Самотніми завжди першими стають жінки. І в цьому немає нічого романтичного. Спочатку це стається в підлітковому віці, потім із появою дитини, коли соціальні зв’язки обриваються і не завжди вдається повернути їх через низку непроговорених обставин.
Перед смертю мою бабу не цікавили ані діти, ані онуки з невістками. Баба говорила лише про маму. З кожним днем вона втрачала зв’язок із цим світом. Через те, як зсихалося її тіло, і на ліжку її ставало все менше і менше, вона дурнішала і перетворювалася на дівчисько. Марійка в сухому, напівгнилому старечому тілі.
Самотність стається з кожною дівчинкою, коли вона сепарується від мами. Болісно, з надривом. Для мене відчуття розгубленості повернулося знову, коли стався декрет і розпочалася війна. Коли поступово подруги з минулого життя, одна за одною, або перестали брати слухавку, або почали обмежуватися короткими відповідями. Розмови не клеїлися, а я почала обростати провінційністю, дедалі більше бурчати, нарікати, стала злою і моментам невпізнаваною для людей, які знали мене «до».
Коли ти втрачаєш себе піщинка за піщинкою, фізично відчуваєш, як твій час спливає, і нічого, здається, не змінюється вже четвертий рік, ти безмежно розчиняєшся у ній — у своїй дитині.
Ось ми їдемо 70 кілометрів, щоб потрапити на лялькову виставу, ось шию якісь незрозумілі, усіяні мереживом вбрання у кравчині, ось вкотре заливаюся солодким лате, а вона — тістечками: з горіховою присипкою, з рожевими трояндочками, з карамеллю.
Потім витрачаємо всі гроші на заплітання кіс у перукарні та вплітаємо туди живі квіти. Вигадую це з однією метою — не здуріти. Бувають дні, нескінченно довгі дні, коли моє спілкування зводиться до розмов з Євою і собакою. Увечері перекидання слів із чоловіком. Як лінива гра в м’яча.
Часом мені здається, що я втрачаю зв’язок із цією реальністю — якась інша, менш болісна, заміщає її. Тебе немає. Є всі ці прекрасні й милі, на перший погляд, речі, моя довговолоса мала, ось ця чудесна лялька з капелюхом, цуценя джек-рассела.
Річ у тім, що Єва не ходить у дитсадок — колись я її ледь не втратила, а тепер бережу, як Дюймовочку. Я в горах, хоча не люблю гори, я люблю бруковані міста, і вони мені сняться.
Річ у тім, що ніхто тобі нічого не винен і не повинен. Ніхто навіть не зобов’язаний тебе розуміти. Річ у тім, що мама далеко, у неї рак, і все, що ми можемо робити, — це надсилати одна одній посилки. Вона мені — яблучний джем, а я їй — жовті квіти на день народження та керамічні фігурки ангелів.
Ти маєш бути щасливою. А ти чомусь не є. Ми ще й живемо в час, коли пошуки щастя виглядають справою цинічною. Бо інші жінки оплакують своїх чоловіків, а я нарікаю на метафоричну самотність.
Часом я думаю про те, як виглядатиме моє повернення. Коли Єва підросте, коли будуть меншими істерики, коли піде до школи. Нескінченна вервиця з «коли».
А що, коли ідеальний час для повернення не настане? А що, коли твоя ідентичність матері, втомленої, роздратованої, розбавленої тупістю, якою ти почала обростати, замістила всі інші ідентичності.
Назавжди, безповоротно.
Скажете, що ні, це все мине, все зміниться? За своє коротке життя я бачила стільки нещасних жінок, причиною страждань яких була втрата себе. Деякі втрачали своє, не встигнувши навіть віднайти, деякі ховали мрії та біль в алкоголі, деякі розчинялися у дітях повністю, а потім ці діти завдавали їм найбільшого болю і залишали найбільші шрами. Сильніші вистоювали та ставали жорстокими і токсичними.
Невже ця сторона жіночності є обов’язковою і неминучою, як місячні.
Я навчилася зчитувати самотність із сотень старечих жіночих облич. Про що вона думає, чергова бабуся, чергова загублена дівчинка в чужому незнайомому тілі, яке ще й до того виділяє запахи, що її дратують?
Чи тримається вона за свою акуратність, підчищаючи зів’ялі троянди під вікном, бо це все, що вона поки що ще може контролювати? Чи це все, що їй належить? Все інше вона віддала світові — дітям, онукам, чужим потребам. І в цьому немає нічого благородного.
