Провідниця Катерина Слободенюк говорить: «Я здійснила мрію!» — із щирим сміхом додає: «Хоча і не свою!» Згадує, що стати провідницею вагона пасажирського потяга все дитинство мріяла її старша сестра, але не пройшла медогляд через проблеми із зором. Сама ж Катя в дитинстві мріяла і про журналістику, і про кар’єру військової, але закохалась у Харків, подала документи до державного університету залізничного транспорту, на базі якого і закінчила курси провідника.
«Це була така юнацька романтика, — згадує вона з усмішкою. — Нас відправили працювати на літні перевезення як на студентську практику, я їздила на Миколаїв, на Київ, на Одесу — море, дороги, а ще можливість заробити гроші. Коли живеш тільки на стипендію, то із зарплатою здаєшся собі мало не мільйонеркою!»
Уже сім років Катя працює на Укрзалізниці, а віднедавна ще й веде тікток, де розповідає про будні провідників та роботу в потягу. У неї 15 тисяч підписників і пів мільйона переглядів роликів. У доковідні часи був розквіт лоукостів на українському ринку, професія бортпровідників у літаках здавалась концентратом романтики подорожей та зірково-успішної кар’єри. Тоді як за провідниками у потягах іще навздогін теліпалась мара упослідженого совєцького провідника: грубуватого, часом хамовитого, від якого відгонить цигарками та перегаром, який пускає до вагона «нелегалів», під шумок продаючи їм вільні місця, а гроші кладе собі в кишеню. Катя зізнається — попри те, що в реальності таких персонажів серед співробітників Укрзалізниці вже годі й зустріти, стереотипний погляд на роботу провідника виявився набагато живучішим. Але, на її думку, через повномасштабне вторгнення і роль, яку українська залізниця зіграла в порятунку людей та евакуації, застарілі погляди на роботу провідників нарешті відправились на смітник.
@train_conductor_ Чи хтось впізнав себе в цих запитаннях ? #одеса#київ#одесса#киев#будні ♬ оригінальний звук – Провідник потягу 👩🏼✈️
«24 лютого ми якраз прийняли зміну, — згадує вона. — Ми їхали з Одеси на Київ, і от ти збираєш речі в дорогу і взагалі не розумієш, коли повернешся сюди. Через місяць? Взагалі ніколи? Було важко дивитися, як заходили мами з дітками, з кількаденними немовлятами, в купе по вісім-девʼять людей. Ще й задуха — зима, ми не вимикаємо опалення, плюс світломаскування. Діти плачуть, тиснява, духота, а ти нічого не можеш зробити. Я дуже запам’ятала, як після трьох комендантських діб у Києві наприкінці лютого на вокзалі забралась неймовірна кількість людей, бо тоді ніхто три дні не міг виїхати потягом. Заїжджаємо на вокзал, там величезний натовп, всі просять: “Заберіть нас, заберіть нас!”. Скраєчку стоять двоє стареньких людей, в них пошарпана стара квадратна валіза і пакуночок. Обоє зморені, втомлені, кажуть мені: “Ми вісім годин пішки йшли до вокзалу!” І тихо запитують: “Ви нас зможете забрати?” Кажу: “Звісно, не переживайте!” І думаю: “А якби мої дідусь і бабуся отак вісім годин на вокзал ішли?”»
За словами Катерини, часи, коли у професію провідника йшли від безвиході, тому що ніде не хотіли брати, відійшли в минуле. Сьогодні фах провідника — це про енергійних, активних людей, які люблять те, чим займаються. «Дуже круто, що зараз молодь хоче опановувати цю професію, — каже вона. — З початком вторгнення співробітники Укрзалізниці показали себе як залізні люди. Мене часто запитують, де навчатися на провідника або як повернутися в професію. Круто, що сучасні провідники — не невидимі залізничники, а й класно себе презентують у соцмережах. Багато українських провідників ведуть канали у тіктоці — це люди з почуттям гумору, в яких горять очі до роботи!»
Вона додає: «Це не означає, що тільки молоде покоління провідників — класні й сучасні. Фахівці, які в професії по два, три десятиліття, охоче продовжують працювати в нових командах. Головне — прийняти те, що залізниця змінюється і людям, які тут працюють, треба змінюватися теж».
Катя давно мріяла завести тікток, щоб розповідати людям про життя і роботу провідниці, але раніше подібна активність співробітників не віталась. Якщо хтось фотографував провідника і викладав фото в соцмережах (ще й зі скаргою на якість послуг), такий співробітник міг мати великі проблеми із керівництвом — не так через скаргу, як через появу на сторінках соцмереж.
«Зараз за це не карають, а навпаки — заохочують! Тому я теж вирішила спробувати. За перші відео переживала: знімала, викладала, потім видаляла, думала — раптом щось не те ляпнула. Потім зі мною зв’язалися з Укрзалізниці, сказали, що я класно знімаю, багато цікавого показую та розповідаю. Круто, коли так підтримують!»
Чи впізнають її пасажири? Катя сміється і каже: не тільки впізнають, а й підходять сфотографуватися. «Але здебільшого зранку, коли стоїмо на висадці в Одесі. У мене вагони перші від вокзалу, люди, які йдуть з останніх, кажуть: “О, це ви!” Бо ввечері поспішають на потяг, тоді не до привітань. А я говорю: “Чого ж ви вчора не прийшли фотографуватися, коли я була при макіяжі та з укладкою?!” Уже коли ніч почергувала, не спала, то вигляд на фото так собі. Запитують також, коли моя зміна: “Ми хочемо з вами їхати, а коли ви будете, то ми на цей день квиточки купимо”. Іноді підходять і запитують: “А це ви провідниця з тіктоку?” Це приємно, і поки що від такого спілкування отримую тільки позитив».
@train_conductor_ Наша зустріч МОЛОДІЖНОГО КОМʼЮНІТІ, ну подивіться які ж ми класні 😌 #потяг#подорож#уз ♬ оригінальний аудіозапис – Любов_в_тапочках ♡ – Любов_в_тапочках ♡
Утім, Катерина зазначає, що робота провідника — важка праця, а не суцільні розваги й веселі тіктоки. Нічні чергування, постійний контроль показників у вагоні, висадка та посадка пасажирів, неможливість дотримуватися здорового графіку харчування, стрес.
«Завжди є момент напруги, бо найважча робота — це робота з людьми. Треба бути завжди привітною, а хтось заходить і починає грубіянити, хоч ти й посміхався людині й був приязним».
Зараз, за словами Каті, з провідниками працюють психологи, вона каже, що це одна з найкращих ініціатив Укрзалізниці. «Багато хто не розуміє, навіщо спілкуватися з психологом. Часом буває реакція: “У тебе що, проблеми з головою?!” А нас ще на першій зустрічі психологиня навчала, як поводитися, коли людина в розбурханому стані — їй усе не подобається, але вам з нею цілий день їхати. Треба таку людину правильно налаштувати на себе. Я користуюсь всіма порадами, і це дуже допомагає заспокоїти знервованих пасажирів, людина розуміє, що я її принаймні почула!»
А найбільший головний біль провідників, каже Катя, те, що досі є пасажири, які беруть «подарунки» на памʼять про подорож. Крадуть рушники, постільну білизну, посуд. Вартість таких «самовільних подарунків» вираховують із зарплати провідника.
«Кілька поїздок тому в мене пасажири забрали із собою повний комплект постільної білизни. За це я буду платити зі своєї зарплати. Багато людей вважають, що як вони заплатили 80 гривень за постіль, то вони її купили. Але це не купівля, а оренда. А постіль після користування треба здати або залишити на своєму місці в купе. З рушниками халепа — зараз вони нові, їх постійно забирають із собою. Підсклянники більше люблять іноземці, бо у них на залізниці посуд переважно паперовий, а у нас підсклянник залізний, із гравіюванням, із логотипом “УЗ”. На жаль, методів боротьби з крадіжками немає, сподіваємося тільки на сумління пасажирів».
@train_conductor_ За який мені тепер потрібно заплатити з власної зп 😭 Крлеги точно зрозуміють #уз#потяг#пасажирськіперевезення ♬ Моя остання нервова клітина – TARABAROVA
Проте найважчим у роботі Катя вважає не поламаний графік сну, крадіжки підсклянників чи харчування бутербродами.
«Важко, коли виходиш на перон і бачиш, як дружина з маленькою дитиною на руках зустрічає чоловіка-військового, і ти розумієш, що воїн ще не бачив дитинки, це їхня перша зустріч. Дитина плаче, дружина плаче — і ти так само стоїш поруч і плачеш. Або коли поруч на колію в Києві ставлять потяг на Краматорськ. Бачиш, як мама зустрічає сина, і падає перед ним на коліна, і плаче, і ти стоїш плачеш. Оце важко».
