Міжнародний жіночий день знаменує важливий час для феміністичного руху в усьому світі, адже дає можливість об’єднати свої голоси та виступити за більш справедливий і гендерно рівний світ. До 140-ї річниці жіночого руху в Україні міжнародна експертка, директорка HIAS Ukraine Марія Хосе Гомес Гонсалес показує, як феміністичний рух солідаризувався в історії та нині.
Споконвіку жінки були залучені до продуктивної праці, проте часто були приречені на прекарність та експлуатацію — фізичну, сексуальну та репродуктивну. Протягом 19-го та 20-го століть вони йшли на фабрики, де за мізерну платню їм доводилося виконувати виснажливу роботу.
Трагічні події 25 березня 1911 року на текстильній фабриці Triangle Shirtwaist у нью-йорському районі Гринвіч-Вілледж засвідчили небезпечні умови, в яких перебували робітниці. Пожежа, що спалахнула через легкозаймисті матеріали, забрала життя 123 жінок і дівчат, переважно іммігранток зі східноєвропейських країн. Ця катастрофа стала каталізатором міжнародних жіночих демонстрацій, які вимагали захисту соціальних, економічних і культурних прав та прокладали шлях до подальшої інклюзії в людський простір.
Восьме березня стало найбільш символічною датою, що відзначає цей ключовий момент, коли жінки в усьому світі вперше масово вийшли на вулиці, відстоюючи свої фундаментальні права як особистості. Можливість заробляти гроші обіцяла емансипація, утім, дуже мало жінок змогли її досягнути.
Відсутність економічної незалежності зробила жінок, особливо жінок-мігранток, залежними від чоловіків як матеріально, так і емоційно, обмежуючи їхню здатність ухвалювати самостійні життєві рішення. Навіть у сучасному трансформованому глобальному та національному ландшафті залишається непогашений борг перед жінками та дівчатами, особливо в Україні.
У нинішньому контексті повномасштабного вторгнення, з яким стикаються українські жінки, в ухваленні рішень щодо стратегії ведення війни або переговорів домінують чоловіки. Жінок часто зображують поряд із дітьми, увічнюючи історичне уявлення про те, що жінкам бракує самостійності в ухваленні важливих рішень для добробуту українського населення.
Від початку Другої світової війни українські жінки брали активну участь в армії, спочатку на громадських роботах, а згодом — у військових операціях.
Сьогодні вони справедливо визнані ветеранками, які мають право на військову пенсію. Жінки не лише відчувають на собі прямі наслідки воєн, зазнаючи щоденних обстрілів, але й відіграють життєво важливу роль у підтримці людського життя.
Вони працюють на заводах і вирушають на фронт, відчуваючи біль і самотність від втрати близьких. Вони можуть тікати зі своїми дітьми в пошуках кращого, хоча й непевного життя. Жінки також стають жертвами сексуального насильства, яке все частіше трапляється, і водночас підтримують чоловіків, долаючи руйнівні наслідки та травми, завдані війною.
Роль українських жінок у війні ще більше розширюється з появою жіночих громадських організацій, пріоритетом яких є їхні потреби, а також дітей, внутрішньо переміщених осіб (ВПО), біженок та людей похилого віку.
Професійно підготовлені та обтяжені наданням гуманітарної допомоги, жіночі організації підтримують постраждалих від гендерно зумовленого насильства, надають предмети першої потреби, пропонують послуги з психосоціальної підтримки, а також ініціюють проєкти з економічної інтеграції для найбільш постраждалих груп населення.
Наразі вирішальним аспектом є посилення їхнього лідерства, забезпечення того, щоб жінки відігравали центральну роль у відбудові та відновленні країни. Це виходить за рамки обмеження їхньої ролі у приватній сфері, дозволяючи жінкам брати активну участь у формуванні майбутнього відбудованої країни. Це визнання їхніх зусиль, їхніх унікальних поглядів на життя у світі та заохочення до лідерства й активності у світі, який також належить їм.
