Повз мене проноситься велетенська вантажівка, і мене спочатку обдає бризками з її кузова, а потім за інерцією затягає у шлейф, наче кометний пил. Це вже п’ята вантажівка за ту годину, що ми тут стоїмо. А стоїмо ми на коротенькому відрізку дороги, яка виходить з тунелю ліворуч і заходить у тунель праворуч. А навколо гори. А за однією горою – фьорд, яким нас сюди принесло. А зверху падає дощ. І зліва направо з тунелю в тунель пролітають автівки – так, що в мене аж паморочиться в голові. Тут не лише вантажівки, а й легковики. Всі такі різні, але всіх їх об’єднує одне – те, що їм усім впадло підбирати нас, чотирьох вже зовсім мокрих дівчаток із велетенськими наплічниками. У їхніх салонах тепло, сухо, і підібрати нас хтось із них міг би, якщо б це була Грузія. Але це Норвегія.