерса, де головний герой намагається втекти від смерті. У місті є чотирикутник з ідеально красивих будівель під назвою Quattro Canti, де з одного кута у головного персонажа вистрілює смерть. Мені завжди здавалося цікавим, чому Вендерс вирішив зняти цей сюжет саме в Палермо – можливо, тому, що коли потрапляєш до цього міста, дуже хочеться закарбувати його на плівці, у блокноті або хоча б у пам’яті.
Я провела у Палермо два тижні, деякий час із тим самим аргентинським фотографом із Неаполя. Я частково розумію італійську, але не зовсім можу підтримати діалог – маючи його за супутника зі знанням чотирьох мов місто відкрилося ще більше. Місцеві митці та африканські музичні бари, стейки тунця за 2 євро на ринку, дивні сицилійські сендвічі та дослідження будівель, присвячених Джованні Фалконе – найвидатнішого борця з мафією. Якого за це, звісно, вбили.
Італія може здатися дорогою для такого типу подорожей – частково так і є. Проте Сицилія відрізняється – тут і житло недороге, можна все купувати на ринках, де ціни нижчі за українські, особливо на рибу, морепродукти, овочі та фрукти.
Але все це має сенс, коли ти розумієш, що кожне місце – не про ринки і навіть не про рибу. Воно про людей, які стоять за прилавками, наливають тобі вино і з якими ти це вино п’єш. Кожне місце може навчити бути вільнішою, сильнішою, більш творчою, сміливішою. Вони навіть здатні навчити любити себе трохи більше.

Замість фіналу

Наостанок я потрапила на концерт музикантів із того самого африканського бару в Палермо, але вже в Катанії. Вони відвезли мене до якогось селища просто на вулкані Етна, де виступали на головній площі. Наприкінці я опинилася на сцені й під музику сенегальсько-сицилійського гурту танцювала щось середнє між кумбією і афроденсом.
Після цього неочікуваного вечора я почала багато думати над тим, що ж дають мені соло-подорожі. А дають вони можливість познайомитися і стати близькою з людьми, яких я б ніколи не зустріла у повсякденному житті. І навряд, якби подорожувала з кимось. Подорожі парами, друзями або родинами мають свої плюси і свої особливості, але чомусь саме соло-мандрівки здаються чимось страшним, наче “кинула все і поїхала”.
Не треба нічого кидати, щоб знайти. Або боятися, якщо хочеться прожити декілька коротких життів в одному. Це досвід, який в якийсь момент змінив моє ставлення до себе і навчив краще себе відчувати, незважаючи на мою розбіжність із соціальними стереотипами про жінок і тим, ким я начебто мала бути.
Такі особисті відкриття варті недоспаних ночей і роботи під роутером в порту. Бо що може бути потужнішим, ніж можливість інколи побути самій, але з усім світом.