Було не зовсім легко втопитися в річці. До того ж у такій неглибокій, як наш Черемош.
Фочиха зробила це у середу, а у вівторок зранку ми розмовляли з нею біля хвіртки. Нарікала на катаракту і виглядала жалюгідно. Ще трохи пробувала жартувати. Як зазвичай — масними й вульгарними жартами. Їй було за вісімдесят. Худа, з гострими колінами, у чорних штанах, що ще більше підкреслювали сухість її тіла. Параска, Пазюня, Фочиха — так називали її місцеві.
Я вважала її вірменкою, та потім з’ясувалося, що на її доглянутому подвір’ї не ростуть горіхи, як заведено в усіх вірменів. Там немає нічого, окрім троянд. А сама Пазюня ромської крові.
«Все життя вона провела на рибалці, — говорили про Фочиху інші жінки, — днями просиджувала на річці з мужиками, ох і любила вона рибу».
Вона не була з тих жінок, які гріли теплими руками вервиці в кишенях, зупинялися біля каплиць, зворушені ликом Марії. Вона не була з тих жінок, що живуть лише дітьми, молитвами та плітками.
Хочу уявити чоловіків, з якими рибалила Параска. Бачу, як стоїть граційна Фочиха на гладкому камінні, позаду блищить річка. Сонце пестить воду і шкіру Параски. Така шкіра ніколи не згорає, скільки б сонце її не шкварило. А на березі всіяно чоловіками в сірих сорочках з грубого полотна, в капелюхах. Чисто гемінґвеївські типажі.
Останньої осені вона ще ходила вулицями колись єврейського містечка. Вниз-вгору, знову спуститися вулицею, що обкручує вірменський костел гадюкою. Побита брукована стежка, як беззуба баба. Її каміння памʼятає ще багато крові. Пазюня ступала цими камінцями ще дитиною, вони відчувалися, як дно річки. Слизьке й холодне. Їй знайомі обличчя: продавчині хліба, священника, лик Діви Марії, надщербнуте лице камʼяного ангела при дорозі. Ось вона нахиляється за побитим яблуком у жовтні, ось оса сідає їй на руку. Сонце підсвічує сухі пальці, золото хрестів і блакитну накидку святої, біля каплички квітнуть жовті троянди. В небі пищать літаки й птахи, річка віддає холодом.
Пазюні погано. Її не слухають. Останньої осені з нею нічого не відбувалося, окрім сценаріїв у голові, які й звели її в могилу. Ніщо її не вражало, вона чекала, коли ззовні кинуть милостиню вражень, тому і чіплялася за людей. Її старість не підкрадалася з першими сивими волосками та першим вирваним зубом, що вже не виросте, а впала раптово на плечі. І вона це не прийняла. Прийняла могили ровесників, вчителів, доньки. Але не старість, за якою шкутильгала самотність. Вона почала заважати всім, перестала ловити рибу, кохалася лише у трояндах. Януш Корчак, колись улюблений у Польщі лікар-педіатр та письменник, сказав про ображену старість так — самотня й огидна. Часом людина може виносити біль, страждання, знущання, але за умови, що є місце надії. Але якщо лишилася лише самотність та образа, то це обов’язково призведе до некрасивого закінчення.
І що лишилося від Пазюні? Жовті газети з порадами й рецептами, збляклі фотокартки з сусідчиного весілля, зівʼялі троянди поміж книг, розкришена квітка і рибина.
Спогади про Фочиху виринатимуть у ближніх, як про потопельницю. Невідмолену, поховану не як годиться у людей бабу. І все.
На місті дітей я б вигравіювала на памʼятнику Фочисі рибину. Жодних хрестів. Вона просто пішла до своїх риб, коли вже несила була страждати.
Думаю, причиною її самогубства стало божевілля і катаракта, яка часто викликає візуальні галюцинації. Вона просто тихо страждала, побоюючись проговорити свої видіння. Стомилася й одного дня сказала: «Досить». Вона боляче позбувалася розуму, зачіпаючись за кожного перехожого, як будяк за кльоші. Її очі марніли, мов пелюстки троянд, із бордового — в глибокий коричневий, а потім — у сірий. Вона сама вже ніби розсипалася на попіл і все менше й менше жартувала. Чому люди не помічали, що вона на межі? Втрачати розум — настільки жахлива річ, що люди вкорочують собі віку?
А чи могло б бути, як у старого дерева, — віч-на-віч із Богом? Е, ні. Людині так не властиво: котові властиво, деревині властиво, пташці. Та лише людина не здатна винести екзистенційний тягар сам на сам.
Ще коли я була малою, то памʼятаю, як старші жінки нерідко закінчували життя у неприродний спосіб. Про потопельниць і вішальниць тоді говорили «щось собі зробила». Одну мою родичку знайшли у зеленому ставку, коли вона, вже роздута, спливла у білій сорочці над водою. «Щось собі зробила, бо з дідом посварилася», — кидали мені, як собаці, аби лише відчепилася з дурними запитаннями.
Але чому вони не топилися, коли дітьми їли бурʼян від голоду, чому не обривали життя собі через важку працю і коли бив дід та тушив об груди цигарки? В нашій культурі літні люди часто є буцімто носіями традиції та уявної мудрості. Це мало б надавати їм важливості у спільноті. Але всі уявлення розбиваються об гірку реальність: старість і безпорадність усіх дратує. Діє на нерви навіть найріднішим.
Самогубству у старшому віці мало надають значення, бо ця смерть сприймається як полегшення для близьких. Суспільство, замість того щоб намагатися зарадити соціальній ізоляції людей літнього віку, побороти стигматизацію старості, плекає міф про шляхетну старість, обліплену гуртом опецькуватих онуків та обов’язково вдячних дітей.
