У мене досі зберігається медового кольору свічка зі стільниковим візерунком, яку майстрині із соціального проєкту «Моїм.Рідним» привезли на свій щонайперший різдвяний маркет крафтових брендів «Всі. Свої».
Фестиваль тоді надав їм безплатно цілий корнер, що отримав назву «Бабусин corner». До повномасштабного вторгнення лишались лічені місяці, тоді проєкт «Моїм.Рідним» зосередився на тому, щоб літні пані із прикордонних сіл Сумщини не почувались забутими, непотрібними, незатребуваними.
Майстрині виготовляли воскові свічки та пахучі квіткові саше, лляний текстиль. Кошти з продажів були не тільки додатковим заробітком до пенсії, а й нагадуванням: те, що ти робиш, комусь потрібне, твоя праця — не марнування часу.
«Коли хтось вперше купує їхні вироби, майстрині розчулюються мало не до сліз»
«Все почалося з моєї родинної історії, з моєї вдячності бабусям, які виховували мене, — каже засновниця проєкту соціального підприємництва «Моїм.Рідним» Кіра Охріменко. — Для мене це стало можливістю залучити до суспільного життя і їх, і таких жінок, як вони, з нашого регіону. Бо я чула, бачила, знаю, з якими проблемами і викликами вони стикаються після виходу на пенсію. Часто цим людям бракує навіть простого спілкування, відчуття потрібності та відчуття, що хтось щось поруч робить, а значить, і їм також не можна опускати руки, а треба продовжувати чимось займатися».
За словами Кіри, зазвичай, найперша реакція жінок на те, що хтось в інтернеті чи на маркеті купує їхні вироби, — щире здивування.
«Ця історія повторюється майже з усіма нашими майстринями. Коли хтось вперше купує їхні вироби, наприклад, шкарпетки, і ми кажемо: “От, вони поїхали до Львова чи до Києва!”, то жінки зазвичай розчулюються мало не до сліз: «Невже це справді комусь потрібно?” Попервах навіть не вірять, бо частіше було так: “Та я люблю це з молодості робити, постійно плету взимку, бо що ще робити в селі, і вже всіх сусідів обдарувала, всіх рідних, люди вже кажуть, мовляв, не несіть нам нічого плетеного, все є. А тут хтось за гроші купує?!”»
Кіра розповідає, що спільнота наразі вже об’єднала 24 жінки. Із майстринями за роботу вони розраховуються одразу, не чекаючи, коли хтось придбає їхні вироби в інстаграмі чи на фестивальному стенді.
«Ми намагаємось, щоб жінки, виконавши роботу, могли одразу розраховувати на фінансову підтримку і не залежали від темпів продажу. Так ми задумували спочатку, і ця модель у нас функціонує і донині».
Спочатку команда майстринь взагалі не планувала виготовляти плетені вироби саме тому, що «бабуся та її плетіння» — то класичний стереотип про рукоділля старших жінок. Команді хотілось показати: старші жінки можуть створювати абсолютно трендові та модні речі для молодої авдиторії, зокрема лляні вироби з мінімалістичною вишивкою. Але самі покупці цікавилися, коли ж вже у продажу нарешті будуть плетені шкарпетки, і майстрині почали їх в’язати, але все одно намагаються робити свої моделі з модним дизайном, легкі та зручні, такі, що ними завиграшки можна вихвалятися перед друзями.
Втім, «Моїм.Рідним» не лише підтримує своїх бабусь, їхніх подруг та односелиць. Кіра розповідає, що до всього вони ще й працюють із молоддю: започаткували молодіжну програму стажувань за кількома напрямами, зокрема ілюстрації та копірайтингу.
«Я теж прожила в селі до 17 років, потім переїхала до Києва, і в мене є розуміння цього контрасту можливостей, коли ти і хочеш розвиватися, але в селі не знаєш де, не знаєш як. Тому хочеться зараз дати можливість молодим людям із сільської місцевості, з віддалених містечок, розвиватися, і теж мати в собі культуру благодійності, волонтерства і саморозвитку. У нас нещодавно відбувся невеличкий ребрендинг, нові листівки нам намалювали підлітки, які стажувалися, вони враховували всі особливості нашого проєкту, і для них це був перший схожий на професійний досвід».
«Для них важливо зайняти себе, відчути внесок у спільну боротьбу, особливо взимку, коли не працюють на городі»
Після повномасштабного вторгнення майстрині проєкту стали активно долучатися до підтримки і волонтерства для ЗСУ. Кіра каже, що в їхніх селах чи не в кожному домі є ті, в кого служать сини чи брати, рідше доньки. Спочатку жінки допомагали плести маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, а ті з майстринь, хто зналися на швацтві, відшивали на запити місцевої ТрО тактичні аптечки, плитоноски, маскувальні жилети:
«Ми оголошували на своїх сторінках невеличкі збори — на три, п’ять, десять тисяч — на цупку тканину, яка б за параметрами відповідала військовим запитам. Частина нашої команди була у Львові, а частина Сумщини тоді — окупована, та ми все одно закуповували тканину, через Полтаву щось завозили і відшивали все, що потребувала наша ТрО. Восени 2022 року ми зрозуміли, що вже зовсім базових речей воїни не потребували, але приблизно в цей же час ми почали отримувати запити на плетені балаклави. Сини майстринь, які вже були у війську, самі питали, а чи можемо ми на їхній підрозділ сплести 30 балаклав, потім ще був запит, потім ще. В більшості випадків — це дуже адресна і предметна допомога, ми знаємо, на що є запит і хто про це просить. У нас був запит на плетені балаклави і флісові шапки, ми зібрали наразі 140% від запланованої суми, тому будемо робити більше від запланованого. Уже майже 300 штук готові поїхали гріти захисників та захисниць на різні напрямки. Особливо просили теплі речі у штурмові бригади».
Кіра пояснює: цей напрям діяльності «Моїм.Рідним» не лише закриває запити військових, які потребують теплих балаклав у мороз, а ще й підтримують їхніх мам: «Для них важливо зайняти себе, відчути внесок у спільну боротьбу, особливо взимку, коли не працюють на городі й ніяк інакше не відволіктися. Для мам, які чекають, дуже цінно, що вони можуть зробити такий внесок. Згадую одну нашу майстриню, син якої уже півтора року вважається зниклим безвісти. Коли вона отримала цю новину, то спочатку сказала, що виходить із проєкту, ставить свою діяльність на паузу. Але за три дні повернулась: “Будь ласка, завантажте мене пряжею, роботою, я не можу просто сидіти в невизначеності, бо я і так буду про це думати, а так хоч трохи рахуватиму петельки та перемикатимусь, поки чекаю”».
До речі, від початку спільнота задумувалась як проєкт допомоги всім літнім людям, не лише самим жінкам, але так сталося, що чоловіки, які допомагають проєкту, більше залучені в логістичну допомогу, в роботу під час фестивалю, аніж у крафтове ремесло.
«На Сумщині розвезти матеріали до майстринь по селах, отримати відправлення в одному відділенні, надіслати вироби на іншому, змайструвати стенд на маркеті, привезти всіх майстринь на зустріч, подекуди порадити щодо стратегічного розвитку — в цьому нам допомагають чоловіки, і роблять це на волонтерських засадах. Це і члени родини, зокрема мій тато, і друзі, й односельці та сусіди майстринь. У тих селах, де ми працюємо, мало чоловіків, бо багато хто долучився до ЗСУ. А в самому проєкті у нас жінки, і такі жінки, яким ми спочатку планували допомагати пережити важкі часи, а тепер вони самі допомагають і підтримують інших».
