Від перекладача Саши Яциної:
Чімананд Адічі – нігерійська письменниця, яка зробила собі ім’я, виступаючи за «здоровий фемінізм». Багато в чому завдяки їй світ кіно нарешті відкрився чорношкірим актрисам (успіх Люпіти Ніонго), а питання бодіпозитива і мізогінії обговорюються по-справжньому, а не на задвірках суспільного дискурсу.
39-річна Адічі випустила 6 книг, підірвали Ted Talks своїм спічем We should all be feminists і ви точно чули її голос. У треку Flawless із першого відеоальбому Бейонсе використана майже хвилина її промови.
Перекладений текст – чесна розповідь про те, що таке дорослішання для дівчинки, яка живе між світом, де жінкам можна практично все, і світом, де цінність жінки майже повністю вимірюється її дітородним потенціалом.
МОЯ МАТИ, НАВІЖЕНА АФРИКАНКА
Мене бісить те, що в мене є акцент. Ненавиджу, коли мене інколи просять повторити сказане – я чую, як подумки люди сміються з того, що я не американка. Тепер, коли батько звертається до мене на іґбо (мова, якою розмовляє народ іґбо у південно-східній Нігерії; приблизно 25 мільйонів осіб, тут і далі прим. пер.), я відповідаю йому англійською. Я б і Матері відповідала англійською, але думаю, що до такого вона поки що не готова.
Коли люди питають, звідки я, Мати хоче, щоб я відповідала «з Нігерії». Коли я вперше сказала «з Філадельфії», вона виправила: «Говори «Нігерія». Вдруге вона ляснула мені по потилиці та спитала на іґбо: «У тебе з головою негаразд?»
Я в той час вже почала ходити до школи і сказала їй, що в Америці так не прийнято. Ти є звідти, де народився, або звідти, де мешкаєш, чи плануєш мешкати протягом довгого часу. Візьмемо, наприклад, Кеті. Вона з Чикаґо, тому що народилася там. Її брат звідси, з Філадельфії, тому що народився у лікарні імені Джефферсона (одна з лікарень міста Філадельфія) Але батько їхній, який народився в Атланті, вважає, що нині він теж із Філадельфії, бо мешкає тут.
Американців не цікавлять всі ці дурниці на кшталт селищ, де мешкали твої предки. Їм все одно, якими землями володіли твої діди-прадіди. Їм однаково, що твій родовід налічує сотні років. Ну налічує, і що з того?
Коли Матері немає поруч, я все одно кажу, що я з Філадельфії. (Про Нігерію я згадую, лише коли хтось помічає мій акцент: «Так, я з Нігерії, але мешкаю з родиною у Філадельфії»).
Те саме з іменем: Матері не подобається, коли я називаю себе Лін. Вона полюбляє вголос розмірковувати, як гарно Ралінду (моє повне ім’я) звучить на іґбо. Вона каже, що для неї воно теж багато важить, що воно означає «Обери Життя», а також символізує все, через що їй довелось пройти, коли мої брати померли немовлятами. І, зрозумійте мене правильно, я дійсно співчуваю їй, але акцент та ще й таке ім’я, як Ралінду – поки що це забагато для мене, особливо відтоді, як ми з Меттом разом.
Коли телефонують мої друзі, Мати перепитує «Кого? Лін?» і на мить замовкає, ніби не знає, про кого мова. Часом вона поводиться так, ніби роки зо три не була в Америці (а іноді я кажу людям, що й цілих шість).
Спостерігаючи та коментуючи повсякденне життя, вона досі з задоволенням додає: «Ох вже ця Америка!» Наприклад, у ресторанах: «Лише подивіться, скільки їжі ці люди переводять! Ох вже ця Америка!» Або у магазині: «Бачите, як вони знизили ціни з минулого тижня! Ох вже ця Америка!»
Тим не менш, зараз вже набагато краще, ніж було. Вона вже не хреститься, тремтячи від страху, коли в новинах розповідають про вбивства. Вона більше не підглядає у складені Батьком дорожні вказівки, коли їде в продуктовий магазин чи торговельний центр. Проте власне вказівки, написані акуратним Батьковим почерком, вона досі тримає у бардачку. Вона досі міцно стискає кермо та часто позирає у дзеркало заднього виду, перевіряючи, чи немає там поліції. А я не вперше повторюю їй: «Мамо, в Америці поліцейські просто так людей не зупиняють. Це тільки якщо ти щось порушиш – перевищиш швидкість, наприклад».
Зізнаюсь, коли ми щойно переїхали до Америки, я теж була спантеличена. Я дивилася на будинок і розуміла, чому батько не забрав нас до себе одразу після свого стажування. Ставало ясно, чому він ще цілих три роки працював на основній роботі та брав по ночах «халтури». Я полюбляла виходити надвір і просто милуватися будинком, його елегантним кам’яним оздобленням, газоном, що оповивав дім, наче ковдра кольору нестиглого манго. А всередині мені подобалися кручені сходи у передпокої, слабке виблискування поруччя, старовинний мармуровий камін – відчуття було таке, ніби я на знімальному майданчику зарубіжного кіно. Мені подобалось навіть цокання мого взуття по дерев’яній підлозі; вдома в Нігерії під ногами був лише німий цемент.
Якщо спуститися в підвал, то згори лунають кроки по дерев’яній підлозі. Ці звуки чутно ще краще, коли до Батька приходять колеги з лікарні. Він більше не просить Мати пригостити чимось його гостей, а натомість замовляє їжу: маленькі таці з сиром та фруктами привозять прямо до нас додому. Раніше через це виникали сварки; Батько англійською переконував, що білим людям байдуже до муа муа (нігерійська закуска з бобових, – прим. пер.) та чін-чін (солодка смажена закуска, – прим. пер.), які вона все хотіла приготувати, а Мати відповідала на іґбо та закликала його пишатись своїм походженням. Спочатку, казала вона, треба запропонувати гостям частування, а потім подивитись, чи їм буде до смаку. Тепер інше: вони сваряться через те, як мати поводиться на вечірках.
Батько каже: «Тобі треба більше розмовляти з тими, хто до нас приходить. Так буде гостинніше. І припини звертатися до мене на іґбо у їхній присутності».
А Мати цідить крізь зуби: «То я тепер не можу у власній оселі говорити своєю мовою? Скажи, а вони поводяться інакше, коли ти приходиш до них додому?»
Це не справжні сварки, не такі, як у батьків Кеті. Там все закінчується битим склом, яке Кеті прибирає перед тим, як піти до школи, аби його не побачила її молодша сестричка. Моя Мати все одно завжди встає рано-вранці, щоб приготувати Батькові сорочку та розкласти її на ліжку, а потім зібрати йому на роботу обід. Батько здатний і сам готувати для себе їжу – адже він прожив у Америці один майже сім років – але, на думку Матері, раптом «розучився». Вона не дає йому навіть каструлю кришкою накрити, не те що їжі собі в тарілку покласти. Її охоплює жах, коли він просто підходить до плити.
«Ти смачно наготувала, Чіка», – каже Батько на іґбо щоразу після їжі. Мати посміхається, і в цей момент я знаю, що подумки вона вже розмірковує, який новий суп приготувати наступного разу, який овоч до нього додати.
Вся їжа, яку вона готує, має за основу нігерійську кухню, але вона любить кулінарні експерименти та навчилася імпровізувати, замінюючи продукти, яких не знайти в американських крамницях. Для еде вона запікає картоплю, для уґу використовує шпинат. Вона навіть придумала, як робити борошно фаріна, щоб воно мало потрібну їй консистенцію для фуфу, доки Батько не показав їй шлях до африканської крамниці, де продають борошно кассава.
Вона більше не відмовляється купувати заморожену піцу та картоплю фрі, але досі не стримує невдоволення, коли я все це їм, і досі каже, що така негодяща їжа висмоктує з людей кров. Майже кожного дня вона варить новий суп і змушує мене його їсти. Вона спостерігає, як я не завжди вдало скручую кульки з фуфу та вмочую їх у густий суп. Вона пильнує навіть за моїм горлом, коли я ковтаю, так, ніби хоче простежити, щоб кульки точно потрапили до шлунку і лишилися там.
Мені здається, що їй подобається, коли я без попередження запрошую до нас гостей, тому що вони завжди у захваті від того, як вона готує. Здебільшого до нас приходять нігерійці, що недавно в Америці. У телефонній книзі вони продивляються прізвища, шукаючи серед них нігерійські. Нігерійці іґбо розповідають моєму Батькові, які вони раді побачити типово «наше» прізвище Езе після засилля «Адебізі» та «Адемола» (такі прізвища характерні для народності Йоруба). Але, звісно, додають вони, жадібно поїдаючи смажені Матір’ю платани, в Америці всі нігерійці браття.
Коли мати примушує мене вийти та привітатися з ними, я зазвичай говорю до них англійською у відповідь на їхнє іґбо. При цьому я завжди переконана, що їм тут не місце, вони тут лише тому, що ми теж нігерійці. Вони залишаються у нас всього на декілька днів, поки не вирішать, що робитимуть далі: довше не дозволить Батько, він у цьому питанні непохитний. А поки вони у нас, я ніколи не говорю з ними на іґбо.
Кеті подобається приходити до нас і знайомитися з цими людьми. Вона від них у захваті. Вона звертається до них, розпитуючи про те, як вони жили в Нігерії. Ці люди називають себе жертвами. Вони полюбляють розповідати, як страждали від рук солдатів, начальства, чоловіків, свекрух та свекрів. На мою думку, Кеті занадто їм співчуває, одного разу вона навіть передала своїй матері резюме одного з них, а та передала його комусь іще, і зрештою цьому нігерійцю знайшли роботу.
Кеті класна. Вона єдина, з ким я можу по-справжньому поговорити, але інколи мені здається, що їй не варто проводити стільки часу з нашими гостями, бо вона починає говорити, як моя Мати (хіба що не сварить мене). Вона каже, що мені варто пишатись своїм акцентом та своєю країною і таке інше. Я кажу: «Так, я пишаюсь Америкою.
Я – американка, навіть якщо в мене досі лише «Грін-карта».
Про Метта вона також говорить. Каже, що мені не годиться занадто старатись, щоб бути для нього «американською», адже якщо він ставиться до мене серйозно, то я йому подобатимусь у будь-якому випадку (вона так каже через те, що я часто просила її повторювати деякі слова, щоб чути та опановувати правильні американські інтонації. Шкода, що Нігерія була британською колонією: так складно позбавитись їхньої манери ставити наголос не на тих складах). Ну звісно. Я сама одного разу чула, як Метт сміється з індійського хлопця, чиє ім’я ніхто не може вимовити. У того бідолахи такий сильний акцент, що йому навіть важко чітко назвати своє ім’я. Ну, принаймні, є хоч хтось гірший за мене. Метт не здогадується, що моє повне ім’я – Ралінду. Він знає, що мої батьки родом з Африки і вважає, що Африка – це країна, і на цьому все. Найперше, що мене вразило, так це сережка-«цвяшок», що виблискувала у нього в лівому вусі. Тепер мене вражає в ньому все, навіть те, як він ходить: сильно викидаючи ноги поперед себе.
Помітив він мене не одразу. Допомогла Кеті – вона просто підійшла до нього і запросила сідати до нас під час обіду. Одного разу вона спитала: «Правда ж, Лін класна?» І він сказав «так». Проте Кеті він не подобається. Але, зрештою, у нас із нею різні смаки, і саме це робить нашу дружбу такою міцною.
Моя Мати раніше з недовірою ставилась до Кеті. Вона казала: «Нгва, не лишайся у них вдома занадто довго. І не їж там. Вони можуть подумати, що у нас своєї їжі немає». Вона дійсно думала, що в американців ті ж дурнуваті прибабахи, що й у нас там, на Батьківщині. Там не можна постійно ходити до людей в гості, якщо і вони не заходять до вас час від часу; відмовитися піти у гості годиться лише тоді, коли це буде зовсім неввічливо. Вдома в інших людей не прийнято їсти багато разів, якщо вони перед цим не їли вдома у тебе. Серйозно?
Роки зо два тому вона навіть заборонила мені ходити до Кеті в гості майже на цілий місяць. Це було наше перше літо в Америці. Моя школа влаштувала виїзний сімейний пікнік. Тато якраз був на виклику, тож ми з Матір’ю пішли вдвох. Я не могла втямити, дивлячись на темні, великі блюдця, які вона називає очима: невже вона не помічає? Всі американці були у легких шортах та футболках, а вона вдяглася аж ніяк не для барбекю та виглядала недолуго. Того дня я переважно уникала її. Там було декілька чорношкірих жінок старшого віку, тож теоретично будь-яка з них могла бути моєю матір’ю.
Пізніше того дня, за вечерею, я сказала їй: «Мати Кеті попросила мене називати її Міріам». Вона підвела на мене очі, і в її погляді застигло питання. «Міріам – це її ім’я», – пояснила я. Потім швидко додала: «Я думаю, хай би Кеті звала тебе Чіка». Мати продовжувала мовчки жувати шматок м’яса з супу. Потім знов підняла на мене свої темні очі. Вони блискавкою пронизали повітря над столом, і слова на іґбо пролунали, наче вибух: «Ти хочеш, щоб я тебе ляснула так, щоб зуби з рота повилітали? Відколи це діти звертаються до дорослих за іменем?» «Вибач», – сказала я, опустила очі та почала з особливою обережністю згортати кульки з фуфу. Я знала, що якщо в цю мить подивитися їй у вічі, така загроза може втілитися в життя.
Саме після цього мені на місяць було заборонено ходити до Кеті, але Мати дозволяла Кеті приходити до нас. Кеті була разом із моєю Матір’ю та мною на кухні; бувало, що вони говорили цілими годинами вдвох, без мене. Тепер Кеті каже моїй Матері не «привіт», а «добрий день» чи «добрий ранок», бо Мати навчила її, що так у Нігерії діти звертаються до дорослих. Також вона не зве Мати «міссіс Езе», вона називає її «тітонькою».
Багато що в поведінці моєї Матері здається Кеті чудовим. Наприклад, її хода – «велична», «королівська». Або її манера говорити – «мелодійна». (Мати навіть не намагається розмовляти, як американці. Боже милостивий, вона досі каже «зад» замість «багажник»).
Або ось іще: коли в мене вперше почалися місячні, Мати кинулася до мене з обіймами. А коли вони почалися у Кеті, її мама просто сказала «ага», і вони вдвох вийшли купити прокладки та трусики. Хоча тоді, два роки тому, коли Мати мене обіймала, мені і це не здавалося проявом турботи. Вона притискала мене до себе так, ніби я щойно виграла перегони. Мені хотілося її відштовхнути; від неї тхнуло кислятиною, наче від супу онугбу.
Вона весь час повторювала, яке це благословення. Вона говорила, що колись я народжу дітей, і що мені тепер не слід розсувати ноги. Треба тримати їх разом, аби не зганьбити її. Я знала, що пізніше вона телефонуватиме до Нігерії, щоб розповісти цю новину моїм тіткам та бабці Ннукву, і вони разом мріятимуть про те, яких міцних діточок я народжу одного дня і якого доброго знайду собі чоловіка.
* * *
Сьогодні прийде Метт, ми разом пишемо роботу. Мати ходить туди-сюди по будинку. У Нігерії дівчата дружать з дівчатами, а хлопці з хлопцями. Коли дружать дівчина з хлопцем – це не просто дружба, а щось більше. Я кажу Матері, що в Америці інакше, а вона відповідає, що знає про це. Вона ставить тарілку зі свіжообсмаженим чін-чін на обідній стіл, за яким ми з Меттом працюємо. Коли вона знову йде нагору, я несу чін-чін назад на кухню. Уявляю обличчя Метта, коли він спитає, що це в біса таке. Мати вертається, знову приносить чін-чін. «Це для твого гостя», – каже вона.
Дзвонить телефон, і я молюсь, аби розмова затримала її якнайдовше. Лунає дзвінок у двері – це прийшов Метт. У нього в руках папка, у вусі блищить сережка.
Спочатку ми з Меттом трохи займаємось навчанням. До кімнати входить Мати, і він каже їй: «Привіт». Вона кілька секунд мовчки дивиться на нього, а потім вимовляє: «Добрий день». Вона питає, чи ми вже скоро закінчимо – на іґбо – і перш ніж сказати «так», я роблю довгу паузу, аби Метт не подумав, що я так добре розумію іґбо. Мати йде нагору та зачиняє двері своєї кімнати.
«Давай підемо до твоєї кімнати, музику послухаємо», – каже Метт трохи згодом. «У мене в кімнаті цілковитий безлад», – відповідаю я замість того, щоб зізнатися, що моя Мати ніколи не дозволить пустити до кімнати хлопця. «Давай тоді пересядемо на диван. Я втомився». Ми сідаємо на диван і він лізе рукою під мою футболку. Я зупиняю його: «Тільки крізь футболку».
«Та припини», – каже він. Його дихання стає частішим, а в голосі з’являється наполегливість. Я відпускаю його руку, і вона миттю, наче змія, заповзає мені під футболку і накриває одну з грудей, скуту бронею нейлонового ліфчика. Потім рука швидко в’ється вздовж моєї спини та вправно розстібає ліфчик. А Метт молодець, навіть я однією рукою не можу так швидко цього зробити. Його рука знову повзе назад і накриває мої оголені груди. Я починаю стогнати: по-перше, від задоволення, а по-друге, я в кіно бачила, що так треба, бо на екрані обличчя жінок приблизно в цей момент набували виразу блаженства.
Його починає трусити, наче під час малярійної лихоманки. Він відштовхує мене назад, одним рухом задирає футболку мені аж до шиї та знімає з мене ліфчик. Я раптом відчуваю прохолоду оголеною частиною тіла. На моїх грудях – липка тепла волога. У якійсь книжці я одного разу читала, як якийсь чоловік так присмоктався до грудей своєї дружини, що не лишив нічого їхньому немовляті. Метт присмоктався, як той чоловік.
Потім я чую, як відчиняються двері. Я хапаю Меттову голову і менш ніж за секунду натягую назад свою футболку. Мій ліфчик, що яскраво біліє на фоні темних шкіряних меблів, ніби підморгує мені, і я встигаю закинути його під диван тієї самої миті, як заходить Мати.
«Твоєму гостю не час вже йти?» – питає вона на іґбо.
Мені страшно глянути на Метта: я боюся, що в нього на губах виявиться молоко. «Він вже йде», – кажу я англійською. Мати стоїть, де й стояла. Я кажу Метту: «Думаю, тобі вже краще збиратись». Він навстоячки збирає папери зі столу: «Так. На добраніч».
«Він говорив до тебе, Мамо. Він сказав «на добраніч».
Вона киває, стоячи зі схрещеними руками. І раптом – вибух слів на іґбо. Чи я не при собі, щоб дозволити хлопцю так довго тут бути? Вона думала, що у мене є здоровий глузд! Чому ми перемістились від обіднього столу до дивану? Чому ми сиділи так близько одне до одного?
Поки вона говорить, Метт потихеньку рухається у напрямку дверей. У нього розв’язались шнурки на кросівках, і ляскають по підлозі з кожним його кроком. «Побачимось», – каже він мені у дверях.
Мати знаходить мій ліфчик за диваном майже одразу. Вона довго дивиться на нього, а потім каже, щоб я йшла до себе в кімнату. Вона заходить туди за хвилину. Її губи міцно стиснуті.
«Йіпу ефе джі», – каже вона. – Знімай одяг». Я здивовано дивлюся на неї, але поволі роздягаюсь. «Все знімай», – каже вона, коли бачить, що я стою у трусиках. – Сядь на ліжко та розведи ноги».
Я чую, як шалено калатає у вухах моє серце. Розчепірившись, вмощуюсь на ліжку. Вона підходить до мене ближче, стає на коліна і я нарешті бачу, що у неї в руках. Це Осе Нсукка, шалено пекучий перець, який бабця Ннукву надсилає нам у сушеному вигляді з Нігерії у маленьких пляшечках з-під карі або кмину. «Мамо! Ні!»
«Бачиш оцей перець?» – питає вона. «Ти бачиш? Ось що роблять з розпусними дівчатами, ось що роблять з тими, хто думає не головою, а тим, що між ногами».
Вона підносить перець так близько, що я прямо на місці обмочуюся і відчуваю, що матрац став теплим і мокрим. Але вона не встромляє перець.
Вона кричить мовою іґбо. Я спостерігаю за нею, за тим, як її вугільно-чорні очі блищать від сліз, і мені хочеться бути Кеті. Її мама просить пробачення після того, як покарає доньку. Вона просить Кеті йти до своєї кімнати та садовить її під домашній арешт на кілька годин чи максимум на день.
Наступного дня Метт, сміючись, каже: «Твоя мама вчора була якась дивна. Вона та ще навіжена африканка!»
Мої губи ціпить так, що не до сміху. Ми говоримо, а він у цей час дивиться на якусь іншу дівчину.
…
