Марія Корольова народилась і виросла у Кропивницькому, проте ця розмова відбулась далеко від її рідного міста — в степах Донеччини. Адже саме туди, в зону бойових дій, добровільно приїжджала працювати медикиня-«госпітальєрка».
DIVOCHE.MEDIA розпитало у Марії, більш відомої поміж добровольців як «Космос», про мотивацію, що спочатку привела дівчину до УДА (Української добровольчої армії), а згодом — до служби в Силах оборони.
Я — «Космос». Я — Маша
А ще я майбутня анестезіологиня і трохи волонтерка. Минув майже рік, як я долучилася до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».
У моєму близькому оточенні не було людей, пов’язаних із війною або армією. І, якщо щиро, не можу сказати, що я адекватно сприймала реальність. Читаєш, що в новинах пишуть, але як насправді — не дуже «шариш». Згодом почала більше занурюватися в контекст, і прийшло розуміння, що моя спеціальність може бути корисною. Я можу бути корисною в боротьбі. Вирішила шукати варіанти, як реалізуватися за цим напрямом. Тоді дізналася про «Госпітальєрів». Коли потрапила на вишкіл, мені дуже сподобалась атмосфера. Настільки сильно, що зрозуміла — це моє.
Майже одразу після вишколу була моя перша ротація на реанімаційному автобусі «Австрійка». Але, мабуть, найбільше я «загорілася» після того, як потрапила на стабілізаційний пункт у зону бойових дій. Там більше невідкладних станів, більше медицини, яка мене цікавить. На «стабіку» завжди працюєш зі складними ситуаціями. Тож, мабуть, потрапивши туди, я зрозуміла, для чого взагалі обрала медичний фах.
Всі задуми, мандрівки, тренінги, зустрічі треба проживати вже
На ротаціях гарно «підсвічуються» люди, і ти розумієш, хто є хто. Зникають рожеві окуляри, й бачиш реальність — ось воно, все перед тобою. А ще на ротаціях чітко приходить усвідомлення, що жити варто тут і зараз, бо завтра може і не бути. В мене за рік відбулася переоцінка всього. Все життя я багато прокрастинувала. Постійно відкладала всі справи й задуми, аж до початку панічних атак. Досвід роботи в зоні, наближеній до лінії зіткнення, дав зрозуміти, що відкладати нічого не треба. Ми живемо одне життя (певна річ, у межах розумного і Кримінального кодексу України). Всі задуми, мандрівки, тренінги, зустрічі треба проживати вже.
В мене було п’ять ротацій за рік. Останні пів року їздила найчастіше, бо мене тягло в зону бойових дій. Треба підлаштувати графік, поговорити з керівництвом лікарні, де я проходжу інтернатуру. Вони дуже лояльні й без питань підписували документи та відпускали працювати на війну. Час від часу виникало відчуття, що не вивожу, тоді верталася до Кропивницького, аби зробити перерву, і потім поверталася.
Про першу ротацію рідним не говорила. Коли почали перепитувати, куди я зникла, то сказала. Близькі розділилися — 50 на 50. Хтось підтримує і пишається, а хтось не зовсім розуміє й не розділяє моє бачення. Якось мені сказали дещо, після чого я перестала розповідати усім про ротації та плани. «Тобі за це платять?» — кажу, що ні. Що їжджу за досвідом, мені подобається те, що роблю. Що відчуваю себе потрібною, ефективною. І що вважаю, саме в такій діяльності зараз багато сенсу. Знаєте, що почула у відповідь? Що я несповна розуму, дурне дівчисько. Тож більшості родичів нічого не кажу, але з сестрою постійно на зв’язку.
«Якщо ти жінка, ця робота не для тебе»
Понад три роки я пропрацювала в інсультній реанімації. Період адаптації пройшла там. Скільки б трешу не пережила на війні, найскладніший емоційно випадок трапився у лікарні. Один із пацієнтів був дуже схожий на мого дідуся, якого я сильно любила. Цей пацієнт помер. Відчуття були, ніби вдруге втратила рідну людину. Наче знову й знову проживаю цей біль. Мене сильно пробрало, але я зрозуміла, що треба тримати емоційну дистанцію й абстрагуватися, інакше не вивезу. Зараз у мене є алгоритм дії з пораненими на ротаціях, я відростила собі «броню».
Проте є речі й на ротаціях, до яких неможливо звикнути. Перше — це сексизм: «Якщо ти жінка, ця робота не для тебе». А друге, що бісило завжди, — деякі дорослі чоловіки дозволяють собі більше, ніж потрібно. Вони чомусь думають, ніби я приїхала в зону бойових дій розважатися. В такі моменти вчишся проявляти характер, ставити людину на місце попри посаду, навіть якщо вона на три голови вище за тебе. Після цього перестаєш боятися, що про тебе подумають.
Хочу відчувати себе корисною та знати, що максимально вкладаюсь у боротьбу
Може, це погано буде звучати, але в мене з повномасштабним вторгненням відбулась переоцінка цінностей. Це був нехай і холодний, але необхідний душ. Я почала звертати увагу на речі, про які раніше не думала. І до себе ставлення змінилося. Адже завтра може не настати — як для тебе, так і для людей, яких любиш.
Стосовно підписання контракту — матеріальна сторона питання ніколи не була основною. Якби це було так, то я, мабуть, одразу пішла б до війська, а не в добробат. Думки про контракт з’явились разом з усвідомленням, що мене тягне на бойові. Складно сказати, наскільки це здорова історія, але вже як є. Я відчуваю себе максимально корисною саме тут. Тож згодом ухвалила рішення про підписання контракту. Тому так часто їздила останні пів року на ротації — аби зрозуміти, чи готова я стати гвинтиком у великій системі, де собі не належиш. Чи дійсно то потрібно, чи це «бзик», і він мине? Але не минає. Хочу тільки більше. Мені пофіг, що не спимо нормально, що працюємо на виснаження — я хочу в цей двіж. Хочу відчувати себе корисною та знати, що максимально вкладаюсь у боротьбу. Саме тому спочатку знайшла місце, де я хочу служити, і надалі носитиму піксель.
Коли заїжджаю на Донеччину, відчуття, ніби вертаюсь додому
До початку повномасштабного вторгнення я не бувала на українському Сході. Звичайно, я чула про ці регіони. Коли їхала вперше, в уяві були розвалені будинки, пил і болото. Але побачила дещо інше. Тут стільки краси! Останнього разу, коли їхала на ротацію, зловила себе на думці — коли заїжджаю на Донеччину, відчуття, ніби вертаюсь додому.
