Обличчя в обвитих грубих хустинах із китицями й товсті порепані пальці. Такі розпухлі, що навіть через чорно-білі фото помітно, що руки постійно контактують із землею. Ноги або босі, або у валянках. Спідниці підрублені грубо. Поверх валянок — калоші.
Так виглядають майже всі жінки в моєму сімейному фотоархіві.
Ось вони тримають пробірку в заводській лабораторії, ось в задумі — букет бузку чи рум’яних дітей на колінах, ось регочуть на заводі в білих хустинах, ось на полі п’ють горілку поряд із колгоспною вантажівкою, ось скидають на брезент цукрові буряки, ось гладять сухоребру корову. Це сумні фотографії, темні обличчя і життя, заточене на виживання.
Здається, що разом із курячими яйцями та м’ясом, яке у них відбирали, у моїх жінок забрали радість і гідність.
У 50-х в Америці домогосподарки користувалися всіма благами цивілізації, демонстрували забиті молоком холодильники, широко усміхалися, оголюючи зуби зі слідами червоної помади.
Мої ж жінки й далі носили темний мішкуватий одяг, ці жахливі піджаки з цупкої тканини. Цей піджак навіть на нареченій на одній із фотокарток. Просто до нього прикріпили штучну білу квітку, а під комірець блузки Марія прилаштувала брошку. У мене є ця брошка. Оправа навколо червоного альмандинового каменю давно потемніла.
Коли знимку роблять серед квіток чи цвіту, то молоді дерева трохи розкривають чуйність молодості, а білі шкарпетки в босоніжках із ремінцем надають фото чутливості.
Поміж світлин із дітьми, світлин із весіль і похоронів є одне фото. На ньому четверо бідних дівчаток. Про те, що вони бідні, свідчать босі ноги і в декотрих вистрижене волосся. Одна з них все ж таки має взуття. Вона не найбагатша, просто єдина в сім’ї дитина. Батька вона бачила лише раз — на фотокартці 1937 року з таким написом «Память моєй служби в красной армии. Город Черкаси», а потім його забрала війна у перші ж дні. І не повернула вже ніколи. Від цієї Марії я вперше почула про такі хитромудрі прилади, як ручні жорна, ткацький станок і ручна січкарня. А ще те, що на такій січкарні можна було кататися і навіть позбутися пальців. Принаймні Марія їх позбулася там у дитинстві й усе життя ходила трохи як кривенька качечка.
Ці діти чимось схожі на бідноту південних штатів Америки часів Громадянської війни, якби не вікна української хати, відчинені назовні. Такі вікна можна розгледіти і сьогодні у центральних областях України.
На голові однієї дівчинки прикріпили недоречний бант. Вона коротко стрижена і виглядає так, ніби зійшла зі сторінок книжки Чарльза Дікенса.
Попри те, що тут зображені діти війни, це фото не викликає у мене аж такої печалі. Більше усмішки.
На всіх фотокартках Марійка трохи смішна: довготелеса, часом поголена через воші, з вінком штучних квітів, недолуго примощеному, зі стрічками, вплетеними в пухнасте негусте волосся, сукні на ній постійно сидять погано.
Купа фотокарток, в якій вмістилося життя декількох поколінь, обгорнута клейонкою з дивним патерном — «сахарний завод». Це дуже показова обгортка для сімейної пам’яті. Бо цей завод і був їхнім життям.
Закладений графом тодішньої російської імперії Орловим, завод працював під час революції 1905 року, і під час німецької окупації в Другу світову. Аж 2001 року завод визнано банкротом і розпочато процедуру його ліквідації. Гудки перестали лунати, а люди, долі яких визначалися цим заводом, стали схожі на розгублених дітей, які не знали, що робити далі й ким вони є насправді.
Колишнє керівництво гаяло свої дні, дудливши літрами пиво під магазином, граючи у доміно і ностальгуючи за зрозумілими для них часом.
Коли розпочалася ліквідація заводу, різалося все і в дуже короткий термін. Йшли на металобрухт складні механізми, труби, техніка, розбиралися на цеглу стіни, п’яні наймані працівники зривалися з цих труб і ламали собі хребти. Потім заводом почали сновигати лисиці, гадюки та їжаки. Озеро поряд заросло очеретом, там поселилися лебеді, а ще дуже крикливі незрозумілі птахи.
Коли пролунав останній гудок цукрового заводу, що кликав робітничий клас на зміну, гадюки ще не сновигали навколо заводської труби.
Тоді Марія Семенівна Багач востаннє пішла на зміну. І принесла додому клапоть вареної ковбаси. Тонкий шматок із кругами сала всередині, яким сама не пообідала.
А ще кристалізовані грудки жовтого цукру. На роботу в лабораторію вона ходила в ситцевих сукнях у дрібну квітку. До плаття сама пришивала мережеві комірці, кучеряве, легке, як пух, волосся покривала білою хусткою. Шкутильгала на одну ногу. На її дитячих знимках можна розгледіти вишиті гладдю квітки на сорочечці, рушнику, фартушку. Це щось схоже на виноград, мальви і волошки.
Та повернімося до птахів. Лейтмотив птаха виринає з усіх спогадів, які мені вдалося почути від тих жінок. Дуже багато про жайворонка. Мабуть, тому що прокидання відбувалося завше дуже рано, затертий спогад про гірку пісню з чайкою, дітей якої поїли чумаки, — таку пісню співала Марії мати і дуже плакала. Та найбільше про сичів. Вони і на мене наганяли жах, хоч я ніколи не чула як сичі кричать над холодними дзвіницями церкви і кладовищами. А Марія чула, вночі повертаючись додому. Потім вона казала, що як сич кричить над хатою, то хтось помре.
Я боюся сичів, хоч навіть не підозрюю, як сич виглядає і якого він кольору. Хочеться думати, що чорного. Заплутується великими крильми в фіолетовому бузку, а потім зривається з куща і ширяє над незасіяними смугами чорнозему і коли торкається вже крилом налитого синьотою неба, то тоне.
Якщо дивитися довго на заводську трубу, то можна побачити, як вона знову димить. Хмарами. Підлога у складах колись липла до взуття, цукор осідав на одязі. Пахло там буряками. А коли все минулося, білі мішки, ніби надуті вітрила, зберігалися в кожного, хто був дотичний до заводу: на горищі, в складових, скрізь. І за ці скарби в поліпропіленових липких мішках знову ж таки можна було вижити. Вже в 90-х і на початку 2000-х.
Батько вирізає на старій груші спочатку Ісуса, на іншому стовбурі виточує його Матір. Всі його святі жіночого роду — в хустках. Трохи схожі на єгипетських божеств. Остання дивиться у бік, звідки летять ракети і трохи на заводську трубу.
Торкаюся шкарубкої груші і заплющую очі: я вдома. Слухаю крики незрозумілих птахів зі сторони заводу і відчуваю, як наповнююся силою. Трохи підбішує, що з’явилася оця прив’язка до дерев, коли навіть найбезнадійніші гілки шкода зрізати, навіть горіх.
Лягаю на підлогу в хаті й знову заплющую очі. Чую, як голоси всіх моїх жінок відлунюють у мені.
Трактористка баба Вєра, що до похилих літ жартувала чорним гумором, Домка з довоєнних світлин, Тетяна — кухарка в поміщика, Марія, що боялася сичів, — вони промовляють до мене і живлять своєю силою, заточеною на виживання.
