Джоан Роулінг критикували за романтизацію шкіл інтернатного типу, а все ж ми любимо Гоґвортс. Прихильників «темної академії» (Dark Academia) як жанру засуджують за романтизацію токсичного середовища елітних університетів і саму ідею елітарності, але їхня кількість не зменшується. За чим ми тужимо, читаючи про особливі школи закритого типу?
Я могла почати цю історію з класичного «за часів давніх богів»… Власне, з цього і почну. Колись давно, коли ще Урсула Ле Ґвін була жива (письменниця відійшла в кращий світ 2018 року), я дуже переймалась тим, що помітила схожість між її текстом «Чарівник Земномор’я» та сагою Джоан Роулінг про хлопчика-який-вижив і зробив свою авторку казково багатою. Хоч я люблю обидві історії.
Матеріал для The Guardian 2005 року включає гіркий коментар Ле Гуїн щодо Джоан Роулінг та історії про Гаррі Поттера: «Я не вважаю, що вона якимсь чином пограбувала мене, як про це думають деякі люди. Хоча вона могла б виявити більше вдячності до своїх попередників. Мій скептицизм був спрямований на критиків, які відзначали неймовірну оригінальність її першої книжки. Безумовно, ця книжка має багато переваг, однак оригінальність не є однією з них. Це боляче».
Я навіть запитала у літературного критика Євгенія Стасіневича, на чиєму він боці й чи справді Джоан Роулінг мала б визнати, що школу магії та чаклунства насправді придумала не вона. Стасіневич відповів несподівано: «А хіба школу магії створила Ле Гуїн?»
Бо ж усі магічні школи Великої Британії коренями вростають у традицію британських університетських романів. Пасторальний маленький світ університетського кампусу, втеча від реального життя, елегія за світом, що зникає, — такі мотиви присутні в університетських романах різних років. А ще, звісно ж, без висміювання стереотипів системи освіти та певного рівня драми автори не обходились, а тому активно використовували у текстах гротеск та елементи фантастики і навіть літератури жахів.
Однак якщо у 50-ті роки XX століття жанр університетського роману формувався і набував ознак розквіту, то вже у 70–80-х роках помітне його поступове завмирання. Деякі літературознавці вважають, що страх перед елітарністю в британському суспільстві поклав кінець університетському роману. Жанр, що спалахнув іменами Девіда Лоджа та Кінгслі Еміса, згас разом з університетами, епоха занепаду яких супроводжувалась скороченнями, недофінансуванням, постійними перевірками та надмірною бюрократизацією.
В епоху ж свого розквіту університети в англо-американському суспільстві були цитаделями культурних та етичних цінностей. Не випадково і в романі Ле Гуїн 1968 року (письменниця — дитя свого часу) школа магії на острові Рок — цитадель порядку у світі. Вітри заспокоюються над островом, на якому розміщена школа, і порядок у світі залежить від гармонії тут.
Університетський роман як жанр розквітнув у 60-ті, далі можна спостерігати його невпинне згасання. Однак сучасне покоління зуміло відродити жанр у постмодерному світі у вигляді інтерпретацій. Темна академія — одна з них. Легуїнівська школа магії — школа часів розквіту університетських романів, Гоґвортс — дитя іншого покоління, школа, народжена з туги за золотою добою університетів Ліги Плюща.
Зумери відкрили для себе університетський роман, але додали до нього ноток готичної приреченості — врешті, справжній світ університетських кампусів залишився в минулому, до якого не так просто дотягнутися з буремних ковідних і постковідних років. А тому й університет тут — у темних тонах, у тінях, у формах готичних соборів, у строгості силуетів та в одвічному смутку через нездійсненність мрій. Темна академія — про зануреність у минуле. Про заглядання у дзеркало з привидами.
Вважають, що відлік темної академії можна вести від «Таємної історії» Донни Тартт, хоч нерідко в жанр записують і «Деміана» Германа Гессе, який по суті є романом дорослішання. Однак, оскільки темна академія як літературний жанр узяла багато від університетського роману, то і схожих ознак у текстах, які належать до різних літературних періодів, віднайдемо чимало, як у книгах Урсули Ле Ґвін та Джоан Роулінг.
Змішайте в одному флаконі університетський кампус, молодих аристократів, таємницю чи навіть трагедію, занурення у філологічні науки, вивчення мов, університетську чи шкільну форму, а ще список улюблених книжок Рорі Гілмор із «Дівчат Гілмор» — отримаєте темну академію. Або університетський роман. Все залежить від того, що хочете побачити. Врешті, що таке жанр? Усього лиш певний обсяг текстів, написаних із дотриманням схожих ознак, натхнених одним прикладом. Просто творці темної академії надихались не усіма університетськими романами, а тільки тими, що таїли у собі зерно темної приреченості.
«Пікнік біля навислої скелі», якщо говоримо про екранізацію, можна вважати темною академією, але роман Джоан Ліндсі написаний за рік до «Чарівника Земномор’я» Урсули Ле Ґвін і є одночасно містичним детективом, драмою та університетським романом. Хоча за бажанням його теж можна визначити як темну академію. Врешті, цей текст вписується і в канони детективу, а закони темної академії — нечіткі, як тіні готичних соборів.
Темна академія популярна навіть не так, як літературний жанр, а як особливий стиль чи естетика. Бо кількість публікацій в одному тіктоку під однойменним хештегом із кожним днем наближається до легіону. І про певний рівень одержимості тут теж може йти мова.
Як не шаленіти за естетикою бібліотек, вікон із вітражами, цегляними університетськими стінами та зеленими газонами з акуратно стриженими кущами вигадливих форм, шкіряними портфелями та формою з емблемами, таємничими шифрами в давніх книгах, віршами Бодлера про смерть і красу, гербарієм замість закладинок і медальйонами з вицвілими фото, вінтажним одягом, кулонами із квітами, елітарністю та приналежністю до спільноти особливих романтиків?
Молодість, спільнота «не таких, як усі», речі естетизовані, штучні — в значенні одиничні, не конвеєрного виробництва, як елемент протесту проти споживацтва, — усе це теж приваблює. А ще — перша самостійність, яку дає університетський кампус, і перший досвід найчастіше трагічного кохання. І розквіт маргіналізованої сексуальності, яку дає закритість середовища. А ще — вивчення «ефемерних» наук, які не мають практичного застосування в житті (наприклад, окрім як ефектного жонглювання іменами і рядками з поезій перських поетів), що водночас і вивищує героя над сірою масою, і є своєрідним протестом проти раціоналізованого капіталістичного світу, — ось що таке темна академія.
Якщо у період університетських романів елітарність відштовхувала, то тепер вона стала недоступною, а тому такою жаданою. Онлайн-освіта — надто буденна річ для тих, хто прагне аристократичного товариства в закритому кампусі. «Товариство мертвих поетів» (фільм Пітера Віра 1989 року) перетворилось на омріяний і недосяжний ідеал бажаної реальності.
Роман Джоан Гарріс «Джентльмени та гравці» можна вважати психологічним трилером, але події відбуваються в закритій елітній школі, яка має багаторічну історію. Саме тут починають траплятись дивні інциденти, що їх множить чиєсь зачаєне прагнення помсти. Що ще потрібно для темної академії? Бути темною, бути загадковою. І бути академією, звісно ж.
Роман Лі Бардуґо «Девʼятий дім» (видавництво Vivat) маркують як фентезі, але це історія дівчини з непростим минулим, котра дивом вижила після вбивства і потрапила в Єль — один зі стовпів Ліги Плюща і за сумісництвом — осередок таємних товариств, що спеціалізуються на магії та окультизмі.
Роман Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене» (у перекладі Софії Андрухович вийшов друком у «Видавництві Старого Лева») — антиутопія, але події відбуваються у закритій школі Гейлшем, в якій учнів заохочують займатись різними видами мистецтв. От тільки про реальний світ вони дізнаються вже за межами школи.
Дебютний роман М. Л. Ріо «Ніби ми злодії» (виходить у Artbooks) можна вважати детективом, що за рівнем пристрасті сягає шекспірівської трагедії. Але вбивство відбувається у стінах закритої театральної академії Деллекера. Учасники дійства ніби грають ті самі ролі в житті, до яких звикли на сцені. Однак найскладніше — зіграти роль невинного не тільки перед поліцією, а й перед самим собою. Продюсерська компанія Eleven, відома за серіалом «Статеве виховання», обіцяє екранізацію роману М. Л. Ріо.
Тож якщо вам знайома ностальгічна туга за кампусами елітних шкіл — минулим ще більш недосяжним для нас, аніж для британців, бо ж віддалене не тільки в часі, а й у просторі, — шукайте його у книжках. Тільки вони втамують жагу цієї пристрасті.
